Данило Терпило (* 16 грудня (28 грудня) 1886 с. Трипілля  — †  кін. листопада 1919, с. Стрітівка) — український революціонер, повстанський отаман, відомий під іменем Зелений.

Біографічні відомості до 1918 р.

Отаман Зелений (Данило Терпило) народився у Трипіллі на Київщині (тепер Обухівського району Київської області). Закінчив церковно-приходську школу і двокласне земське училище.

Під час революції 1905—1907 рр. став членом гуртка соціалістів-революціонерів, який очолював з 1906 року. За антиурядову діяльність в 1910 році заарештований і засланий у Холмогори Архангельської губернії на три роки. Брав участь у Першій світовій війні: у 1914—1917 рр. мобілізований до Російської армії. Проходив службу на Західному фронті при штабі XXXV корпусу.

У 1917 році повернувся в Україну.

Після жовтневого перевороту трипільці визнали владу Центральної Ради.

Відновлена Іваном Гавришем та Данилом Терпилом Трипільська організація соціалістів-революціонерів мала великий вплив на околиці: Трипільську, Черняхівську, Германівську, Обухівську та Великодмитрівську волості. В той час Данило Терпило з товаришами і закладали мережу майбутнього повстанського руху: структура війська, старшини, зброя, місця збору, агентура, оповіщення та все інше, що входить в поняття забезпечення мобілізаційної готовності.

Проти гетьмана

В березні 1918 року в Трипілля зайшли кайзерівці й гетьманці. Ліберально настроєна українська інтелігенція зайняла антигетьманську позицію.

Агітував за Центральну Раду. У листопаді 1918 брав участь у повстанні проти гетьманського уряду на Трипільщині.

21 листопада вояки Данила Терпила розгромили Трипільську гетьманську варту. Тоді його загін становив близько 4000 селян.

В листопаді 1918 року, визнавши верховенство Директорії УНР, створює трьохтисячну I Дніпровську повстанську дивізію, яка спільно із загонами Петлюри та січових стрільців в грудні 1918 року займає Київ.

Проти Петлюри

В грудні разпустив дивізію. В січні 1919 знову збирає армію та співпрацює з червоними, проте після спроби червоних реформувати загони Зеленого на зразок Червоної Армії, змінює рішення.

На початку січня 1919 р. із середовища партій, що входили до складу уряду Директорії, виділилися фракції: з УСДРП - «незалежники», а з УПСР - ліві есери. Всі вони визнали Радянську владу на Україні. В Трипіллі на повітовому селянсько-козачому з’їзді Зелений заявив, що його устрімлення розійшлися з політикою Директорії і він вступає з нею в конфронтацію. Після з’їзду повстанці навколишніх волостей почали збиратися в Трипіллі. Через кілька днів у Григорівці було скликано другий повітовий з’їзд, на який прибуло 80 делегатів. З’їзд обрав повітовий виконком і командиром загону затвердив Зеленого. Пізніше загін було найменовано - Перша Київська Радянська дивізія.

Проти більшовиків

Агресія більшовицької Росії і безчинства Муравйова в Києві, коли до стінки ставили за українське слово і вишиванку, змінили позицію отамана. І вже в квітні 1919 року він розпочав боротьбу з російською комуністичною окупаційною владою, яка ще в березні оголосила його поза законом.

Розчарувавшись у політиці Радянської Росії, займає Трипілля та вбиває там більшовистських агітаторів. Отаман Зелений увійшов до підпільного Всеукраїнського ревкому. У зверненні “До селян і робітників України” наголошувалося: “Ми домагаємося такого: - Україна мусить бути незалежною...”. Загони Зеленого отримали назву “Першої Київської дивізії”. Тоді ж було утворено на Васильківщині й “Другу Київську повстанську дивізію” (отаман Марко Шляховий). Ці дві дивізії були зведені в “Перший повстанський кіш”, який очолив отаман Зелений. І вже влітку район Трипілля-Васильків- Мотовилівка-Кагарлик повністю перейшов до рук повстанців.

Більшовицька влада кинула в травні 1919 року проти повстанців зведений загін числом у 21 тисячу вояків Червоної Армії. Червоні задіяли проти повсталих навіть Дніпровську флотилию. Зазнавши поразки, Зелений відступив з Трипілля аж в Переяслав, переправившись через Дніпро. Там його загони з’єдналися з військами отамана Григор’єва.

