Нещаслива битва над Солоницею і страшна смерть ко¬зацького отамана Наливайка дуже ослабили запорізьких козаків і вони довгий час не могли відзискати своєї сили.

Тепер знову деякі кошові запорізької Січі почали ду¬мати, що може краще було б ладнатися якось з Польщею і жити з нею в згоді та по добру виєднувати для козацтва і народу якісь полегші. Так поступав по смерті Косинського і Наливайка кошовий Січі Самійло Кішка, що про ньо¬го співається в одній козацькій пісні – думі.

Польський король Жигмунт III саме тоді потребував козацької помочі, бо хотів узяти собі Молдавію та Лівонію (Лівонія – це нинішня Естонія.) і хотів посадити на престолі в Москві якогось Дмитра Самозванця, прихильника Польщі. Король прирік козакам великі привілеї і полегші та й ще приобіцяв заплатити за поміч у війні. Козаки згодилися й пішли під проводом Самійла Кішки на Молдавію і здобули її; – потім довго воювали в Лівонії) б'ючись там зі шведами, а нарешті й під Москвою добре помагали полякам.

Але хоч багато крови пролили козаки, помагаючи Польщі, то польський король наче зовсім забув за дані ко¬закам приречення. Він ще навіть переказав козакам, щоб вони розійшлися по своїх селах і робили панщину, як прості кріпаки. Тоді козаки зібрали ще кілька тисяч свого вій¬ська, побудували човни й пустилися аж через Чорне море знову нападати на Туреччину, щоб бодай добути трохи добичі.
Oe?a?inuea i?aaaa
Тополанек розповів Путіну, що на словах домовився з Ющенком
Газпром скаржиться на Ющенка, який заважає підписати протокол
Житомир знову з гарячою водою
Газопостачання підприємств знизили до технологічної броні
Тимошенко хоче дружити з Путіним по меморандуму - досить корупції

В цих походах козаків на Туреччину й на Крим най¬більше вславився кошовий Петро Конашевич-Сагайдачний.

Петро, син Конона, а тому званий Конашевич, був ро¬дом з Самбірського повіту в Галичині, його батько був заможним шляхтичем і захотів виховати Петра на розум¬ного чоловіка. Тому дав його до найкращої тоді школи на Україні, до Академії в Острозі.

Сагайдачний вчився там 8 літ і мабуть там дістав прізвище "Сагайдачного", тому, що дуже добре стріляв з лука, а стріли лука ховаються в "сагайдаку". По восьми роках науки Сагайдачний дістався якось в році 1614 з кіль¬кома товаришами науки на Січ. Там скоро показалося, що Сагайдачний не тільки дуже розумний і освічений чоловік, але також дуже відважний вояк у битві. Тому козаки ви¬брали його в 1616 році кошовим Січі і г... Читати далі »

Банери банерами,гроші грошима - але чистоту на форумі підтримувати потрібно!!!!! До УВАГИ АДМІНА!!!!!!!!!!!!!!!!
ПРОШУ ЗВ`ЯЗАТИСЬ ЗІ МНОЮ!!!

Знаменитий гетьман України, засновник козацької держави – Війська Запорозького
Гетьман Війська Запорозького з 1648 року.
Місце народження – ймовірно: Черкаси, м. Жовкла, Суботів, Чигирин, Переяслав.
Батько — Михайло Хмельницький, був на службі у коронного гетьмана. Навчався в одній з Братських шкіл, а також у єзуїтському колегіумі у Львові, знав латинську, польську, турецьку, кримськотатарську, турецьку мови. У 1620-их pp. Xмельницький зв'язався з Козаччиною, де він служив, мабуть, у Чигиринському полку й брав участь у військових походах козаків проти татар і поляків. Брав участь у повстанні проти Польщі і як військовий писар — підписав капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637. Восени 1638 Xмельницький був членом козацького посольства до короля Володислава IV.
1645 разом з козацьким загоном на більш як 20 тис. був на службі французького уряду й, вірогідно, брав участь в облозі Дюнкерка. В 1647 році його маєток зруйнував дрібний шляхтич Чаплинський, сильно побито його малолітнього сина, померла його дружина; в грудні коронний хорунжий О.Конєцпольський наказує його схопити і стратити.
В кінці грудня 1647 з невеличким (300 чи 500) загоном козаків подався на Запоріжжя, де його було обрано гетьманом. Це був початок нового козацького повстання, яке незабаром перетворилося на велику національно-визвольну революцію, очолену Хмельницьким. У всіх галузях державного будівництва — у війську, адміністрації, судівництві, фінансах, у царині економіки й культури, виступає як видатний державний діяч. Це виявилося в організації верховної влади нової української держави, яка під зверхністю й титулом Війська Запорізького й під владою його гетьмана об'єднала всі верстви українського народу.
В січні 1654 року підписав Переяславську угоду (в 1656 році переглянута без участі Хмельницького московсько-польською Віленською угодою).
Помер 27 липня (6 серпня за новим стилем) 1657 в Чигирині і 25 серпня похований в Суботові, в Іллінській церкві, яку сам збудував.

