Михайло Степанович Ханенко (близько 1620—1680), козацький військовий діяч, згодом гетьман Правобережної України (1669 — 74), син запорозького козака Степана, родоначальник роду Ханенків.
З 1656 полковник уманський, прихильник пропольської орієнтації, підтримував Юрія Хмельницького і Павла Тетерю.
За підтримки частини козаків, кримського хана та польської влади, Xаненко намагався 1668 року усунути гетьмана Петра Дорошенка і на його місце поставити Петра Суховія. У липні 1669 р. у боротьбі проти Дорошенка Суховій зазнав поразки, а його козаки трьох правобережних полків на раді в Умані проголосили гетьманом Xаненка.
Xаненко продовжував боротьбу проти П. Дорошенка, зазнавши поразки у битві під Стеблевом (29. 10. 1669). У своїй політиці він спирався на Польщу і 2. 9. 1670 уклав з польськими делеґатами договір в Острозі, на основі якого Польща визнала Xаненка гетьманом Правобережжя, а він погоджувався на підданство польської королеві на умовах автономії лише для козацької верстви.
У війні з П. Дорошенком, Xаненко зазнав кілька поразок і 1674, коли війська гетьмана Івана Самойловича перейшли Дніпро і більшість правобережних полків перейшли на бік лівобережного гетьмана, Xаненко склав булаву, за що був наділений маєтностями на Лівобережній Україні.
Але Xаненко не припинив політ. діяльності. 1677—1678 був обвинувачений у зносинах з Польщею, й Самойлович, на наказ Москви, тримав його ув'язненим у Батурині. Але Xаненко, мабуть, пощастило довести свою невинність, а незабаром він помер.
Я́ків Стефан Іскра-Остря́нин (Остряниця) (р.н.невідомий — 6 травня 1641)
В ході широкого народного руху 20-30-х років ХVII зросла ціла плеяда талановитих козацьких ватажків із багатим військовим досвідом і зрілим політичним мисленням. У козацькому середовищі утверджується ідея автономії у складі Речі Посполитої, яку успішно використав у майбутньому Богдан Хмельницький. Палким її прихильником був також запорозький ватажок Яків Острянин.
Виходець з остерського боярства, яке з посиленням польського гніту в Україні масово вступало до лав козацтва, Яків Острянин часто зустрічається в літературі під іменем Яцька Степана, Стефана. Цілком ймовірною здається перша згадка про нього за 1621 р., зважаючи на традицію спільних дій запорожців і донських козаків проти турецько-татарської агресії. Посланець московського царя боярин Семен Опухтін, прибувши з Дону, розповідав у Польському приказі: «Ходили де з Дону на море на добычу атаманы и казаки, атаман Василей Малыгин, а с ним 1300 человек да с ними же запорожских черкас 400 человек. Атаманы были у всех черкас и казаков большие: черкашеня Сулим, да Шило, да Ятцкой»...
Пилип Степанович Орлик(21 жовтня 1672 — 24 травня 1742) — Гетьман України (у вигнанні) в 1710-1742 роках.
Загальні дані
Народився 21 (можливо 11) жовтня 1672 року в м. Косут Ошмянського повіту на Віленщині (тепер територія Білорусі) в родовитій литовсько–чеській сім'ї. Батько Степан Орлик був військовим та служив на боці польського короля, загинув на 51-у році життя під час польсько-турецької війни в битві під Хотином у грудні 1673 року. Матір – Ірина Орлик (з українського роду Малаховських), охрестила сина за православним обрядом (батько був католиком).
Пилип Орлик навчався у єзуїтському колегіумі у Вільні (Вільнюс), а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив в 1694 році. Навчався відмінно, проявив талант ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов'янською, болгарською, сербською, латинською, італійською, німецькою, шведською, французькою, російською, старогрецькою, новогрецькою і ймовірно турецькою мовами.
