збагачують багатоманітну палітру українського живопису, є надбанням нашої духовної

спадщини.

Після падіння комуністичного режиму і з постанням незалежної України прийшло й

усвідомлення масштабу того духовного спустошення, яке виникло впродовж десятиліть

тоталітарного панування. Разом з цим приходить необхідність осмислення втраченої

сакральної спадщини, а також регенерації іконопису як цілісного мистецького явища.

Сучасні українські іконописці починають писати образи з виразно національним

колоритом, відбувається пошук свого розуміння національного іконопису. Прикладом

цього можуть бути ікони, створені Миколою Стороженком, Олександром Охапкіним,

Романом Василиком, Андрієм Дем’янчуком тощо.

Православне братство святого праведного Петра Калнишевського, яке діє при

одноіменній парафії Української Православної Церкви Київського Патріархату в місті

Донецьк, однією із своїх цілей ставить відродження українського православного

іконопису. Зрозуміло, що і постать небесного заступника Братства, і постійні молитви

братчиків як за полеглих козаків, так і за відновлення козацтва, яке було захисником

християнства, визначило тематичний напрямок у братському церковному малярстві. З

ініціативи Братства донецький митець Тарас Носар у 2009 році написав два образи

«Святий праведний Петро Калнишевський» і «Святий славний лицар Юр-Змієборець».

Ікони виконані в суто українських традиціях, у національно-орієнтованому мистецькому

стилі «козацьке необароко». Особливо вдалою є колористика – суто українська,

«жовто-блакитна» в образі Петра Калниша і «жовто-блакитно-зелена» в образі святого

Юра. Зображення козаків на іконах само по собі не є новаційним – в Україні така

практика існувала ще з часів Козаччини.

Відомо, що в першій половині ХІХ століття Священний Синод Російської Православної

Церкви видав рішення про вилучення з храмів і знищення ікон неформатних, тобто тих,

які не відповідали вимогам прийнятого в Церкві візантийського стилю. Внаслідок цього

рішення в Україні знищувались ікони, писані в козацькому і бароковому стилі. Тож не

дивно, що сучасні українські митці на хвилі національного відродження вдаються до

поновлення давніх традицій, зокрема змальовуючи на іконах історичних осіб –

гетьманів, козацьких старшин, ієрархів Української Церква, полководців, рядових

козаків.

Що ж до ікони святого Калниша, канонізованого у липні 2008 року Помісним собором

УПЦ Київського Патріархату, то можна побачити цікаве рішення, коли в образі

мужнього воїна підкреслюється його християнський мученицький подвиг –

яскраво-жовтий колір, що виступає фоном для обличчя святого, утворює хрест, який

проявляється із затемнених блакитно - бордових тонів.

Ікона Юра-Змієборця демонструє помірність у застосуванні руху, масивності, контрасту,

декоративності, в чому полягає своєрідність національної школи іконопису. Дана ікона є

«емоційно зарядженою», оскільки змальовує дію, двобій. Знову-таки, важливе значення

має другий план ікони: фонове зображення темних хмар над українською землею,

пожежі вдалині і разом з тим світлий простір неба, що поширюється за спиною Святого

Юра, й промені сонця як символ перемоги Божого воїнства над злом. Слід сказати, що

козацька духовність була вірною не «букві», а «духу» і склала підґрунтя козацькій

естетичній концепції, її ідеалу, який, за визначенням історика В. Антоновича, найближче

підходив до національного.

Тож можна сподіватися, що подальший розвиток українського іконописного мистецтва

подарує віруючим чимало здобутків, які визначатимуть самобутній характер

українського духовного світу.