Є події та епохи, які стають вихідними пунктами для подальших поколінь. Для українського народу такою подією став початок національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького у 1648 році.
Відзначення 360-річчя початку революції приверне увагу до цієї визначної події в історії українського народу, яка започаткувала надзвичайно інтенсивний процес становлення українських державних інституцій.
На середину XVII століття Україна не мала державної незалежності, її етнічні землі перебували в переважній більшості в складі Великого князівства Литовського, Молдавії, Австрії та Трансільванії. Близько 5 млн. українців, котрі проживали в Речі Посполитій, відчували стрімке наростання національно-релігійного гноблення.
Експлуатація з боку панів, шляхти була жорстокою. Національний і соціальний гніт, насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна, земель, об’єднали у русі протесту широкі верстви населення, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів. Усе це зумовило національно-визвольний характер війни, рушійною силою якої стали козацтво, селяни, міщани, православне духовенство.
Українська національна революція середини ХVІІ століття, викликана жорстоким соціальним гнобленням, наростанням перешкод у розвитку національної культури та мови, утисками православної релігії, стала могутнім вибухом народного гніву в 1648 році. За глибиною і масштабністю, за змістом і характером боротьби вона виявилася тотожна розвитку революційних процесів ХVІІ ст. в Європі, органічно впліталася в їхній контекст.
Справді, ця революція не була ізольованим явищем світової історії. Європейські мислителі підготували теоретичне підґрунтя революції, доводячи, що народ є джерелом влади. Ідеї, згідно з якими держава є знаряддям політичної влади, а її джерелом — народ, були притаманні козацьким ватажкам в Україні, що свідчило про їхню прогресивність та далекоглядність.
Домінантою процесів, розпочатих 1648 року, стала боротьба за незалежність України, а якісні зміни, до яких вони призвели, обґрунтовано можна віднести до розряду повноцінно революційних. Типологічно належачи до низки європейських революцій ХVІ — ХVІІ століть, українська козацька революція стала важливим складником процесу утвердження на континенті нових суспільних відносин, нової цивілізації. Вона спричинила створення національної держави, частина якої на терені Лівобережної України (Гетьманщина) на правах автономії проіс... Читати далі »

Ареал етнічної основи українського костюма в цілому збігається з ядром Київської Русі — Київщиною, Сіверщиною, Поліссям, Поділлям i Галичиною; національні ж його риси стали складатися в XIV— XV ст. головним чином у селянському i козацькому середовищі.

Жіночі черевики. XVII-XVIII ст. До комплексу одягу XV ст. входила насамперед сорочка переважно із грубого саморобного полотна. У чоловіків вона була короткою, глухою, тунікоподібною, з прямокутною горловиною. Жіноча сорочка була довгою, різноманітного крою: тунікоподібна, з плечовими вставками (пришитими по основі й по підканню стану), з суцільнокроєними рукавами.

Як поясний чоловічий одяг відомі вузькі штани — гачі (ногавиці) з білого або темного сукна, а також широкі шаровари.Жіночій одяг заможньої городянки та селянки. XVI - XVIII cт.

Жіночий поясний одяг на значній території України був незшитий або частково зшитий у вигляді одного широкого чи двох вузьких прямокутних шматків саморобної вовняної візерунчастої або однотонної тканини. Це — дві запаски, одноплатова обгортка (опинка, дерга), святкова плахта, що побутувала виключно на Середній Наддніпрянщині. Незшитий поясний одяг із домотканої вовни мав чимале локальне розмаїття за рахунок різного орнаментально-колористичного вирішення. Так, на території Середньої Наддніпрянщини в будень носили дві вузькі — чорну и синю — запаски, а на свята — багатокольорову клітчату плахту з ошатною орнаментованою запаскою — попередницею. На Поділлі побутувала обгортка у вигляді широкого горизонтального полотнища чорної саморобної вовняної тканини, прикрашеної складними ритмічними композиціями орнаментальних різнокольорових смуг. У районах Подністров'я та Карпат носили як дві вузькі запаски, заткані різнокольоровими смугами з додаванням металевої нитки, так i поясний одяг у вигляді широкого горизонтального полотнища з місцевими варіантами колориту и оформлення.