Останній гетьман Лівобережної України, граф Кирило Григорович Розумовський (1728—1803), походив з родини городового козака Григорія Розума (отримав своє прізвище від поговірки, яку часто промовляв напідпитку: «Що то за голова, що то за розум»). Соціальне зростання К. Розумовського стало можливим завдяки його братові Олексію {1709—1771).
Перший козацький старший, що мав відвагу стати проти польських військ,
був Криштоф Косинський. З роду він був шляхтич, служив на Запорожжі й в
нагороду за військові заслуги дістав від короля маєток. Але один з
князів Острозьких, білоцерківський староста, не допустив Косинського до
цієї землі. Тоді Косинський зірвав боротьбу проти Острозьких, проти
польської влади і взагалі проти панів. Військо його числили на 5000. У
склад його входили реєстрові козаки, що повстали через те, що не
діставали плати, утікачі з панських маєтків і всяка шляхетська челядь.
Косинський позагарбував із різних замків і міст доволі пушок, дрібної
огнистої зброї й амуніції та укріпився у Трипіллі над Дніпром. Але потім
подався проти польських військ, але під Пяткою на Волині шляхта його
сили в лютім 1593 р. розбила; Косинський мусів віддати всі пушки й иншу
зброю та добич, розпустити свої ватаги і зректися гетьманства.
Після того Косинський пішов з запорожцями на Січ, та, перепочивши там
трохи, знову підмовив за собою частину товариства і, діждавши весни 1593
року, вийшов з Січі на Україну і підступив біля Черкас до маєтку
самого коронного гетьмана князя Михайла Вишневецького. Щоб легше
збутися непроханого гостя, Вишневецький підмогоричив кількох харцизів,
щоб убили Косинського зрадою, і от ті, вистеживши, коли Косинський
гуляв з кількома своїми товаришами у корчмі біля Черкас, прийшли туди
неначе гуляти, а далі, збивши з товаришами Косинського сварку, вбили
його і його товаришів.
Дани́ло Павлович Апо́стол (4 (14 грудня) 1654, Великі Сорочинці — † 17 (28січня) 1734) — український військовий і державний діяч кінця 17 — першої половини 18 століття, миргородський полковник в 1683—1727 роках, гетьман Лівобережної України в 1727—1734 роках.
Рання біографія
Данило Апостол народився в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Походив з відомого козацько-старшинського роду Апостолів, які майже 80 років з 1659 по 1736 роки тримали в своїх руках полковницький уряд у Миргородському полку (Павло, Данило, Павло Апостоли) і мав молдавське боярське походження.
У 1682 році обраний миргородським полковником, у 1687 звільнений з посади гетьманом Іваном Мазепою як прибічник Івана Самойловича. У 1693 році знову обраний на полковий уряд до 1727 року. Відзначився під час Азовських походів, у 1696 разом з гадяцьким полковником Боруховичем розбив на річці Ворсклі війська кримського хана та гетьмана ханської України Петрика. Здобував фортеці Кизикермен і Очаків.
Севери́н Наливайко(Павло-Семерій (Северин) Кравченко-Наливайко; рік народження невідомий , Гусятин, (Тернопільська область) — †21 квітня 1597, Варшава) — козацький отаман, керівник антифеодального селянсько-козацького повстання 1594—1596 років в Речі Посполитій (сучасна Україна і Білорусь).
Життєпис Северин походив із дрібної української православної шляхти. Народився у місті Гусятин (нині Тернопільської області), але зростав, очевидно, в Острозі. Після смерті батька, закатованого слугами польського магната О. Калиновського, з матір'ю жив в Острозі. Його брат, Дем'ян, священник домашньої церкви князя Костянтина Острозького в Острозі, був пов'язаний з Острозькою академією, викладав у її стінах. Другий брат Северина займався шевською справою (дивись примітку -* ) в Острозі. Відомо також про сестру Олену. Наливайко дістав добру освіту в Острозі, потім пішов на Запоріжжя, брав участь у походах запорожців проти Османської імперії (Туреччина і Кримське ханство).
