Народився в шляхетній родині Мазеп-Колединських з Київщини. В молодості служив при дворі короля Яна ІІ Казимира. Після обрання гетьманом намагався відновити авторитет інституту гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Під патронатом московського царя Петра І проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького в кордонах часів Хмельниччини. Тривалий час підтримував Московське царство у Північній війні зі Швецією, але 1708 року перейшов на бік шведів. Після поразки під Полтавою врятувався у Молдавії. Помер у місті Бендери.

Автор - Гетьман Іван МАЗЕПА

ДУМА ІЛИ ПІСНЯ

Всі покою щиро прагнуть,
А не в еден гуж всі тягнуть;
Той направо, той наліво,
А все, браття, тото диво!
Не маш любви, не маш згоди
Од Жовтої взявши Води,
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.
«Єй, братища, пора знати,
Що не всім нам пановати,
Не всім дано всеє знати
І річами керовати.
На корабель поглядімо,
Много людей полічимо!
Однак стирник сам керує,
Весь корабель управує.
Пчулка бідна матку має
І оної послухає».
Жалься, Боже, України,
Що не вкупі має сини!
Єден живе із погани,
Кличе: «Сюда, Атамани!
Ідім Матки ратовати,
Не даймо ей погибати!»
Другий Ляхом за грош служить,
По Вкраїні і той тужить:
«Мати моя старенькая!
Чом ти велми слабенькая?
Розно тебе розшарпали,
Гди аж по Дніпр Туркам дали.
Все то фортель, щоб слабіла
І аж вкінець сил не міла!»
Третій Москві юж голдує
І ей вірне услугує.
Той на Матку нарікає,
І недолю проклинав:
«Ліпше було не родити,
Ніжли в таких бідах жити!»
Од всіх сторон ворогують,
Огнем-мечем руїнують,
Од всіх не маш зичливости,
Ані слушной учтивости:
Мужиками називають,
А подданством дорікають.
«Чом ти братов не учила,
Чом од себе їх пустила?
Ліпше було пробувати
Вкупі лихо одбувати!»
Я сам бідний не здолаю,
Хиба тілько заволаю:
«Ей, Панове Єнерали,
Чому ж єсьте так оспалі!
І ви, Панство Полковники,
Без жадної політики,
Озмітеся всі за руки,
Не допустіть горкой муки
Матці своїй больш терпіти!
Нуте врагов, нуте бити!
Самопали набивайте,
Острих щабель добувайте,
і за віру хоч умріте,
І вольностей бороніте!
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблі маєм права!»

Власноручний підпис І. Мазепи

МАЗЕПА
Поема

ВСТУП ДО ПОЕМИ “МАЗЕПА”

Навколо радощів так мало…
Який у чорта “днів бадьор”,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зорь.
І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть угору
Й мовчать раби…
Німій, одуреній, забитій,
Невже не встать тобі від ран?
Москві та Жечі Посполитій
Колись жбурнув тебе Богдан.
А потім хтів тобі Мазепа
Від серця щирого добра…
Його ж ти зрадила і степом
Пішла рабинею Петра.
Хіба не жах: своєї зброї
Не маєш ти в ці скорбні дні…
У тебе так: два-три герої,
А решта — велетні дурні.
У тебе так: все безголов'я,
Що на багно кричить: “Блакить!”
Якби я міг, якби зумів я
Тебе, Вкраїно, воскресить…
Твої шляхи — відчай і камінь,
Така прекрасна й, мов на гріх,
Ти плодиш землю байстрюками —
Багном і гноєм — для других.
У голові твоїй — макуха!
Хіба ж ти можеш жить сама,
Російсько-польська потаскуха,
Малоросійськая тюрма.
Веди ж, безумна, до загину
Мене на розстріли і жуть…
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
І сам не знаю, що кажу.
Я ж син твій, син, що йшов за тебе
На смерть і реготи не раз,
Той, що прокляв і Бога й небо,
Аби тобі був слушний час.
Я йшов кривавими житами
І знов піду, де гул і мла,
Лиш одного я хочу, мати,
Щоб ти щасливою була.