Дівочий одяг заможної городянки та селянки. XVI - XVIII cт. Поряд із незшитим поясним одягом в Україні розвиваються i зшиті форми. На Поліссі, наприклад, широко відомими були літник та андарак. Літник — це вертикально смугаста вовняна стдниця (на червоному тлі різнокольорові смужки: зелена, чорна, жовта, синя, біла). Андарак — червона однотонна спідниця із закладеними по спинці зборами й широкою орнаментальною смугою по низу.

Спідниця шорц, яка побутувала на Львівщині, виконувалася з вовняної тканини, затканої багатокольоровими вертикальними смугами, розташованими у складному ритмічному чергуванні... Читати далі »

360 років назад об’єднане військо запорозьких козаків і кримських татар перемогло над поляками в битві на Жовтих Водах. Ця подія, вважає військовий історик, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Дніпропетровського національного університету Іван Стороженко, стало для українців першим кроком на шляху до державності. Проте багато сторінок визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького досі залишаються практично невідомими. Ці прогалини значною мірою заповнюють наукові дослідження самого І. Стороженка, колишнього професійного військового, який багато років займається вивченням військового мистецтва Б. Хмельницького і козаків війська
— Іван Сергійович, чи правда, що справжнє місце першої битви військ Богдана Хмельницького залишається невідомим? — Жовтоводською битвою я займаюся вже два десятиріччя. Крім вивчення документальних джерел, провів десятки польових досліджень, у тому числі неодноразові археологічні розкопки та аерофотографування місцевості. Допомогу в цьому надавали військово-повітряні сили України, я особисто звертався до міністра оборони А. Кузьмука. З повітря місце битви шукали й дніпропетровські дельтамотопланеристи. У результаті, в околицях міста Жовті Води, на берегах ріки Жовта ми нічого не виявили. Справа в тому, що цю місцевість почали вважати місцем битви з подачі польського історика та письменника Маркіяна Дубицького. Він був учасником польського повстання 1863— 1864 років, а після заслання до Сибіру деякий час жив в Катеринославі та цікавився Жовтоводською битвою. М. Дубицький визначив географічні координати поля битви, щоправда, старі карти та система координат, якими він користувався, були незавершеними. По його дослідженнях дійшли висновку, що польський табір перебував у районі села Жовте. Услід за ним так вважав і Д. Яворницький. Але 1991 року ми організували археологічну експедицію і нічого там не знайшли. Пізніше ми пройшли всю річку Жовту — від верху до низу, але там немає жодних слідів, які належать до XVII століття. Більш того — і в письмових джерелах немає відомостей щодо цієї річки та маршруту руху польського війська. Загалом, я дійшов висновку, що це зовсім не та місцевість. Хоч, як відомо, саме в місті Жовті Води завжди вшановували ювілеї битви. Тут ще роль зіграло і те, що півстоліття тому Верховна Рада України перейменувала шахтарське селище Жовта Ріка, засноване 1895 року, на міст... Читати далі »

