Підписавши тяжккі умови перемиря, козаки пробували відборонитися від них «королівською ласкою», але даремне. Козацькі депутати вернулися з Варшави впорожні й наприкінці 1638 р. почалася реорганізація реєстрового козацтва.
Козаччину знову обмежено, тепер до 6000, відібрано їм право вибирати старшин, та настановлено полковників поляків. Дозволено реєстровикам жити тільки у черкаському, корсунському й чигиринському старостві, а все, що опинилося поза реєстром, примушено повернутися в підданство...
Замісць гетьмана, опинився на чолі козацького війська королівський комісар, усі полковницькі становища зайняли польські шляхтичі, а козаки попали тільки на становища осаулів та сотників. Між ними чигиринським сотником став дотеперішний козацький писар Богдан Хмельницький. На завершення перемоги над козаками відбудовано Кодак. Відбудовували його під охороною військ Конецпольського, що зараз таки обсадив його залогою. На Запоріжжу мали, проти татар, чергуватися два полки реєстровиків, що на спілку з залогою Кодака повинні були не допускати «своєвільників» на Низ і перешкоджати їх походам на Крим і Чорне Море. Додатково розквартировано по волостях польське військо. На око здавалося, що козацтво приборкане раз на все. Викликало таке вражіння десять літ відносного мира й спокою, що запанували на Україні по зліквідований повстання Острянина й Гуні. Та це тільки так здавалося — це був «спокій перед бурею»...
Ординацію 1638 р. проведено в життя з незвичайною суворістю. Хоч реєстрові козаки були цілком льояльні, немало заслужилися в боротьбі з татарами, то їм ані крихітки не попущено з драконських постанов, які впали на них після невдалого повстання. Козаки не відзискали давньої самоуправи, ні вибору старшини, ані навіть шпиталю у Терeхтемирові; на всі прохання та посольства діставали тільки порожні обіцянки. На короткий час козацькі шанси поправилися тоді, коли король Володислав IV придумав плян війни з Туреччиною при співучасти Венеції й Риму: козаки мали рушити на Чорне море й спинити тут турецьку фльоту. В 1646 р. до Варшави їздили в посольстві від реєстрових військові осавули Іван Барабаш і Ілляш Караїмович та сотники Максим Нестеренко й Богдан Хмельницький. Король обговорив із ними плян походу, пообіцяв привернути давні вольности й побільшити число реєстрового війська. Але польський сойм відмовився від війни з Туреччиною й усі королівські пляни пішли нінащо. Козаки не то що не дістали ніяких полегкостей, а й попали під іще гостріший режім.

Гуня був старий козак і знаменитий стратег. Дуже скоро опанував він здеморалізовані маси й відбивши черговий польський наступ, відступив на старе Дніпрове річище й тут станув новим табором. Для укріплення табору використав не тільки природню оборонність місця, але й старі окопи, що в них давніше билися козаки з черкаським старостою. Табор Гуні зробився фортецею, що її можна було взяти хіба голодом, але не силою. Признали це пізніше знавці фортечного будівництва противників.
Колиж Потоцький підступив під табор і попробував узяти його наступами, дуже скоро переконався, що це неможливе. Не маючи часу для гаяння й сили на облогу, рішив увійти в переговори з козаками. Гуня не відкинув пропозиції, але застерігся, що коли й помириться з поляками, то не на умовах, що їх подиктовано під Кумейками. Сам він рахувався з можливістю підмоги й почуваючися безпечним в своїй фортеці, затягав переговори. Потоцький пробував приспішити переговори — обстрілом з гармат, бльокадою, але даремне. Щойно, як Потоцький розгромив відділ полковника Філоненка, що віз обложеним харчі й відбив від нього обоз, в таборі Гуні запанувала депресія. Переговори пішли тепер скоршим ходом й закінчилися некорисним для козаків перемирям.

... З весною рушила крига. На чолі запоріжців станув козацький полковник Яцко Острянин. Почав свій рейд з лівобічної України, де повстанчі ферменти були найсильніші. Даремне пробувало йому заступити дорогу польське військо з реєстр овиками. Зручним маневром, він обминув польську силу під Кременчуком і перейшов над устя Голтви до Псла. Під містечком Голтвою станув табором і дожидав тут польського наступу. Положення табору на гарній позиції, поміж ярами й байраками та чисельна і завзята його залога, ворожили перемогу. З легкістю відбито перший польський наступ, а коли в польських рядах піднялося замішання, козаки окружили противника й розгромили. Світла перемога спокусила Острянина піти навздогін польським, відступаючим відділам на Лубни. Він сподівався получитися по дорозі з полками, що йшли до нього з Чернигівщини під Скиданом, з Київщини під Соломою, Путивельцем, Сокирявим та іншими старшинами. Та перечислився. Під Лубнями станув сам, примушений Потоцьким до битви, програв її й мусів відступати на Слобідщину. Подібна доля зустріла його помічні війська, що йдучи нарізно й не можучи з ним поєднатися, були розгромлені польськими військами. Ще раз попробував Острянин щастя біля Сліпороду. Спіраючись на масах селянства, що неозброєне й незаправлене в боях, збіглося до нього з Роменщинй, він вдарив на поляків, але безуспішно. Почав відворот, а коли, під Жовнином, програв ще одну битву, побачив, що все втрачено. З горсткою козаків перейшов московську границю й осів на Слобідщині. Над залишеними ним повстанчими масами обняв провід запоріжський кошовий Дмитро Гуня.