Повернувшись згодом до Острога, вступив на службу сотником надвірної хоругви (тобто охорони) до великого українського магната Костянтина Острозського. За свідченням польського хроніста Й. Бельського, Наливайко був «людина незвичайна, вродливий чоловік, до того ж чудовий гармаш», відзначався винятковою хоробрістю і був талановитим воєначальником.
У 1594 році залишив службу та організував на Брацлавщині загін нереєстрових козаків. Влітку 1594 року на чолі 2 500 нереєстрових козаків рушив у Молдову, де розбив кримських татар, що йшли на Угорщину, і захопив зброю та кілька тисяч коней. Повернувшись на Брацлавщину, звернувся до запорожців і закликав почати спільну боротьбу проти турецько-татарських загарбників та проти польських і українських магнатів і шляхти.
Після кількох вдалих походів на Молдову у спілці з запорізькими козаками (1594, 1595) разом з Григорієм Лободою і Матвієм Шаулою очолив повстання проти поляків, яке поширилося на Поділлі, Волині, частково Київщині й Білорусі. Козаки при допомозі міщанства і селян заволоділи Брацлавом, Гусятином, Баром, Каневом, Черкасами, Слуцьком, Могилевом на Дніпрі та іншими містами.
У кінці 1595 року польський уряд доручив гетьманові Станіставу Жолкевському приборкати повстання. Перед спільною загрозою Наливайко у квітні 1596 року об'єднав своє військо із запорожцями на чолі з Шаулою. Повстанське військо відбило наступ поляків під Білою Церквою, але потім змушене було відступити на Лівобережжя.
Внаслідок невдалого для козаків Солоницького бою угодовська частина козацької старшини організувала змову, підступно захопила Наливайка, Шаулу та інших керівників повстання і 28 травня (7 червня) 1596 року видала їх Жолкевському. Незважаючи на обіцяну амністію для повстанців, Жолкевський вирізав більшість козаків. Після страшних тортур Наливайка було страчено у Варшаві.
Полуботок, Павло Леонтійович (бл. 1660 — 29 грудня 1724) — наказний гетьман України (1722—1724) по смерті Івана Скоропадського, чернігівський полковник. Полуботок виступав проти знищення залишків українського суверенітету та обмеження царського впливу в Україні. За наказом Петра І був ув'язнений у Петропавловській фортеці, де і помер внаслідок тортур.
Павло Леонтійович Полуботок народився близько 1660 р. в Борзні (за іншою версією на родинному хуторі Полуботівка, нині смт.Шрамківка) у родині майбутнього чернігівського полковника, (за гетьмана I.Самойловича — генерального бунчужного і осавула) Леонтія Артемовича Полуботка.
Разом з батьком належав до прихильників Івана Самойловича, потім — Івана Мазепи. У 1706 році став чернігівським полковником. Повстання I. Мазепи не підтримав. На Глухівській раді 1708 р. був запропонований на посаду гетьмана. Однак, за свідченнями сучасників, це викликало негативне ставлення Петра I, який сказав: «Он очень хитёр и может Мазепе уравнятся».
Після поразки Карла XII і Мазепи Петро I починає ліквідувати останні залишки української автономії. Саме він забороняє поняття «Україна» і замінює останнє терміном «Малоросія». При цьому вислів «Україна» та «козаки» поступово втрачають споконвічне значення. Замість уряду гетьмана він створює у 1722 р. Малоросійську колегію, яка не мала у своєму складі жодного українця. Мета Малоросійської колегії — «привести їх батьківщину до покори» (за словами графа Толстого, соподвижника Петра I).
Малоросійська колегія на чолі з бригадним генералом Степаном Вельяміновим-Зерновим (ще вона налічувала шість штаб-офіцерів та прокурора), всупереч існуючим порядкам, ввела небувалі податки і збори і цілком довільно розпоряджалась цими сумами. Полковники з великоросів допускали ще більше зловживань та самоуправства. Без упину чинили свавілля великоруські війська і обтяжували народ постоями.
