Андрій Лях згадується в «Истории Российского государства с древнейших времен» С. Соловйова, як приклад ватажка черкасів — українських козаків литовського підданства, які нападали на московитів у другій половині 16 століття в українських степах.

У 1568 (?) році Андрій Лях з козаками ясновельможного Дмитра Вишневецького вчинив напад в степу за Самарою на московського гінця з тюркського роду Змєєва, який направлявся до Кримського ханства. З цим гінцем, за звичаєм, йшов разом кримський гінець, а також турецькі і вірменські купці. Козаки Андрія Ляха вбили 13 турків та вірмен, а трьом відрубали руки, за те, що вони купують в Москві полонених, походженням із литовського князівства. Коли стало зрозуміло, що Січі не втримати, одна частина козаків, з хлібом-сіллю подалася до росіян, на переговори. Очолював цих "хлібосольців" кошовий отаман П. Калнишевський, якого росіяни незабаром "гостинно" та "хлібосольно" запроторили на Соловки. Але існувала інша, мудріша, частина козацтва. Вона знала, що довіряти росіянам, які ось так, підступом, напали на Січ, не можна, а покладатися на їхнє лицарство - річ марна. Ці козаки - а набралося їх близько п'яти тисяч - переправились уночі через Дніпро, добулися до плавнів річки Підпільної і там, поміж лісистими острівцями, на плавневих болотах, пересиділи весь той розгром, який вчинили російські війська. Далі обрали собі кошовим Андрія Ляха, і так само потайки спустилися у пониззя Дніпра, щоб уже звідти вирушити на Дунай.

У такий спосіб Андрій Лях став останнім - нехай навіть наказним - кошовим Запорізької Січі. Оскільки анкет тоді ніхто не заповнював, то й ми з вами мало знаємо про цього козацького офіцера. Але відомо, що, саме завдяки його старанням, ця частина січовиків урятувалася і стала основою для заснування цілої низки козацьких військ та окремих поселень чи паланок.
Коли до залишків січового гарнізону приєдналися ще й козаки з подніпровських паланок, набралося загалом понад 8 тисяч шабель. Це вже було ціле військо. Не бажаючи розпалювати братовбивчої війни в Україні, але й не маючи наміру коритися російській імператриці, частина цих козаків пішла в турецькі землі суходолом, а частина, яку, власне, й очолив Андрій Лях, вирушила на чайках, морем.

Дмитро Путятич був останньою особою князівського походження, який керував Києвом. За віросповіданням був православним. Походив зі здрібнілої династії білоруських князів Друцьких. Цю династію більшість дослідників пов’язує з полоцькою гілкою Рюриковичів, яка ще наприкінці Х – на початку ХІ ст. відкололася від київської правлячої династії. Вважається, що родоначальником цієї гілки є князь Ізяслав – рідний брат Ярослава Мудрого, син Володимира Великого і варязької княжни Рагнхільд (Рогнеди).

Від свого попередника – Юрія Паца – Дмиро Путятич успадкував козацькі загони в складі земельних військ. Частина з них служила в його особистій охороні, частина брала активну участь у ліквідації татарських загонів, що вибиралися на «українні» землі в набіги. Воєвода також підтримував контакти з козаками, які діяли «в полі», поза межами Києва і його воєводської юрисдикції. За його наказом козакам поставлялися коні, зброя, харчі. В обмін козаки надсилали до князя Дмитра частину своїх воєнних трофеїв. У 1492 році кримський хан поскаржився великому князю литовському Олександру на козаків, які напали на турецький корабель у гирлі Дніпра. Князь тоді пообіцяв знайти винних, проте спустив справу на гальмах. Із великою долею ймовірності можна стверджувати, що ті козаки тим чи іншим чином були пов’язані з київським воєводою Дмитром Путятичем. Чи дісталася йому частина здобичі з татарського корабля? Питання залишається відкритим. Проте пам’ять про князя Дмитра як покровителя ранньої козаччини була настільки міцною, що деякі козацькі хроніки називають його не інакше, як одним з перших козацьких гетьманів, хоча, насправді, гетьманська титулатура за козацькими лідерами офіційно почала вживатися набагато пізніше.