Настановивши гетьманом реєстровиків Іляша Караїмовича, Потоцький взявся тушити повстанчі іскри на українських волостях. Київщина, Переяславщина, Ніжинщина перейшли тоді страшне лихоліття шляхетської реакції. Запідозрених в повстанчих симпатіях селян, саджено на палі, голови й руки відрубано, майно граблено й вибирано «стації», що їх дотепер ніхто не затямив. До замирення це ніяк не причинялося. Навпаки, до старого вогню доливано тільки оливи; іскри повстання не потушено. Придавлена, вона не потухала в попелі згарищ, а ждала тільки слушного часу й нагоди. Реєстровики принишкли й пробували прикидатися льояльними, а селянство ждало тільки на гасло з Запоріжжа. Там козаччина жила й розвивалася, та чим далі тим більше хвилювалася.
Павлюкові полковники Скидан та Кизима, перейшовши з недобитками на Запоріжжя, не кидали думки про повстання. Підтримував їх кошовий Гуня й не замикав доступу на Січ селянським масам, що тікали тепер з волостей, приборкуваних Потоцьким. Колиж на Запоріжжу зявився реєстровий гетьман з руки Потоцького — Караїмович, не то, що не зміг приборкати Запоріжжя, але ще втратив велику частину реєстровиків, вони перейшли на бік низових «своєвільників». З останками вірних урядові реєстровиків вернувся Караїмович з Низу, щоб сповістити свого наставника Потоцького, що Запоріжжя погрожує новим повстанчим зривом. Воно вже розіслало по волостях своїх агітаторів і ждало, поки не стають сніги.

Повстання котилося українськими землями, мов лявіна. Хто з волостей приєднувався до запоріжців, а хто починав повстання на власну руку. По селах та хуторах завелися погроми шляхти, тут і там громили жидів, що в них бачили селянських пявок та панських прислужників. На Лівобережжу покозачилося тоді мало не все селянство — «що хлоп то козак», як з переляком доносили заскочені повстанням дідичі — землевласники. Хто знає, до чогоб було тоді дійшло, якби Павлюк був не забарився на Запоріжжу. Використав це пільний гетьман Микола Потоцький, що рушив з військом проти повстанців.
Поки Павлюк вибрався з Запоріжжа, польське військо перейшло Черкащину. Повстанчий дух потух. Павлюків полковник Скидай, стоючи в Корсуні, не поважився встрявати в битву з Потоцьким й відступив від Мошни. Не виступали й лівобічні козаки, під проводом Кизими. Колиж Павлюк наспів нарешті, з запоріжцями під Мошни й закликав лівобічних пристати до нього, щоб «постояти за віру христіянську й золоті вольности козацькі», прийшло до рішаючої битви.
Дня 6 грудня 1637 р. зустрілися війська Потоцького з повстанцями Павлюка поміж Мошнами й р. Росю, під с. Кумейками. Першими пішли в атаку козаки. Вони вдарили на польський табор, але поляки, відбивши їх артилерійським огнем, перейшли в протинаступ. Козаки витримали натиск, але трапилося нещастя. Від польських гарматніх стрілен запалився порох на козацьких возах і почав експльодувати. Це викликало замішання серед козаків і облегчило польське становище.
Павлюк не дав за виграну. Він доручив команду над військом під Кумейками полковникові Гуні й наказавши йому правильний відворот, сам, зі Скиданом й іншою старшиною, та частиною артилерії, прорвався на с. Боровицю. Тут він рішив дати полякам рішучу битву. Але тимчасом, поляки, використавши замішання в козацькому таборі, що повстало через експльозію пороху, кинули на табір кінноту. Жниво кінноти було жахливе — біля 5000 козацьких трупів лягло на побоєвищі. А хоч Гуня вицофався з недобитками в порядку й получився з Павлюком під Боровицею, черговий бій закінчився польською перемогою. Здесятковані, катастрофою під Кумейками, козаки попали в депресію й скапітулювали. Павлюк, Томиленко й кількох інших старшин попало в польський полон, їх вивезли до Варшави й тут покарали смертю дарма, що Кисіль та інші польські старшини заручилися словом, що їм нічого злого не станеться. Скидан і Гуня з горсткою недобитків вицофалися на Запоріжжа. Перша боєва спроба повстанців була програна. Ті, що залишилися н... Читати далі »

Рівночасно розіслав Павлюк своїх полковників Кирпа Скидана й Семена Бихівця на волости з універсалами, що закликали до повстання на «зрадників, що їм пан Жолкевський обіди, вечері й бенкети справляв, а за те вони йому наших товаришів повидавали»... Агітація мала успіх. Обурення козаків окошилося в першу чергу на старшині. Вони арештували Кононенка з товаришами, відвезли на Січ і тут їх судили та покарали смертю. Так почалося повстання Павлюка, що тимчасом вернув на Запоріжжа, мабуть чи не для переговорів з кримським ханом і донськими козаками, про допомогу.