ПРОЛОГ

О, як люблю я рідний край
І в щастя мить і у негоду!
Дунай, Дунаю мій, Дунай,
Ти у піснях мого народу.
Я бачу вод твоїх розбіг
І постать, зігнену судьбою,
Над стародавньою рікою
І сльози у очах старих.
А він колись гігантом був,
В його руках були мільйони
Людей… та “Бог мене забув,
Погнав крізь чорний вітер згуби”, —
Шепочуть страдницькії губи.
Стоїть Мазепа, як докір
Безжальній долі, над водою…
І небо, повне вічних зір,
Те небо вічне долі злої
Відбив його старечий зір…
Стоїть з усмішкою сумною
Колишній велет, богатир.
Худі здіймаються ще груди,
А щоки у сльозах бліді…
Од рук його одпали люди,
Його покинули в біді.
І влада, всемогутня влада,
Навік розвіялась на прах…
Лиш спомини — одна відрада…
Як сльози у сумних очах…
Стоїть старий, о далі милі!..
Стоїть і згадує про все…
Під ним Дунай блакитні хвилі
До моря Чорного несе.
Він сивий весь… Як дві зорі,
Його зіниці світять дико,
Він слухає чаїні крики,
Квилиння їхнє угорі,
Ламає пальці він у хруст,
І лине пісня з скорбних вуст…
Тремтить у творчий він тривозі…
“Та біда тій чайці, чаєчці-небозі,
Що вивела чаєнят при битій дорозі…”

На спів нанизує слова
Він про далеку Україну,
І пісня та крізь вічність лине,
Як завжди, юна і нова.

І знов минуле ожива…
Коли ж кінець кривавим зливам?..
Колись і він міг буть щасливим,
Та все розбила буря зла
І до Дунаю привела,
Щоб тут він ліг у домовину,
Де все не те й не та блакить.
“Прощай навіки, Україно,
Мені уже недовго жить…
Але в останню смертну мить

Твоє ім'я, о мамо люба,
Шептатимуть вигнанця губи”.
І перед сивим і сумним,
Немов могутньою рукою,
Хтось розгорнув життя сувої,
Коли ще був він молодим,
Не знав ні розпачу, ні муки,
І забриніли ліри звуки…

I

І од зорі і до зорі
При королівському дворі
Танки й музики без перерви…
Там очі хвилюють нерви…
І під крилами віт густих
У тьмі алей цілунки й сміх.

Там у далекім зор огні
Все ходять лицарі ясні,
Мов рух меча, метке їх слово.
І паж між ними чорнобровий,
Мов тінь, легким блукає кроком,
Такий стрункий і одинокий.
В його очах туман, вогонь…
Хто він такий, як звать його?
Він задививсь у ночі тьму,
Притис до пліч вузькі долоні,

Джерело тут

Гетьман Іван Мазепа є чи не найзнанішим у світі українцем. Він – герой численних європейських хронік, творів незліченної кількості митців, серед яких достатньо згадати Байрона, Пушкіна, Гюго, Словацького, Рилєєва, Чайковського. Разом із тим попри помітну роль у європейській історії Мазепа залишається напрочуд суперечливою постаттю в історії українській.

Українська нація не є єдиною щодо оцінки діяльності одного з найвидатніших її представників і через 3 сторіччя по його смерті; фахівці часом дотримуються цілком полярних думок; бракує єдності в поглядах і серед громадськості. Для одних Мазепа – „зрадник” і „запроданець”, для інших – ікона й героїчний символ національно-визвольної боротьби.

Події в Полтаві, де громада міста намагається встановити пам’ятник гетьманові, долаючи опір окремих політичних сил і чиновників, засвідчують, що проблема ролі Мазепи в українській історії давно вже вийшла за межі суто наукового інтересу, являючи собою інтерес громадсько-політичний, і набула особливої гостроти в контексті відродження державності.

Ця стаття є невеликою спробою бодай на крок наблизитися до спільної оцінки власного минулого – такої потрібної нації для того, аби торувати шлях у спільне майбутнє.