А козаків продовжували посилати величезними партіями на далекі роботи, де вони гинули як мухи від важкої і незвичної роботи, від незвичного клімату та їжі. Траплялось, що з п'ятдесяти тисяч відправлених на ці роботи гинула на місці третина, половина, а решта повертались каліками. Налічують за п'ять років (1721—1725 рр.) загиблих на цих роботах на Ладозькому каналі, на Кавказі, на Волзі до двадцяти тисяч козаків.
Одержавши звістку про смерть Івана Скоропадського у 1722 р., Петро I велів виконувати обов'язки гетьмана полковнику Полуботку з генеральною старшиною, радячись у всіх справах з головою колегії Вельяміновим.
Старшина через особливу депутацію порушила клопотання про дозвіл обрання нового гетьмана, але на це прохання довго не було відповіді, і коли старшина дозволила собі нагадати про це клопотання, Петро влітку 1723 року відповів, що справа про обрання гетьмана відкладена на невизначений час: царський уряд підшукує в гетьмани особливо вірну й надійну людину у зв'язку з тим, що від часу першого гетьмана, Богдана Хмельницького, і до останнього, Скоропадського, усі гетьмани виявились зрадниками, і набридати царю з цим питанням не варто, бо управління Україною забезпечене і в справах немає замішання. Іншими словами, Петро не тільки відкладав цю справу, а й забороняв нагадувати про неї.
Полуботок, людина енергійна, пройнята любов'ю до своєї країни, не міг дивитися на все це байдуже. З огляду на те, що приводом для всіх цих порушень старих українських прав служить українське безладдя та зловживання, він прагнув увести порядок та законність в українському управлінні і покласти край старшинським зловживанням, на які посилався цар Петро. Розіслав універсали, які забороняли старшині під страхом суворих покарань використовувати козаків на свої потреби. Зайнявся реформою судових установ, прагнучи попередити хабарництво та зловживання суддів, неправий суд і утиски народу: розпорядився, щоб у судах сільських, сотенних та полкових судив не один суддя або отаман одноосібне, а з ним засідало кілька асесорів для контролю.
Нормував апеляції вищому суду на рішення нижчого. Доклав зусиль, щоб ввести порядок у судочинстві вищого війського
За деякими даними Полуботок відправив гетьманські скарби до Лондона, заповівши повернути їх незалежній Україні чи своїм нащадкам. За легендою, 1720 року син гетьмана Яків за батьковим ропорядженням поклав на рахунок лондонського «Банку Ост-Індійської компанії» барильце золота. До Росії це золото спробували повернути кілька царів, починаючи від Петра I, а від середини XIX сторіччя претензії на скарб гетьмана стали заявляти його нащадки. У 1908 р. 350 його нащадків провели з'їзд у місті Стародубі (батьківщина Полуботка), відправивши до лондонсього банку 25 представників з вимогами повернути відсотки, які набігли за 200 років розмірі 213 млн. карбованців. У середині 1950-х рр. розшуком скарба Полуботка зайнялась Ін'юрколегія СРСР, а від 1991 р. — влада незалежної України. Нині мова йде вже про суму на внеску Полуботка в 16 млрд. фунтів стерлінгів.
Однак службовці банку, спадцкоємця «Банку Ост-Індійської компанії», донині ігнорують усі запити, посилаючись на таємницю вкладу та відстутність у претендентів необхідних паперів, що підтвердили б їхні права.
