Раз уже так сталося, що ти потрапив на портал, то мотай на ус! Не гоже по Січі без хорошого провідника блукати, радимо звернутися до Вогнелиса, він старий і бувалий. Його складно надурити, бачить все як є, а чого і не бачить, то те угадає! Гляди нижче за ним:
Гетьман Іван Виговський
Боротьба за гетьманську булаву після першого невдалого гетьманування Юрія Хмельницького була недовгою. З-поміж претендентів виділялися Павло Тетеря, Мартин Пушкар та Іван Виговський. Всі троє – полковники Хмельницького, пройшли Визвольну війну і мали значний військово-політичний досвід. Іван Виговський здобув управління в першу чергу завдяки тому, що був компромісною фігурою зовнішньополітичної ваги. По-друге, він мав великий авторитет як генеральний писар. Ця посада була своєрідним еквівалентом прем’єр-міністра. Третьою причиною була пряма підтримка зі сторони Івана Богуна та деяких інших полковників, духовенства і широкого кола подільських міщан. Саме представники фінансової та купецької еліти Вінниці, Бару, Немирова, Тульчина, Брацлава постійно підтримували гетьмана в його прозахідній орієнтації та протистоянні з Москвою. Федеративні стремління Виговського проявилися у 1658 році під час підписання договору з Польщею та Литвою про об’єднання на рівноправних засадах і фактично реорганізацію Речі Посполитої. Повстання проти гетьмана підняли Мартин Пушкар і Яків Барабаш, козацькі полковники Полтави та Миргорода. Якщо народні маси протидіяли захопленню старшиною маєтностей, то керівники намагалися завадити самому гетьману здійснювати його зовнішньополітичний курс, а полковник Пушкар відверто і неприховано заявляв про свої претензії на гетьманство. Виговський заручився підтримкою Криму та Польщі. Такий перебіг подій не міг влаштовувати Москву, і Конотопська битва 1659 року стала логічним продовженням політики Виговського. Блискуча перемога, на жаль, стала його останнім успіхом. Вона збільшила і без того високий престиж козацького війська, однак не надала жодних політичних переваг: козацька опозиція підняла повстання на Лівобережжі. Саме Іван Виговський перший боровся із симптомами Руїни. В свідомості народу не зникла ненависть до Польщі і Криму, а гетьману в умовах протистояння з опозицією та Запоріжжям доводилося покладатися лише на іноземні держави. Розпочаті Хмельницьким дипломатичні зв’язки зі Швецією не дали результатів через короткі терміни гетьманування, а розшарування населення за становою ознакою прискорило кризу національної боротьби за незалежність. Білоцерківська рада у вересні 1659 року позбавила гетьманства Івана Виговського і вдруге обрала молодого, амбіційного, однак недосвідченого Юрія Хмельницького.
Боротьба за гетьманську булаву після першого невдалого гетьманування Юрія Хмельницького була недовгою. З-поміж претендентів виділялися Павло Тетеря, Мартин Пушкар та Іван Виговський. Всі троє – полковники Хмельницького, пройшли Визвольну війну і мали значний військово-політичний досвід. Іван Виговський здобув управління в першу чергу завдяки тому, що був компромісною фігурою зовнішньополітичної ваги. По-друге, він мав великий авторитет як генеральний писар. Ця посада була своєрідним еквівалентом прем’єр-міністра. Третьою причиною була пряма підтримка зі сторони Івана Богуна та деяких інших полковників, духовенства і широкого кола подільських міщан. Саме представники фінансової та купецької еліти Вінниці, Бару, Немирова, Тульчина, Брацлава постійно підтримували гетьмана в його прозахідній орієнтації та протистоянні з Москвою. Федеративні стремління Виговського проявилися у 1658 році під час підписання договору з Польщею та Литвою про об’єднання на рівноправних засадах і фактично реорганізацію Речі Посполитої. Повстання проти гетьмана підняли Мартин Пушкар і Яків Барабаш, козацькі полковники Полтави та Миргорода. Якщо народні маси протидіяли захопленню старшиною маєтностей, то керівники намагалися завадити самому гетьману здійснювати його зовнішньополітичний курс, а полковник Пушкар відверто і неприховано заявляв про свої претензії на гетьманство. Виговський заручився підтримкою Криму та Польщі. Такий перебіг подій не міг влаштовувати Москву, і Конотопська битва 1659 року стала логічним продовженням політики Виговського. Блискуча перемога, на жаль, стала його останнім успіхом. Вона збільшила і без того високий престиж козацького війська, однак не надала жодних політичних переваг: козацька опозиція підняла повстання на Лівобережжі. Саме Іван Виговський перший боровся із симптомами Руїни. В свідомості народу не зникла ненависть до Польщі і Криму, а гетьману в умовах протистояння з опозицією та Запоріжжям доводилося покладатися лише на іноземні держави. Розпочаті Хмельницьким дипломатичні зв’язки зі Швецією не дали результатів через короткі терміни гетьманування, а розшарування населення за становою ознакою прискорило кризу національної боротьби за незалежність. Білоцерківська рада у вересні 1659 року позбавила гетьманства Івана Виговського і вдруге обрала молодого, амбіційного, однак недосвідченого Юрія Хмельницького.
