Тому дізнатися про справжню козацьку спадщину гартовану віками i даровану предками ,не кожному дано .
Якщо в козаки як свідчить історія , відбирали кращих то характерництвом напевне володіли й займалися особливі люди .

Ці воїни пішли від древньоукраїнських волхвів, які знали таємничу силу речей, явищ і володіли своєю, виробленою в століттях, наукою і прийомами, за допомогою яких мали сильний вплив на маси, а також володіли даром пророцтва.
(Читати далі>>>)

Я знайшов також цілу папку "ДУХ ХОЛОДНОГО ЯРУ ЖИВЕ В НАС" у  користувача "ЧОРНОТА"

ХОЛОДНОЯРЕЦЬ

Друзі, продовжую своєрідний звіт про прочитане (дуже прошу не бити). Останньою прочитаною книжкою моєю стала робота відомого українського дослідника давнини Тараса Каляндрука «Таємниці бойових мистецтв України». Не секрет ні для кого, що, вживаючи словосполучення «бойові мистецтва» ми радше маємо на увазі широко відомі у нас і в усьому світі східні бойові мистецтва на кшталт карате, тейквондо, айкідо, ушу, дзюдо та інші. Але й український народ має багату традицію бойових мистецтв, незаслужено забуту нами. Автор розгортає перед нами історичне полотно, на якому малювалась історія козацтва і гартувався дух визвольної боротьби, наводить безліч історичних фактів, зображуючи міць козацького духу і вправність українських воїнів. Книга багато ілюстрована: поруч з сучасними фото і малюнками – світлини початку ХХ століття, старовинні малюнки і графіка, зображення предметів вжитку і козацької зброї. Дуже раджу прочитати, хто ще не читав, хоча, гадаю, всім, хто цікавиться українською історією, ця робота добре відома.

Тут же хочу навести невеличкий абзац з книги, що прямо не стосується України. Проте, на мою думку, він містить певні поради для нас, аби ми могли виробити для себе властиву психологічну установку, адже саме з внутрішньої гармонії, з внутрішньої впевненості в собі і виростають зовнішні прояви мужності і героїзму, якими у всі часи пишались народи і які високо цінувались, як взірець людяності і приклад для наслідування.

«Протягом останніх років ми з захопленням спостерігаємо за героїчною боротьбою маленької гірської країни Чечні проти набагато чисельніших і краще озброєніших московських орд, які танками, тотальними бомбардируваннями і напалмом намагаються за всяку ціну загарбати цю державу, знищити її незалежність. З історії ми знаємо, що ця боротьба триває з перемінним успіхом вже сотні років, а Москві ніяк не вдається знищити волелюбний дух гірського народу. У зв’язку з цим пригадується цікава історія часів чеченської війни проти московських зайд (1817 -1864 рр.) під проводом славнозвісного імама Шаміля. Так от, під час тієї війни імам Шаміль суворо заборонив складати та співати в аулах плачливі пісні. «Ми воїни, ми воюємо, тому нам треба бути мужніми. Мужність не повинна ні скаржитися, ні плакати, хоч би які випробування їй випадали», - говорив він. За порушення свого наказу він суворо карав, не дивлячись, хто перед ним – старий чи молодий, чоловік чи жінка. Одного разу він почув одну таку пісню, де оплакувалась втрата гірського аулу Ахульго, лились сльози за померлими героями. Шаміль наказав негайно розшукати автора пісні і дати йому сто два удари батогом – по одному за кожен рядок пісні. Коли ж виявилось, що пісню склала його мати, імам заявив, що оскільки матір карати не годиться, він сам, як син, отримає кару за цю пісню. Шаміль тут же скинув одяг, роздягнувся і наказав своєму мюридові відлічити йому сто два нагаї. Після екзекуції імам встав, одягнувся і сказав людям: «Горці, нам треба воювати. Нам ніколи створювати пісні й співати їх та розповідати казок. Нехай співають пісень про нас наші вороги. Цього навчать їх наші шаблі. Витирайте сльози, гостріть зброю. Ахульго ми втратили, але Дагестан ще живий і війна не скінчилася».