Брюховецький Іван Мартинович Іван Брюховецький(1623 — †8 (18 червня) 1668) — Гетьман Лівобережної України у 1663—1668 рр
Ранні роки I.М.Брюховецький народився біля Диканьки на Полтавщині. Дорошенко називає його "не натуральним русином". Яким Сомко взагалі називав Брюховецького поляком. Вперше він згадується в реєстрі Чигиринської сотні. Був старшим слугою (конюшим) у резиденції Богдана Хмельницького та виконував деякі дипломатичні доручення гетьмана. В 1659 р. Брюховецький під час гетьманських виборів їздив на Запоріжжя, щоб схилити запорожців підтримати кандидатуру Юрія Хмельницького. Незабаром Юрій став гетьманом, але Брюховецький покинув його. Він розумів, що молодий і бездарний новий гетьман не допоможе йому досягти високого чину. Залишившись на Запорізькій Січі, Брюховецький був обраний кошовим отаманом, а згодом і «кошовим гетьманом» (1659—1663 рр.).
Тим часом Юрій Хмельницький виявився недбалим гетьманом. У складних обставинах він розгубився, не дотримав присяги цареві, відновив Гадяцьку угоду 1659 року, за якою Україна шукала захисту Польщі. Цей вчинок викликав невдоволення лівобережних полків, і вони відмовилися слухати Юрія, заявивши, що хочуть мати нового гетьмана, вірного цареві. 1663 р. цар видав указ про вибори нового гетьмана.
Обрання гетьманом Брюховецький, будучи вмілим оратором, висунувши соціальні лозунги (зменшити податки, обмежити старшинське землеволодіння), став кандидатом на гетьманство. В червні 1663 р. у Ніжині на Чорній раді, тобто участь у якій брали не тільки козаки, але й усі інші стани держави, під підтиском московського війська на чолі з Д. Великоганіним Брюховецького було обрано гетьманом Лівобережної України. Інших претендентів на гетьманську булаву (Сомко, Золотаренко) та їхніх прихильників було на місці заарештовано московітами й після страчено.
Петро Дорофійович Дорошенко(*1627 — †19 листопада 1698) — визначний український державний, політичний та військовий діяч, гетьман України (1665—1676).
Козацький полковник, активний учасник російсько-української війни (1658-1659). Ставши у 1665 р. гетьманом Правобережної України, поставив собі за мету кінцеве звільнення її від поляків. У 1667 р. завдяки турецьким військам добився від польського короля визнання суверенітету гетьманату на Правобережній Україні. У 1668 р. був проголошений гетьманом України по обидва боки Дніпра. Боровся за незалежну Україну в її етнографічних межах.
Протягом свого гетьманування провів або брав участь у ряді воєн, як з Польшею, та і з Московією: російсько-польській війні (1654–1667 рр.) українсько-польській війні (1666-1671рр.) , українсько-московській війні (1665—1676 рр.), польсько-турецькій війні (1672-1676 рр.).
Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була дружина Олександра Пушкіна – Наталя Гончарова.
Біографія Народився в м. Чигирині. Походив з старого козацького роду і був онуком гетьмана Михайла Дорошенка. Михайло Дорошенко потрапив у пастку у 1628 р. за час одного з своїх походів на Крим і Чорне море і був важко поранений у бою з татарськими загонами кримського хана Ґірея. Згідно з леґендою, татари настромили голову гетьмана на списа і виставили на кілька місяців на воротах міста Кафи (сьогодні Феодосії).
Петро Дорошенко здобув широку освіту, добре знав латинську і польську мови. Героїчна смерть діда була для нього блискучим прикладом беззастережної відданості своєму народові. У неповних 30 років він став полковником Прилуцького полку, потім Черкаського і Чигиринського полків у війську Богдана Хмельницького. Брав участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657. Виконував важливі доручення Б. Хмельницького, вів переговори з польським і шведським урядом.
У 1658 році - прилуцький полковник, активний учасник російсько-української війни (1658-1659). Деякий час він співпрацював з Гетьманом Іваном Виговським, запеклим ворогом Москви, а потім і з Юрієм Хмельницьким, сином Богдана. У 1665 році Петро Дорошенко був обраний Гетьманом Правобережної України, замінивши на цьому становищі Павла Тетерю, який в своїй політиці орієнтувався на Польщу і тим втратив довір’я в значної частини козаків.
