Дорога на січ !!!

Закипіла кров гаряча, вдарила у скроні,Знов Сіркові гостра шабля обпекла долоні —Це ж зростуть для України нові яничари,І впадуть на рідну землю війни і пожари...Проминувши Чорну долину, Іван Сірко наказав війську зупинитися на короткий перепочинок. Його увагу привернула група жінок. Вони попросили відпустити їх назад у Крим. Здебільшого це були колишні українки з дітьми, які стали жінками мурз, беїв, купців. Вдягнені в коштовний одяг, вони стверджували, що козаки захопили їх силоміць і що не мають бажання повертатися в Україну. Захотіли знову до Криму й деякі чоловіки, які стали там купцями й прийняли іслам.Вислухавши, Сірко звернувся до всіх звільнених з полону християн: «Земляки-українці! Військо запорозьке врятувало вас з бусурманського полону. Більше п'яти тисяч лицарів навічно залишились лежати в чужій землі. А ви замість вдячності Божій Матері та козакам вирішили повернутися на ворожу землю, щоб множитися там на благо ворогам нашим і на горе ненці-Україні! Одумайтесь! Не гнівіть Бога нашого і нас, славних воїнів. Але наостанок скажу вам так: хто ще прагне повернутися на ворожу нам землю -- повертайтеся».Поїхати назад у Крим намірилося близько чотирьох тисяч людей. Сірко розумів, що саме вони через декілька років перетворяться на воїнів, і продовжуватимуть нищити Україну. Сумнів Сірка розвіявся, коли на раду привели звільнених з галери молодих невільників-козаків. Деякі з них були сліпі: їм викололи очі після невдалої втечі, ще декілька з тієї ж вини були з відрубаними на ногах пальцями. «А ось, пане отамане, глянь і на цих юнаків, — сказав старший козак і показав на юрбу красенів, які стояли, низько опустивши голови. -- У них, батьку, не буде власних дітей, їх татари зробили євнухами!..» Серце Сірка стиснулося від болю. Він наказав відібрати від кожного полку сто загартованих у боях козаків, наздогнати обози і всіх знищити.Валку наздогнали в Чорній долині. Не допомагали ніякі прохання про порятунок — запорожці рубали без жалю. Через півгодини все було скінчено. Потім у супроводі джури під'їхав Сірко. Побачивши порубаних жінок і дітей, він став на коліна і гірко заплакав, промовляючи: «Пробачте мене, мої земляки, але краще буде, якщо душі ваші спочинуть в ангельських обіймах, ніж ви будете народжувати ворогів землі української на наші козацькі голови».— До кінця життя у пам'яті Сірка поставали картини трагедії в Чорній долині. Все питав він себе, чи мав право загубити стільки беззахисних душ? Журба краяла отаманове серце. Журба і гострий душевний біль. Ця незагоєна рана лишилася до кінця життя, до самого смертного одра. Напевно, ця рана й вкоротила життя отаману...