А це вже гуцульські казки:

Дідо Семкулич, якого по-вуличному звали Матка, ішов на смерку з полонини додому і увидів, що на його сінокосі в лісі горить ватра. Повернув він ід'ті ватрі і побачив великого чоловіка, який лежав зігнутий у коло, ногами до голови. А в середині того кола горіла ватра. - Що за чорт на моїм полі? Хто має право мені огень класти?! В той момент звіялися вітри з дощами, розметало ту ватру, зник той великий чоловік, і почало по лісах гнути й ломити дерево. А вогень розбило чисто.

* * *

Як давно ходили вовкуни, то люди, наколи звечорілося, запирали худобу. А зимною порою і вдень ходили помежи обороги людям. І не мож було відогнати їх. Скочить на плечі чоловікови, а як 'го ганяли, то і вдень скакав на плечі, і міг ударити по плечах людину. І люди говорили, що то з людей вовкуни, що люди перетворювалися в вовків.

Одного разу робили чоловік з жінкою сіно. То було під лісом. І скинули вже копицю до половини. І сказав чоловік жінці:

- Я йду в ліс, бо мені щось треба там урубати. І дав їй вилу і відходячи сказав:

- Аби щось до тебе прийшло, то будеш на копиці боронитися. Пішов він у ліс. А незадовго прибігає вовк. І зачав скакати горі на копицю. Она била того вовка вилою. А він скакав, доки скакав, та й пішов у ліс.

Незадовго приходить чоловік. Такий перемучений. І ляг мало спати на сіно. І як він спав, та й роззявився. Вона прийшла і дивиться, а в його зубах з її фартуха тота матерія. (Як вовк скакав, то вхопив її зубами за фартух.) І потому вона йому сказала це, і він признався, що він таки є вовкун.

Він просив, щоби она жила з ним, а она сказала, що жити з ним не буде. І розійшлися.
Джерело

їй наказували, щоб нікого не пускала в хату. Сидить вона, і приходять увечір розбійники. Почали добуватись у двері - не виходить, двері й замки сильні. Пробували братися за вікна - вікна в ґратах. Стали вони радитися і додумали ритися попід підвалину. І вирили таку діру, що вже один міг пролазити. І почав один лізти, а вона стояла з сокирою біля діри. Він вліз, а вона сокирою його зарубала. Ті ждуть - нікого нема і нічого не чути. Поліз другий. Зарубала вона й другого. Посилає ватажок третього. Те саме вона зробила й з третім. І далі тихо. Каже ватажок:

- Полізу я сам.

Поліз він, але не голову висунув з діри, а перше висунув руку. А вона сокирою мах! І відрубала руку. І він утік без руки назад. Зачали вони радитися. А вона взяла ту руку і зняла з пальця перстень.

Добилися таки розбійники в той вечір до хати, обграбували її, а дівчину забрали з собою. І привели її в ліс, до тої печери, де вони жили. І сказали, щоб вона варила воду в кітлах. Вона наносила води і почала її варити.

А в них, у тих розбійників, була служниця. Вона попросила ту служницю, чи вона би їй не порадила, як їй відци вирятуватися. Служниця говорить їй:

- Я тобі пораджу, а що може після того зі мною статися, то я не знаю. Роздівайся і одівай у свою одежу цей стовп, що тут стоїть, а сама тікай.

Вона подякувала служници і так зробила.

Служниця варить розбійникам їсти, приносить на стіл, подає. А вони питають її:

- А що дівка робить? Каже вона:

- Вижу, що стоїть коло кітлів.

Заходить знов до них служниця, а вони знов питають, що дівка робить. Служниця знов каже:

- Та вижу, що стоїть коло кітлів.