Семен Палій (справжнє ім'я — Гурко Семен Пилипович); народився 1640-і роки — помер між 24 січня і 13 травня 1710) — полковник білоцерківський (фастівський), керівник національно-визвольної боротьби українського народу проти польської влади у Правобережній Україні в кінці XVII-го на початку XVIII століть.
Біографія
Народився у Борзні (тепер Чернігівська область) в козацькій родині. Вчився у Києво-Могилянській Колегії.
Під час визвольних боїв українського народу його батько Пилип (на прізвисько Гурко) записався козаком Ніжинського полку. Є відомості, що ще 1692 року у Борзні проживала старенька мати Палія, а також брат Федір. Його рідну сестру забрали у ясир і вже у татарському полоні вона змушена була вийти заміж за турецького мурзу. Отримав прізвисько «Палій» під час перебування на Запорозькій Січі (куди перебрався наприкінці 70-х років після смерті першої дружини).
У 1660-х роках перебував на Запоріжжі, де відзначився військовими та організаторськими здібностями. На початку 1680-х років кілька полків на чолі з Семеном Палієм перейшли на малозаселену територію півдня Київщини. Опорним пунктом Семен Палій обрав місто Фастів.
У 1683 загін козаків, очолюваний Палієм, брав участь у розгромі турків під Віднем. У 1684—1685 роках при сприянні Палія були засновані Фастівський, Богуславський та віддалені Брацлавський і Корсунський полки. У 1680—1690-их роках вів спільно з лівобережними козаками боротьбу проти Туреччини та Кримського ханства. Основним завданням, яке ставив перед собою Семен Палій, стало визволення Правобережної України з-під польської влади і приєднання її до Гетьманщини.
В кінці 1680-х рр. боротьба проти польської шляхти, яку очолював Палій та його сподвижники Самійло Самусь, 3ахар Іскра, Андрій Абазин велася на значній території. Козацькі війська, під керівництвом Семена Палія визволили Богуслав, Корсунь, Лисянку та інші міста.
Ще у 1688 році С. Палій вперше звертається до московського уряду з проханням об'єднати Правобережну і Лівобережну Україну в єдиній гетьманській державі під зверхністю царя. Однак, зважаючи на укладений між Польщею і Москвою в 1686 році «вічний мир», його ініціатива не була підтримана. 21 квітня 1690 року С.Палій звернувся з листом до Івана Мазепи, де повідомляв лівобережного гетьмана про вдалу битву з татарами під Білою Церквою, а також просив його посприяти в тому, щоб «через милість вашу у пресвітлих монархів…, аби прийнятий був». Отримавши відмову, з огляду на небажання царського Уряду порушувати московсько-польську угоду, правобережний полковник вирішив запевнити короля Яна III у своєму підданстві.
Завдяки таким заходам правобережного полковника, взаємини між ним і королівською владою, незважаючи на періодичні сутички з місцевою польською шляхтою, були досить стабільними. У червні 1692 року до Фастова прибула делегація київського стольника Кшиштофа Ласки, якому Палій також повідомив про свою прихильність до монарха Речі Посполитої. Саме тому, після 1692 року польські військові частини на Правобережній Україні діяли вже не так енергійно. Хоча вони і витіснили палієвих козаків з Полісся, але планований наступ на Фастів не відбувся.
В 1699 польський сейм ухвалив ліквідувати козаччину, що стало однією з причин розгортання національно-визвольного повстання під проводом Семена Палія (див. Палія повстання 1702-04). Після невдалої спроби отримати допомогу в боротьбі проти Польщі з боку Гетьманщини та Московії, Семен Палій спробував знайти союзників серед прихильників шведського короля Карла XII. Після зайняття військами Івана Мазепи Правобережжя Семен Палій, прагнучи зберегти свій вплив на Правобережжі, намагався проводити власну політику та робив спроби підбурити проти гетьмана Запоріжжя. Це занепокоїло Івана Мазепу, який, намагаючись не допустити анархії в краю, наказав у липні 1704 заарештувати фастівського полковника. Майже рік перебував славетний козацький полковник у батуринській в'язниці.