Перш ніж удаватися до аналізу проблеми, слід зробити декілька істотних зауважень. Фактів (документів, свідчень очевидців, речових памя'ток тощо) щодо діяльності гетьмана Мазепи не бракує. Утім, як відомо, голі історичні факти стають значущими лише тоді, коли їм надають відповідної інтерпретації. Стосовно постаті Мазепи в українській історії ми маємо виходити, по-перше, із конкретних умов його доби, а по-друге, – з інтересів української нації, політичним лідером якої Мазепа був упродовж 22 років.

Прислухаймося спершу до тих, хто вже 300 років зве перехід Мазепи на бік шведського короля під час Північної війни зрадою. Їхні голоси завжди було чути найдужче, особливо гучно вони лунають із північного сходу. Кого ж у такому разі зрадив Мазепа? Російська православна церква проголосила гетьманові анафему (досі чинну) за зраду особисто царя Петра І. Справді, зрада – то тяжкий гріх, за який карає Господь і вкривають презирством люди. Але чи міг гетьман зрадити монарха?

Цілком очевидно, що відносини між Мазепою й Петром І не можна розглядати як звичайні людські стосунки. Бог-бо створив людей рівними, а між гетьманом і царем рівності не існувало. Це були відносини очільників двох державних формацій: Гетьманщини та Московщини, причому друга встановлювала протекторат над першою на підставі Переяславської угоди 1654 р. Формально підтверджували чинність цієї угоди Коломацькі статті, що містили декілька додаткових пунктів і були підписані Мазепою. У таких політично-правових відносинах не могло йтися про „зраду” – хіба що про порушення угоди або її розірвання.

Документально засвідченим є такий факт: коли Мазепа звернувся до Петра І з проханням надати йому до розпорядження козацьке військо, аби захищатися від наступу поляків, цар відмовив йому. Таким чином, цар першим порушив умови українсько-російського договору, згідно з яким цар був зобов’язаний боронити Україну від ворогів. У відповідь гетьман скористався jus resistendi – правом васала повстати проти свого сюзерена, якщо той не дотримується своїх зобов’язань. Так само вчинили, наприклад, провідник лівонської шляхти Йоганн фон Паткуль, що виступив проти Швеції; Станіслав Лещинський, котрий боронив польські шляхетські вольності проти саксонського абсолютизму; господар Молдови Дмитро Кантимир, який повстав проти Османської імперії; Ференц Ракоці, що намагався усунути Габсбургів від влади в Угорщині.

Інтереси Московщини та Гетьманщини за часів Мазепи почали різко розбігатися: Росія обрала шлях становлення імперії з самодержавцем на чолі й боротьбу за Балтику в Північній війні, Україна була прагнула самостійного розвитку зі збереженням прав і свобод усіх станів. Як гідний лідер нації, Мазепа у вирішальний момент обрав українські національні інтереси. Він не був одинаком в Україні. Разом із ним на бік шведів перейшли козацька старшина, тобто українська політична еліта, тисячі козаків і запорожці. Останні боронили український народ, як його вірні сини, й особисто нічим не були зобов’язані російському цареві. Зраджувати, зрештою, можуть окремі люди, а не цілі народи.

Як визнають деякі російські історики, наприклад Тетяна Яковлєва, Мазепина акція загалом нічим не зашкодила Московській державі.Чому ж так уперто російські імперські шовіністи та їхні прислужники, а також не такі вже й рідкісні українські епігони всупереч фактам і здоровому глузду твердять про „зрадництво” Мазепи?

Річ у тім, що весь цивілізований світ називає зрадником того, хто, завоювавши довіру іншої людини (чи групи людей), зловживає цією довірою. Натомість для російської імперської машини, коліщатком якої є російська історіграфія, зрадниками в усі віки є будь-хто, хто відступить від сліпої фанатичної покори батюшці-цареві (читай: Генсекові, Президентові) і служби імперським інтересам заради своїх власних.

Тож чи варто зважати на вигуки щодо нашого минулого з боку тих, для кого історія є не наукою, а засобом пропаганди?

Набагато більше занепокоєння викликає ставлення до Мазепи як до зрадника України. Декому він уявляється лиш успішним кар’єристом, який скористався природними здібностями й таланом, щоб дістати владу, котрою розпоряджався собі на догоду. Гетьмана буцімто цікавило тільки збагачення, а на інтереси населення він не зважав. Коли ж плани Петра І почали загрожувати амбіціям Мазепи, той вирішив перейти на бік його ворога, щоб за будь-яку ціну втримати владу.