Але вже в ніч з 26 на 27 червня 1919 року червонгі були вибиті з Трипілля 1-м полком Підкови (полковник Максим Удод) та 2-им полком під керівництвом Максима Терпила — двоюрідного брата Зеленого.

Зелений воював проти більшовиків на території Васильківського, Фастівського, Ржищевського, Обухівського та Переяславського повітів сучасної Київської області. Згодом повстанський рух зелених вийшов за межі Київщини й перекинувся на Полтавщину.

У Переяславі 15 липня 1919 р. отаман Зелений урочисто, в присутності місцевого люду та свого війська, скасував Переяславську угоду 1654 року про «воз’єднання» з Московією. В цей час його сили вимірювались близько 30 тисяч козаків і старшин.

У вересні 1919 року Зелений з одним із загонів відбув до Кам’янець-Подільського, де зустрічався з урядовцями Директорії і особисто з Симоном Петлюрою. Після цього отаман Зелений провів у своїх військах нараду, де було ухвалено визнання Української Директорії за верховну владу.

Проти Денікіна

31 серпня 1919 року білогвардійці Денікіна захопили Київ. Всю осінь отаман Зелений воював з денікінцями, очоливши велику партизанську армію, в якій нараховувалося до 30 тисяч вояків. Зоною діяльності партизанських зелених загонів стали Чигиринський, Черкаський, Канівський і Звенигородський повіти. Зелені вибили денікінців з Кагарлика, а 11 жовтня 1919 року їм вдалося на деякий час захопити і Київ.

У жовтні 1919 року Зелений вступив у бій з денікінцями і був тяжко поранений: бій стався неподалік Канева. По дорозі до Трипілля отаман помер у селі Стрітівка.

Джерела
Отаман Зелений. Той, хто скасував Переяславський договір 1654 року..
Герої не вмирають. Про отамана Зеленого і повстанський рух..
ЛЕГЕНДАРНИЙ ТРИПІЛЕЦЬ - ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ
"Отаман Зелений" - спроба нового бачення
Панахида з нагоди 90-річчя від дня смерті отамана Зеленого (Данила Ільковича Терпила).

...Але дорогоцінний час було втрачено. Переплутана, хоч і героїчна доба Данила Терпила добігала кінця. Останній переможний бій з денікінцями завершився вибиттям їх з Кагарлика. Попереду було бойовище за стратегічне місто на Дніпрі — Канів. Не варто й говорити про святість останнього пристанища всеукраїнського пророка Шевченка. Обмежусь лише тим, що нікчемна людина тут загинути не могла. Саме у бою за Канів отамана Зеленого було смертельно поранено.

Розгубленість вояків не мала меж. Та все ж вони дісталися з тілом свого батька Зеленого до Трипілля. Ховали земляка усією громадою. А потім чекали „гостей” з Києва. Ті прибули й за бісівською звичкою розкопали могилу. Так вороги України робили й з іншими отаманами і до, і після Зеленого. Та з легендарним трипільцем, як то кажуть, спіймали облизня. Земляки перепоховали Зеленого вночі. Своєю боротьбою зовсім не послідовний, проте палкий Данило Терпило заслужив хоча би свій останній прихисток — рідну українську землю.

Якщо без патетики

Сам здивувався останнім рядкам попереднього розділу. Наче й не було легковажного початку та саркастичних зауважень на адресу отамана Зеленого всередині його життєпису. Та така вже вона — наша власна українська історія. У ній чимало постатей, яких можна порівняти хіба що, даруйте, із літаком. Комусь можна зарахувати тільки злет, а декому, навпаки, фінал. Інакше б незалежний політ нашої держави розпочався б давно. І не було б „прольоту” у 20-х рр. минулого століття, коли окремі амбіції знову завели країну у неволю. Тільки уявіть та підрахуйте: на півдні від Одещини до Запоріжжя (тоді Олександрівськ) володарює колишній штаб-капітан Григор’єв. Під крилом цього „степового орла” — 15 тисяч багнетів і шабель. Від нього до самого Маріуполя із захопленим у центрі Катеринославом — батько Махно. У Нестора Івановича армія не менша. Трохи вище від Кіровограда (тоді Єлизаветград) увесь стратегічний напрям до Білої Церкви на північ і до Холодного Яру на схід контролює Кость Пестушко, або Степовий-Блакитний. Це ще не менше 12 тисяч відданих своєму отаманові вояків. У володаря Київщини Зеленого військо на цей же час ще більше. Дехто з дослідників наполягає, що влітку 1919 року зеленівцями себе вважали 30 (!) тисяч українців.......

Повністю читати тут