В 1705 за наказом Петра І він був засланий до Сибіру, в Тобольськ. Після відкритого виступу Івана Мазепи проти московської влади у 1709 Палія було повернуто з заслання і призначенно полковником Білоцерківського полку. Помер у січні 1710. Похований у Києво-Межигірському монастирі.
Брав участь в Полтавській битві 1709. Український народ зберіг память про Семена Палія в піснях та легендах. У Тараса Шевченко він також згадується у творах «Чернець» та «Швачка».
За даними канадського історика Н. Полонської-Василенко, справжнє прізвище Семена Палія — Паливода.
Петро́ Конаше́вич Сагайда́чний(*1570, Кульчиці — †20 березня 1622, Київ) — шляхтич червоноруський з Перемишльської землї, козацький ватажок, кошовий отаман Війська Запорозького, Гетьман реєстрового козацтва. Організатор успішних походів українських козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства, меценат православних шкіл. Оспіваний у багатьох козацьких думах та українських народних піснях.
Молоді роки Петро Конашевич Сагайдачний народився 1570 року в селі Кульчицях Перемишильскої землі Руського воєводства (нині Самбірського району Львівської області) у шляхетській православній родині. Свій рід виводив з дрібної шляхти Попелів-Конашевичів. Навчався у Острозькій школі на Волині разом із Мелетієм Смотрицьким, автором знаменитої «Граматики». Після випуску, Сагайдачний переїхав до Львова, а потім до Києва, де працював домашнім вчителем, а також помічником київського судді Яна Аксака.
Іван
Сірко — учасник визвольної війни й утворення козацької республіки в
Україні. Подільські козаки обрали досвідченого й відважного земляка
вінницьким (кальницьким) полковником (1658 — 1660 рр.). Під час обрання
гетьманом України Юрія Хмельницького полковник Сірко брав участь у
Переяславській Раді: за нього, неписьменного, розписався у присяжному
списку сам гетьман. Після драматичних воєнних подій, що закінчилися
укладенням з Польщею Слободищенського трактату (1660 р.), за яким в
Україні відновлювалося шляхетське панування, Іван Сірко залишив
полковництво і пішов на Запорожжя, де перебував до кінця життя.
Серед запорожців Сірко користувався великим авторитетом. Уперше його
було обрано кошовим отаманом у 1663 р., відтоді — ще вісім разів. Не
було року, щоб він не водив козаків у бойові походи на Кримське ханство,
турецькі фортеці, в Молдову, Польщу. Так, у вересні — жовтні 1663 р.
він очолив спільний похід на Кримське ханство запорозьких козаків і
драгунів російського воєводи Григорія Косагова. Об'єднане військо
вдерлося до Криму і завдало поразки ханським ордам. Сам Косагов кілька
років послуговувався довірою і дружбою кошового отамана.
Очоливши козацьке військо, Іван Сірко в січні — лютому 1664 р. здійснив
похід на Буг і Дністер, розгромив татарські улуси поблизу фортеці Тягинь
(Бендери), а звідти дістався Правобережної України й визволив від
польського панування Брацлав, Кальник, Могилів, Рашків, Умань, Черкаси,
Канів та інші міста.
Лівобережні гетьмани Іван Брюховецький,
Дем'ян Многогрішний та Іван Самойлович побоювалися, що Іван Сірко як
незаперечний авторитет для козацтва зможе будь-коли відібрати в них
гетьманську булаву. Тому часто зводили наклепи на нього в листах до
Москви, звинувачували Сірка у нелояльності і навіть зраді, намагаючись
накликати на нього гнів та репресії.
МАЗЕПА ІВАН СТЕПАНОВИЧ – гетьман України (1687-1709 рр.);
видатний державно-політичний і культурний діяч кінця XVII – поч. XVIII
ст.