Коментарі до цього повідомлення теж цікаві:

* 25 августа 1859 года Шамиль вместе с 400 сподвижниками был осажден в Гунибе и 26 августа (по новому стилю — 7 сентября) сдался в плен на почетных для него условиях (см. Взятие Гуниба).

После приема в Петербурге императором ему была отведена для жительства Калуга.

В августе 1866 года в парадной зале Калужского губернского дворянского собрания Шамиль вместе с сыновьями Гази-Магомедом и Магомедом-Шапи принес присягу на верноподданство России. Спустя 3 года Высочайшим Указом Шамиль был возведен в потомственное дворянство.

* В 1868 году зная, что Шамиль уже немолод и калужский климат не лучшим образом сказывается на его здоровье, император решил выбрать для него более подходящее место, каковым стал Киев.

* Власне, автор книги і про це пише, що козацьких пісень співати заборонялося спеціальними царськими указами... Можливо, умисне намагались тоді створити подібну націю рабів... Адже незатишно жити, маючи войовничого сусіда... Ото Росія-матушка і старалась, як могла...
Зараз нам важко відшукати в нашаруваннях брехні зерно істини...
Але, можливо, подібна практика дійсно мала місце... Адже заборонялись і українська мова колись, і звичаї... І тому підтверджень багато є в анналах історії...

* Ви праві у тому, що необхідна обережність в підході до подібних питань.
Просто мені цей абзац видався доволі цікавим - не в зв'язку з особою цитованою, а в зв'язку з цінністю сказаного... А вже щирість і правдивість кожен приміряє не себе)
Є у Висоцького пісня є одна - "Правда и ложь":

"...Правда смеялась, когда в нее камни бросали:
"Ложь это все, и на Лжи одеянье мое..."
Двое блаженных калек протокол составляли
И обзывали дурными словами ее.

Стервой ругали ее, и похуже чем стервой,
Мазали глиной, спускали дворового пса...
"Духу чтоб не было, - на километр сто первый
Выселить, выслать за двадцать четыре часа!"

http://www.world-art.ru/lyric/lyric.php?id=948

Так що до правди завжди ставлення якесь двояке.

О козаки! Зветесь ви християни,
І так шукаєте собі безпеки,
Як ваших предків хижаки погані
Навчили у віки якісь далекі.

В. Шевчук пише про волхвів таке: «Вони, вважалося, знали таємну силу речей, явищ і володіли своєю, виробленою в століттях, наукою і прийомами, з допомогою яких цю віру вселяли в маси. Вони займалися пророцтвом, тобто віщували про майбутнє, через що і називали їх віщунами».

На думку В. Пилата: «Після хрещення Русі, переслідувані князями та греками волхви, жерці і воїни-охоронці храмів об’єднувалися у таємні громади і у віддалених від великих міст місцях почали створювати Січі. На островах Дніпра, побережжях Бугу і Дністра, в Карпатах і багаточисельних лісах України (Русі) волхви заснували школи бойового гартування і вишколу, в яких шлях воїна до вершин досконалості опирався на рідну віру, одвічні звичаї та обряди». Тут ми можемо згадати попередників козаччини XVI ст., таємничих степових бродників, вигонців галицьких та інші військові громади.

Недаремно і Запорозька Січ виникла на острові Хортиця. Ще в першій половині Х ст. візантійський імператор Костянтин Багрянородний розповідав, що руси мають пристань на острові Святого Георгія (Хортиці), де біля велетенського дуба покладають свої жертви. Про те, що шанували і запорожці це місце, пише також Я. Новицький: «Легенда розповідає, що багатовіковий святий дуб був місцем, де збиралися запорожці і козацька рада для обговорення політичних та громадських питань; під дубом лунали запорозькі молитви; інколи вони бралися за зброю проти ворогів. В 1775 році, після Троїцьких свят, запорожці в останній раз віддали шану святому дубові, де вони розпили кілька бочок горілки і в останній раз відтанцювали запорозького козачка».

Доказом того, що багато хто з характерників не був християнином, було те, що «їх ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму». Навіть декотрим, як розповідають легенди, забивали в груди кілок, щоб вони по смерті не вставали, а тоді засипали землею. Однак найпоширенішим похованням характерників було поховання лицем донизу.