На час правління Дмитра Путятича в Києві припадає важлива подія в житті міста. В 1494 році великий князь литовський Олександр надав Києву магдебургію (німецьке право). Місто отримало право обирати бургомістра і міську раду (райців), а також магістратський герб із зображенням у «тарчі» (щиті) арбалету. Така новація, проте, істотно послабляла владу воєводи. Тим більше що міський магістрат мав, згідно з великокняжим привілеєм, власні збройні сили – кавалерійську «Золоту хоругву». Втім, у разі військової загрози цей підрозділ мав діяти спільно з воєводськими хоругвами. За правління князя Дмитра Київ було остаточно відбудовано після татарського погрому, вчиненого ханом Менглі-Гіреєм.

Остафій Дашкевич (Дашкович) (пол. Eustachy Daszkiewicz; 1472 — 1535) — шляхтич київський, учасник повстання Михайла Глинського, староста канівський і черкаський (1514—1535). Організатор козацьких загонів у Великому князівстві Литовському, козацький ватажок і один з перших отаманів.
Народився на Житомирщині. Був родичем або знайомим з багатьма впливовими родинами Речі Посполитої і Східної Європи, зокрема був нащадком Рюрика, Чингізхана і Мамая, родичем князів Глинських, Вишневецьких і Острожських, троюрідним небожем Яна Ходкевича — засновника роду Ходкевичів гербу «Кошцієша» тощо. Був родичем більшості відомих нині козацьких отаманів того часу, старост черкаських.
На початку 16 століття перейшов на бік московського великого князя Івана ІІІ Васильовича. Згодом повернувся на Україну і став служити великому князеві литовському.
Спочатку займав посаду старости, 1514 року призначений черкаським старостою. Керував обороною південних кордонів Литовської держави від нападів кримських татар. Уславився також тим, що був одним з перших воєначальників того часу, який озброїв свої загони козаків вогнепальною зброєю.
Уперше Дашкевич згадується в 1521 році. Дійшовши згоди з Кримським ханством, Дашкевич (Дашкович) спільно з кримськими татарами організував два походи на землі Російської держави (1515 р. — на Чернігово-Сіверщину; 1521 р. — на Москву). Багато сіл від Воронежа і аж до Москви випалили татари, — а з ними й козаки, — багато загнали народу у неволю, і за ту допомогу татари «віддячили» Дашкевичеві тим, що вхопили його та забрали в неволю. Та він згодом втік звідти і в 1523 році вперше напав на Очаків, а звідти пішов у Крим і зпустошив там багато аулів в Ґьозлевому, Карасубазарі і в Ак-Мечеті.
У 1528 році разом з Предславом Лянскоронським і великим загоном козаків знову атакував Очаків, і там тричі розгромив татарські загони, забрав 500 коней і 30000 худоби.
В 1531 відбив напад кримського хана Саадат-Гірея на Черкаси. В 1533 р. на сеймі в Пйотркові подав пропозицію збудувати на Дніпрі ряд фортець для оборони України від татарських нападів і припинення втеч українських селян на пониззя Дніпра. Пропозицію Дашковича сейм схвалив, але подальших заходів до втілення проекту у життя зроблено не було.

Перший козацький старший, що мав відвагу стати проти польських військ, був Криштоф Косинський. З роду він був шляхтич, служив на Запорожжі й в нагороду за військові заслуги дістав від короля маєток. Але один з князів Острозьких, білоцерківський староста, не допустив Косинського до цієї землі. Тоді Косинський зірвав боротьбу проти Острозьких, проти польської влади і взагалі проти панів. Військо його числили на 5000. У склад його входили реєстрові козаки, що повстали через те, що не діставали плати, утікачі з панських маєтків і всяка шляхетська челядь. Косинський позагарбував із різних замків і міст доволі пушок, дрібної огнистої зброї й амуніції та укріпився у Трипіллі над Дніпром. Але потім подався проти польських військ, але під Пяткою на Волині шляхта його сили в лютім 1593 р. розбила; Косинський мусів віддати всі пушки й иншу зброю та добич, розпустити свої ватаги і зректися гетьманства. Після того Косинський пішов з запорожцями на Січ, та, перепочивши там трохи, знову підмовив за собою частину товариства і, діждавши весни 1593 року, вийшов з Січі на Україну і підступив біля Черкас до маєтку
самого коронного гетьмана князя Михайла Вишневецького. Щоб легше збутися непроханого гостя, Вишневецький підмогоричив кількох харцизів, щоб убили Косинського зрадою, і от ті, вистеживши, коли Косинський гуляв з кількома своїми товаришами у корчмі біля Черкас, прийшли туди неначе гуляти, а далі, збивши з товаришами Косинського сварку, вбили його і його товаришів.