Народився 20 березня 1639 р. у с. Мазепинці (нині Білоцерківський район
Київської області). Належав до родини відомої правобережної української
шляхти. Початкову освіту отримав у школі Київського братства, згодом
закінчив Києво-Могилянський колегіум та Єзуїтську колегію у Варшаві.
Протягом трьох років навчався у Німеччині, Італії, Франції та Голландії,
де здобув блискучу європейську освіту, досвід європейського політичного
та культурного життя. Знав кілька іноземних мов. Формування
національно-політичних переконань І.Мазепи відбувалося під час служби
при гетьманах П.Дорошенкові та І.Самойловичеві, які мали програми
відродження самостійної й соборної української держави.
І.Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав
гетьманську булаву протягом майже 22 років (8081 днів). Цей період
характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини,
стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного
життя та культури.
На початку XVIII ст., в умовах Північної війни (1700-1721), гетьман
І.Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським
королем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати свій
військово-політичний проект, метою якого був вихід з-під протекторату
Московської держави і утворення на українських землях незалежної
держави.
Помер у ніч з 21 на 22 вересня 1709 р. у с. Варниця поблизу м.Бендери.
Похований у монастирі Св. Георгія (Юрія) м. Галац (Румунія).
Вагомий внесок, зроблений Іваном Мазепою у розбудову української
козацько-гетьманської держави та її культури полягає в наступному:
І. Державно-політична діяльність.
Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з
царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн.
В.Голіциним, так і з їх наступником – царем Петром І, що врятувало
Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській
державі 1689 р.
Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у
„Коломацьких статтях” – угоді між Україною та Московською державою,
підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв’язки з
монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв в Криму
та ін.
З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України,
зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р.Самара.
Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України,
Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що
свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю,
Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час
І.Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було
зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в
яких регулювалися питання оподаткування та відробіток („панщина”).
Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв
розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та
торгівлі.
Знаменитий гетьман України, засновник козацької держави – Війська Запорозького Гетьман Війська Запорозького з 1648 року. Місце народження – ймовірно: Черкаси, м. Жовкла, Суботів, Чигирин, Переяслав. Батько — Михайло Хмельницький, був на службі у коронного гетьмана. Навчався в одній з Братських шкіл, а також у єзуїтському колегіумі у Львові, знав латинську, польську, турецьку, кримськотатарську, турецьку мови. У 1620-их pp. Xмельницький зв'язався з Козаччиною, де він служив, мабуть, у Чигиринському полку й брав участь у військових походах козаків проти татар і поляків. Брав участь у повстанні проти Польщі і як військовий писар — підписав капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637. Восени 1638 Xмельницький був членом козацького посольства до короля Володислава IV. 1645 разом з козацьким загоном на більш як 20 тис. був на службі французького уряду й, вірогідно, брав участь в облозі Дюнкерка. В 1647 році його маєток зруйнував дрібний шляхтич Чаплинський, сильно побито його малолітнього сина, померла його дружина; в грудні коронний хорунжий О.Конєцпольський наказує його схопити і стратити. В кінці грудня 1647 з невеличким (300 чи 500) загоном козаків подався на Запоріжжя, де його було обрано гетьманом. Це був початок нового козацького повстання, яке незабаром перетворилося на велику національно-визвольну революцію, очолену Хмельницьким. У всіх галузях державного будівництва — у війську, адміністрації, судівництві, фінансах, у царині економіки й культури, виступає як видатний державний діяч. Це виявилося в організації верховної влади нової української держави, яка під зверхністю й титулом Війська Запорізького й під владою його гетьмана об'єднала всі верстви українського народу. В січні 1654 року підписав Переяславську угоду (в 1656 році переглянута без участі Хмельницького московсько-польською Віленською угодою). Помер 27 липня (6 серпня за новим стилем) 1657 в Чигирині і 25 серпня похований в Суботові, в Іллінській церкві, яку сам збудував.