Незважаючи на позірну правдоподібність такої позиції, факти свідчать проти неї: Мазепа дбав про українські національні інтереси впродовж усього гетьманування. Будучи на чолі Гетьманщини, він видав універсал про захист прав козаків і низку охоронних універсалів містам. Мазепа намагався полегшити становище селян, обмеживши панщину двома днями на тиждень, підтримував українську церкву, підтверджуючи універсалами права Київської митрополії, чернігівського та глухівського монастирів. Заледве можливо перерахувати всі церкви, які Мазепа збудував власним коштом, усіх митців, яких він підтримував матеріально, усі пожертви, які він зробив на користь науки й освіти, злічити всі кошти, які він роздав як милостиню. За підрахунками козацької старшини впродовж свого гетьманування Мазепа витратив на меценатство 1 110 900 дукатів, 9 243 000 злотих і 186 000 імперіалів!

Його виступ проти російського абсолютизму є якнайкращим свідченням того, що гетьман уболівав за долю України й не боявся задля неї ризикнути всім, що мав, – адже йому дійсно було що втрачати.

Часом Мазепі закидають те, що він віддано служив цареві впродовж 1687-1708 років, не чинячи опору його антиукраїнським заходам.

Не забуваймо, однак, що за умов, коли українське суспільство було демобілізованим, а звідусіль загрожували вороги, Мазепа не мав змоги принципово змінити характер відносин між Гетьманщиною та Московщиною. Він тільки прийняв правила гри й грав у свою політичну гру вміло й гідно. Внутрішня політика, як і намагання дотримуватися допустимих відносин із Москвою, була цілком традиційною для лівобережних гетьманів: зміцнення гетьманської влади, формування лояльної козацької старшини. Прагнення гетьмана зосередити владу у своїх руках легко пояснити: за його доби ідеалом державного правління був саме абсолютизм; уважалося, що могутній володар є гарантом державної сили. Те, що ідеалом сьогодення є демократія із залученням усього народу до управління державою, аж ніяк не надає нам права засуджувати політика, який захищав національні інтереси згідно з уявленнями, властивим для його часу.

Зрештою, якщо відриватися від конкретних історичних умов, тоді доведеться зарахувати до зрадників величезну когорту найпалкіших українських патріотів – від Данила Галицького, що погодився скоритися ханові Батиєві, до Павла Скоропадського, що відплатив німцям за свій прихід до влади українським хлібом.

До всього Михайло Грушевський уважав за помилку Мазепи те, що той так довго сподівався на порозуміння з царем, замість того, щоби збройно виступити проти нього, спираючися на підтримку населення. Важко нині сказати, наскільки щиро Мазепа вірив у щасливу долю автономної Гетьманщини в межах Московської держави та якою мірою можна було розраховувати на успіх повстання. Віддаючи належне Грушевському, сьогодні ми можемо наважитись оцінювати хіба що Мазепині прагнення в контексті українських національних інтересів, а не помилковість чи безпомилковість того шляху, яким гетьман намагався втілити їх у життя.

Замість висновків

Теофан Прокопович писав: „Історик повинен уміти робити дві речі: говорити правду й не говорити неправди”. Не слід змішувати правди з неправдою, тобто ми не повинні ідеалізувати Мазепу. Існують свідчення того, що він ішов до вершин могутності, користуючися не найморальнішими засобами; були в нього й суто людські слабкості, як-от жінки. Немає ніякої потреби з патріотичних міркувань перекручувати факти, аби перетворити Мазепу на янгола чи святого, – достатньо віддати йому належне як великому синові України, діяльному патріотові й мужньому оборонцеві інтересів української нації.

Джерело.

Додано (20.11.2016, 09:47)
---------------------------------------------
Можна додати: Сосюра вважає, що головною причиною поразки гетьмана та його прихильників стало те, що народ, не зрозумівши високих поривань Мазепи, відмовився його підтримати: 

...не пішов за ним народ 
Шляхом і радості й надії. 
Не зрозумів його він мрії...