Вони зміркували, що вже давно мала вода загрітися, і вийшли. Дивляться, а то не дівка стоїть, а стовп, зібраний у дівочу одежу. Тоді вони сіли на коней і пішли в погоню за нею. Вона тікала густими лісами і вчула позад себе тупіт. Побачина вона перед собою високу густу смереку і вилізла аж на самий вершечок тої смереки, так, що знизу й непомітно було, що там хтось є. Ті прибігли з псами, і пси стали коло тої смереки. І почали бігати і обзирати довкола смереки. А по тій смереці стрибала білочка, і розбійники думали, що пси за білочкою дивляться. А дівчини в густій смереці не було видно. Один розбійник вистрілив угору, між гілля смереки. І вцілив їй у п'яту. Покапала кров. А ті подивилися та й кажуть:

- Там, видно, є гніздо. Поцілив у пташку і з пташки кров покапала. І поскакали вони на конях далі. Коли вже не чути було їх гомону, вона злізла із смереки і тікала далі, але в другий бік, не туди, куди побігли розбійники. Коли вибігла з лісу, побачила, що чоловік везе солому. А вона вже не годна бігти, дуже болить рана на нозі. Прибігла вона до тої фіри і просить чоловіка, щоби він її прикрив соломою і довіз до найближчого міста. І за це дала тому чоловікови персня, що його зняла з відрубаної руки розбійника.

Той чоловік довіз її до міста. А в тім місті виробляли скло. Вона попросила, щоб зробили засклену труну, поклали її в ту труну і пустили на річку. Так вона думала допливти до рідної хати. І поплила вона в труні річкою.

Вийшов царський син прогулюватися, дивиться, пливе труна. Він сказав ту труну притягти до берега. Затримали ту труну. Глянув царський син - у труні красуня лежить. Відкрили вони труну, зачали розпитуватися, хто вона, звідки, куди пливе. А вона нічого не говорила. І так не говорила три дни. Думали, що вона німа. Лежала в покоях царського сина і мовчала. Аж через три дни почала вона говорити. Її знову зачали розпитувати. Але вона тільки повторювала:

- Нічого зі мною не було.

Царський син одружився з нею. І вона так ніколи й не розказала, що з нею було.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Бабинопілля (Акришори), Косівського району, Івано-Франківської області
2 травня 1984 року
Оповідач: Запісяк Явдоха Василівна (1935 року народження)
Українські народні казки: Книга 4. Казки Гуцульщини. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. — Тернопіль: Богдан, 2006. — 456 с.
Видавництво "Навчальна книга - Богдан" - http://bohdan-books.com/
Опубліковано з дозволу Миколи Зінчука.

Жид взяв гроші і пішов на поклад* передивлятися їх. Розкладає золоті гроші та й перелічує їх. І не видів він, що зверху на бантах* мавпа сидить. А мавпа штрикла, вхопила гроші, відійшла на другий бік і сортує їх. Жид уздрів то та й ґвалт. Прийшов шиф-капітан, прийшов лікар — усі прийшли.

— Що таке?

— Воно взяло в мене гроші, — сказав жид і показав на мавпу. А мавп'юк далі сортує гроші. Одні кидає в воду, а другі назад у валізу. Капітан питає жида:

— Де ви працювали?

— Продавав молоко.

— Жидку, а ти не сипав у молоко воду?

— Ну-ну, трошки сипав.

— Жидку, котрі гроші за воду, то він кидає в воду.
___________________________________________
* Нашпарува́ти — назбирати.

* Ши́фа — корабель.

* По́клад — палуба.

* Ба́нта — поперечина.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Село Старі Кути, Косівського району, Івано-Франківської області
8 квітня 1984 року
Оповідач: Федюк Одокія Василівна (1900 року народження)
Українські народні казки: Книга 2. Казки Гуцульщини. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. — Львів: Світ, 2004. — 312 с.
Видавництво ДП "Всеукраїнське спеціалізоване видавництво «Світ»" - http://www.dsv-svit.lviv.ua/
Опубліковано з дозволу Миколи Зінчука.