Цей звичай склався ще зі скіфських часів. Як стверджує С. Бессонова, так ховали «небезпечних людей-чаклунів, тобто осіб, чиє посмертне відродження було небажаним. Для того їх обертали обличчям вниз, щоб сонце не торкнулось їх своїм животворним промінням». Одне з таких поховань козака-характерника, як повідомляє П. Лаврів, було розкопано в 1936 році біля с. Архангельськ, Ясинуватського району, Донецької області. Козак лежав у дубовому гробі, зробленому без жодного цвяха. Коли відкрили труну, побачили останки козака в червоних шароварах і синьому жупані, підперезаному зеленим поясом. Він лежав лицем донизу, а за поясом мав горобчик горілки, запечатаний сургучем. Прості люди називали характерників чаклунами, галдовниками, а попи вважали, що в них «вселився біс».

Створюючи свою систему бойового вишколу, козаки-характерники були продовжувачами справи волхвів.

Крім того, українці мали можливість ознайомитись і з бойовими мистецтвами інших народів, адже серед запорожців були представники 20 націй. Наприклад, гетьмана Предслава Лянцкоронського сучасники величали як лицаря, вишколеного в рицарській штуці сучасної Європи («пройшовши цілу Європу, побував також в Єрусалимі і різних варварських краях, і там багато навчився з воєнної штуки, і вернувшись додому, користувався тим: в воєнній штуці багато відмінив і нового завів»).

Все це дійшло до наших днів у вигляді бойових танців – гопака, метелиці, козачка. Порівнюючи багатство рухів китайської системи ушу з гопаком, І. Лебедєв дійшов висновку, що для того, щоб виконати гопак, потрібно «багато ще дечого, що виходить за рамки китайської гімнастики». На його думку, гопак є наслідком розвитку системи фізичної і психічної підготовки наших предків-воїнів.

Репутацію характерника мали деякі історичні особи. Зокрема, сучасники вважали галдовником наказного гетьмана Івана Золотаренка, який прославився в роки Визвольної війни своїми успіхами в боях з поляками. Його смерть оповита багатьма таємницями. Як оповідає автор «Історії русів», «Наказний гетьман, Золотаренко, повертаючись з військом за наказом в Білорусію і проходячи місто Старий Бихов, пострілом з рушниці, зробленим з однієї дзвіниці засівшим там католицьким органістом Томашем, вбитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підготовлений до цього злодійства католицькими ксьондзами, які дали йому кулю зі священної чаші, за його словами, освячену і укріплену спеціальними замовляннями… І справді, після огляду виявилась та куля незвичайною, і в ній середина була срібна з латинськими літерами! Тіло вбитого Золотаренка відвезли на батьківщину в місто Корсунь на поховання в тамтешній дерев’яній церкві, його коштом збудованій. Але коли почалось поховання в присутності багатьох людей і духовенства, то громовим ударом запалена церква, і тіло вбитого разом з церквою згоріло в попіл».

Багато чудернацьких історій розповідали про запорозького кошового Івана Сірка. За час свого отаманування з 1659 по 1680 роки Сірко брав участь у 55 битвах і скрізь виходив переможцем, не рахуючи безлічі дрібних сутичок з ворогами, не занесених до літописів і виграних ним. Тому найчастіше його з усіх інших кошових обирали запорожці на Валних (головних) Радах. За 22 роки обирали Сірка 22 рази! Вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, що під час бою може перекинутися на хорта, вовка чи яструба, або заклясти вороже військо. Недаремно ж турки і татари прозвали його «урус шайтан». Татарські матері іменем Сірка лякали дітей. Турецький султан видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель Сірка. А. Кащенко писав про нього: «Чи зміг би простий чоловік з такою невеликою купкою товариства самостійно, без чужої допомоги відбитись від далеко більшого і краще озброєного війська турецького і татарського, і більше 30 тисяч яничарів, мов баранів, вирізати між січовими курінями? А хто ж, як не характерник, зміг би вскочити з купкою товариства у самий Крим, кубло великої орди, поруйнувати його городи, вирятувати невільників, що зігнані туди з усіх земель, і взяти велику здобич?»