Підписавши тяжккі умови перемиря, козаки пробували відборонитися від них «королівською ласкою», але даремне. Козацькі депутати вернулися з Варшави впорожні й наприкінці 1638 р. почалася реорганізація реєстрового козацтва.
Козаччину знову обмежено, тепер до 6000, відібрано їм право вибирати старшин, та настановлено полковників поляків. Дозволено реєстровикам жити тільки у черкаському, корсунському й чигиринському старостві, а все, що опинилося поза реєстром, примушено повернутися в підданство...
Замісць гетьмана, опинився на чолі козацького війська королівський комісар, усі полковницькі становища зайняли польські шляхтичі, а козаки попали тільки на становища осаулів та сотників. Між ними чигиринським сотником став дотеперішний козацький писар Богдан Хмельницький. На завершення перемоги над козаками відбудовано Кодак. Відбудовували його під охороною військ Конецпольського, що зараз таки обсадив його залогою. На Запоріжжу мали, проти татар, чергуватися два полки реєстровиків, що на спілку з залогою Кодака повинні були не допускати «своєвільників» на Низ і перешкоджати їх походам на Крим і Чорне Море. Додатково розквартировано по волостях польське військо. На око здавалося, що козацтво приборкане раз на все. Викликало таке вражіння десять літ відносного мира й спокою, що запанували на Україні по зліквідований повстання Острянина й Гуні. Та це тільки так здавалося — це був «спокій перед бурею»...
Ординацію 1638 р. проведено в життя з незвичайною суворістю. Хоч реєстрові козаки були цілком льояльні, немало заслужилися в боротьбі з татарами, то їм ані крихітки не попущено з драконських постанов, які впали на них після невдалого повстання. Козаки не відзискали давньої самоуправи, ні вибору старшини, ані навіть шпиталю у Терeхтемирові; на всі прохання та посольства діставали тільки порожні обіцянки. На короткий час козацькі шанси поправилися тоді, коли король Володислав IV придумав плян війни з Туреччиною при співучасти Венеції й Риму: козаки мали рушити на Чорне море й спинити тут турецьку фльоту. В 1646 р. до Варшави їздили в посольстві від реєстрових військові осавули Іван Барабаш і Ілляш Караїмович та сотники Максим Нестеренко й Богдан Хмельницький. Король обговорив із ними плян походу, пообіцяв привернути давні вольности й побільшити число реєстрового війська. Але польський сойм відмовився від війни з Туреччиною й усі королівські пляни пішли нінащо. Козаки не то що не дістали ніяких полегкостей, а й попали під іще гостріший режім.

Гуня був старий козак і знаменитий стратег. Дуже скоро опанував він здеморалізовані маси й відбивши черговий польський наступ, відступив на старе Дніпрове річище й тут станув новим табором. Для укріплення табору використав не тільки природню оборонність місця, але й старі окопи, що в них давніше билися козаки з черкаським старостою. Табор Гуні зробився фортецею, що її можна було взяти хіба голодом, але не силою. Признали це пізніше знавці фортечного будівництва противників.
Колиж Потоцький підступив під табор і попробував узяти його наступами, дуже скоро переконався, що це неможливе. Не маючи часу для гаяння й сили на облогу, рішив увійти в переговори з козаками. Гуня не відкинув пропозиції, але застерігся, що коли й помириться з поляками, то не на умовах, що їх подиктовано під Кумейками. Сам він рахувався з можливістю підмоги й почуваючися безпечним в своїй фортеці, затягав переговори. Потоцький пробував приспішити переговори — обстрілом з гармат, бльокадою, але даремне. Щойно, як Потоцький розгромив відділ полковника Філоненка, що віз обложеним харчі й відбив від нього обоз, в таборі Гуні запанувала депресія. Переговори пішли тепер скоршим ходом й закінчилися некорисним для козаків перемирям.

... З весною рушила крига. На чолі запоріжців станув козацький полковник Яцко Острянин. Почав свій рейд з лівобічної України, де повстанчі ферменти були найсильніші. Даремне пробувало йому заступити дорогу польське військо з реєстр овиками. Зручним маневром, він обминув польську силу під Кременчуком і перейшов над устя Голтви до Псла. Під містечком Голтвою станув табором і дожидав тут польського наступу. Положення табору на гарній позиції, поміж ярами й байраками та чисельна і завзята його залога, ворожили перемогу. З легкістю відбито перший польський наступ, а коли в польських рядах піднялося замішання, козаки окружили противника й розгромили. Світла перемога спокусила Острянина піти навздогін польським, відступаючим відділам на Лубни. Він сподівався получитися по дорозі з полками, що йшли до нього з Чернигівщини під Скиданом, з Київщини під Соломою, Путивельцем, Сокирявим та іншими старшинами. Та перечислився. Під Лубнями станув сам, примушений Потоцьким до битви, програв її й мусів відступати на Слобідщину. Подібна доля зустріла його помічні війська, що йдучи нарізно й не можучи з ним поєднатися, були розгромлені польськими військами. Ще раз попробував Острянин щастя біля Сліпороду. Спіраючись на масах селянства, що неозброєне й незаправлене в боях, збіглося до нього з Роменщинй, він вдарив на поляків, але безуспішно. Почав відворот, а коли, під Жовнином, програв ще одну битву, побачив, що все втрачено. З горсткою козаків перейшов московську границю й осів на Слобідщині. Над залишеними ним повстанчими масами обняв провід запоріжський кошовий Дмитро Гуня.