Ігумен Ігнатій (Воловенко)
http://www.forum.poshtovh.org.ua/index.php?topic=629.new#new
http://ngo.donetsk.ua/blogs/Otche/art57
http://ngo.donetsk.ua/donsociety/16193

Про автора
Олексій Поляков народився 1943 року в селі Калиново Луганської області. 1965 року переїхав у Донецьк.
Працював художником Будинку культури шахти ім.Засядька в Донецьку, художником-виконавцем у Художньому фонді Донецької організації Спілки художників, став членом республіканської творчої групи «Азовсталь» м.Жданова.
Удостоєний почесних звань «Заслужений художник України» та «Народний художник України».
Постійний учасник пленерів «Хортиця крізь віки».

Запрошуємо вас відвідати відкриття виставки 22 червня о 18:00 в галереї «АВС-арт» за адресою:
м. Київ, вул. Воздвиженська, 10-Б.
Контактний телефон: (044) 425-90-90
E-mail: avs_art@i.ua

Виставка працює по 11 липня з 11:00 до 19:00, окрім понеділка.

Росія захланно й брутально грабувала художні цінності в Україні. Германський експерт Клаус Гольдман стверджує: коли після війни США повернули СРСР викрадені німцями під час війни в українських музеях і приватних зібраннях різноманітні скарби (картини, ікони, фрески, книги, пам'ятники декоративно-прикладного мистецтва і т. д.), то кремлівські зверхники не віддали повернуті багатства у провінційні республіки, а залишили в московських запасниках-застінках. І водночас Росія й далі твердить, що скарби загинули у війну: дуже все це знайоме - власні злодіяння, скажімо, в Биківні чи в Катані приписувати фашистам, а почерк і справді фашистський. До речі, під приводом ювілею «Слова о полку Ігоревім» було вивезено мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору - й не віддано назад, вони в Ермітажі і Третьяковській галереї. (Академік Д. Лихачов каже, що він аж ніяк не бачить Ермітаж без цих мозаїк). Реституційна проблема постає перед усіма й перед нами знайомим «кувшинным рылом», що судомиться й лисніє імперською зарозумілістю. Російські письменники Ю. Бондарєв, В. Распутін, Ю. Кузнєцов, Е. Лимонов заявляють: «То, что от России требуют возврата художественных ценностей, можно объяснить лишь одним: западный мир к нам относится как к стране, проигравшей войну, и требует не реституции, а репарации. Для России признание проблемы возвращения произведений искусств - акт капитуляции. За каждую выданную книжку, каждую гравюру, каждый архивный документ президент России будет нести ответственность перед будущим судом возрожденной России».

Ось так. Ось який нинішній суд, ось який суд і відродженої Росії, однаковісінький, і вона, як бачимо, не уявляє свого відродження без мозаїк нашого Михайлівського Золотоверхого собору, ні без інших історичних наших скарбів, бо повернути все це Україні значить не відродитися, значить капітулювати перед Україною, чужі реліквії - це вже «исконно» російські реліквії, так само як «исконно» російськими є окуповані японські острови Курильської гряди, не віддамо, не підпишемо акту капітуляції!.. І все це свідчить про щире бажання повернутися у цивілізований світ, про яке неодноразово заявляє російський президент? Ні, це швидше свідчить про одне й те саме бажання, щоб цивілізований світ танцював під дудку, що звучала й звучить із-за кремлівських мурів.

Є.Гуцало http://blog.i.ua/community/629/505161/

Додано (03.12.2016, 07:02)
---------------------------------------------
Представники козацтва по своєму віросповіданню являлися православними християнами. Звичайно, що козацтво, як бойова організація готове було захистити свою віру, зовнішнім виявленням військової сили. Яскравим виявленням цієї готовності стали події після 1596 року, коли була прийнята сумнозвісна Брестська унія. Саме козацтво, яке на початку XVII століття, взяло під свій патронат Православну Церкву на теренах Київської митрополії, зуміло дати відсіч католицькій та уніатській загрозі. Серед найвизначніших захисників православної віри після собору 1596 року, слід відмітити сміливого ватажка антипольського повстання Северина Наливайка.