Про запорозького кошового Григорія Сагайдачного говорили, що «його ні куля не брала, ні шабля не рубала. Він такий був, що із води виходив сухим, а з вогню мокрим. Він знав усі броди і чаклунські засоби. Одне слово, він був знаючим чоловіком».

Славу характерника мав і фастівський полковник Семен Палій.

За допомогою характерництва козака Кравчини раптово був схоплений Гнатом Голим зрадник Сава Чалий, який, вирісши у Січі, перекинувся до поляків і став найзлішим ворогом запорожців. За переказами, Голий і Кравчина, «як од’їжджали з Запорожжя, то насипали в сап’яни (чоботи) своєї землі, понабивали її коням під копита і пообтикалися терном. От вона й одводе очі, мов вони за лісами у своїй землі». Взагалі, у козаків був звичай перед походом насипати своєї землі під устілку чобіт і в шапки. Вважалося, що «хто чоботи скине, тому смерть, а хто шапку зніме, тому голову знімуть».

П. Петерсон, швед, що був у Московщині в 1608 році і написав історію заворушень на Московщині в часи боротьби претендента на московський трон Дмитра, зазначає велику роль українських козаків. «Провідником козаків, – каже П. Петерсон,– був Кореля, спритний «чорнокнижник», котрий чудодійством багато допоміг Дмитрові».

Чимало характерників взяли участь у гайдамацькому русі. Сучасник поляк Корятович розповідав, що не один раз жовніри бачили, як гайдамаки збирали з себе кулі, які попадали їм у груди або обличчя, і кидали їх назад у ворога. Тому поляки, вирушаючи на гайдамаків, святили кулі.

Саме характерники, коли московські війська у 1775 році підійшли руйнувати Січ, на відміну від старшини і духовенства, які умовляли запорожців не проливати християнської крові, закликали вчинить ворогам опір. В одній з пісень співається, як характерник Васюта звернувся до кошового:

Дозволь, батьку отамане,
Нам на башті стати:
Москаль стане із мечами,
А ми з палашами,
Не виб’ємо палашами,
Виб’єм кулаками,
Нехай слава не поляже
Проміж козаками!..

За переказами: «Як стало військо проти запорожців, а характерники і вийшли. «Ну,– кажуть,– здаватися не будемо, бийте!» Москалі за рушниці, цілять їх, а рушниці – клац, клац, клац! – і не палять. Глянули, аж порох мокрий… «Ну,– кажуть,– вас, мабуть, і чортяка не звоює». Характерники зовсім не хотіли здаватися Катерині». Однак більшість запорожців пристало на умовляння старшини з духовенством і здалися. Але найнепокірніші, очолювані характерниками, покинули Січ і втекли за Дунай в Туреччину, де вони заснували Задунайську Січ (на території сучасної Румунії). Проявили себе характерники і на новому місці – у війні козаків з липованами (російськими козаками-некрасівцями). За переказами, характерники допомогли козакам заволодіти липованським містечком Дунаєвець.

Чимало старих характерників залишилося на Великому Лузі і після зруйнування Січі. В народних оповіданнях збереглися прізвища декого з них: Джерелівський – «сам кував рушниці і умів заговорювати їх, був великим стрільцем і мисливцем, не боявся ні хмари, ні грому», а також Канцибера, Гайдук та інші. Прожили вони більше ста років. До нас дійшли деякі географічні назви, пов’язані з ними: Джерелівське урочище, Канциберівське озеро й урочище.

Характерництво, безумовно, приховує багато таємниць для істориків, лікарів, біологів, хіміків, фізиків, інженерів. Те, що нам відомо, тільки вершок айсберга, основа якого ховається в темних глибинах містики і парапсихології. На думку О. Бердника, «…характерництво було не винятком, а втаємниченим духом буття Січі Запорозької; вся Січ була «братерством Характерників».

Цитата kleshenko ()

В наш теперішній час характерників звали би просто екстрасенсами.

Додано (06.05.2014, 19:46)
---------------------------------------------

Цитата kleshenko ()

Коли я зрозумів, що падіння не минуче, щось дійсно почало діятися з часом. Коли мотоцикл вже нахилився все почалося ненача в сповільнений зйомці. може зі сторони це виглядало миттєво, але для мене це падіння тривало десь сорок секунд.