За гетьманування старого Томиленка, коли непримиримі козаки-«своєвільці» на чолі з Павлюком воювали в Криму, на Україні могла спокійно урядувати королівська комісія з Адамом Кисілем на чолі. Вона усталила козацький реєстр і заприсягла 7000 козаків на вірність Польщі. Поділено реєстровиків на сім полків — білоцерківський, канівський, черкаський, корсунський і чигиринський на правому боці Дніпра, та переяславський і миргородський на лівому. Старшина полків, сотень і десятків була виборна, а жили козаки з хліборобства, риболовлі й ловецтва. А хоч козацькі землі були розкинуті поміж приватними й державними маєтностями, реєстровики запевнили собі на них власне судівництво й самоуправу. Хоча в порівнанні з заслугами козаків для Польщі це було мало, але «статечні» реєстровці, вдоволялися й тим, що їх залишають в спокою та дають їм загосподарюватися. Алеж така дивна ідилля не трівала довго.
Весною 1637 р. вернув Павлюк з Криму на Запоріжжа й почав повстанчу агітацію серед реєстровиків. Грунт був податний. Королівська комісія заспокоїла тільки реєстрову старшину, отих «дуків-срібляників» народньої думи тоді, коли рядове козацтво мало безліч причин для невдоволення. В кінці літа зявляється Павлюк, зі своїми «своєвільцями» на Україні. Першим ділом захоплює артилерію реєстровиків у Корсуні й вивозить її на Запоріжжа. З черги підіймає реєстровиків на їхню старшину. Вони скидують з гетьманства Томиленка й обірають переяславського полковника Саву Кононенка.

В 1635 р. рішив варшавський сойм приборкати козаків. Гетьман Конецпольський запропонував польському урядові збудувати поблизу Дніпрових порогів твердиню, що не допускалаб козацької фльоти до випадів на Чорне Море. Рік згодом виросла над Дніпром твердиня Кодак, що її збудував француський інженір Боплян і зараз таки обсадила польська залога. Польсько-щведська війна, що вибухнула в томуж році, привернула сили й увагу козаків до себе. Козацька фльота воює з успіхом на Балтійському морі й боронить воєнного авторитету Польщі. Але коли війна скінчилася, козаки зрозуміли, що збудований на їхньому Низу Кодак, це ніщо, як загроза для їхньої вольности, визов для них. Козацький гетьман Іван Сулима не стерпів. Захопив Кодак сміливим наступом і знищив його до тла. Сулима був старий, випробуваний у війнах козацький ватажок. Він уже кількакратно гетьманував запоріжцям, ходив походами на турків і мав славу «характерника» — його не чіпалися ворожі кулі. Від римського папи Павла дістав він золоту медалю за триста бранців, що їх визволив з турецької неволі й післав папі. Алеж знищення Кодака було останнім з його лицарських подвигів. Припав він саме на кінець польсько-шведської кампанії. Коронний гетьман Конецпольський кинувся з військом на Україну й нахвалявся відомстити кровю таку образу Річипосполитої. Погрожуючи козакам шаблею, він не пожалів гроша, щоби здеморалізувати старшину реєстровиків. Найшлися між нею нікчемники, що, підступом схопили Сулиму й пятьох його товаришів і відіслали в кайданах до Варшави. Тут вони й згинули від катівського меча, а тіла їхні почвертовано й розвішано по рогах вулиць. Серед козаків запанувала депресія й різноголосиця. Статечні й льояльні реєстровики знову підняли голову: покорою й просьбами вимолювали в польської влади те, що інші, непримиримі думали добути тільки шаблею.

В 1633 р. Тиміш Орендаренко водив 20.000 козаків під Смоленськ на підмогу полякам проти Москви. Козаки, одні під проводом Єремії Вишневецького й Адама Кисіля, другі під рукою запоріжського гетьмана Тимоша Орендаренка, перехилили перемогу в бік Польщі. Вона, хоч і не здобула свойому королеві «шапки Мономаха», всеж таки закріпила за собою (1634 р.) Смоленщину й Сіверщину, білорусько-українські землі, що від польсько-литовської унії оставали під Москвою.

Гетьман Іван Кулага-Петражицький, товариш Михайла Дорошенка, придумав сміливий плян добути для козаків голос при виборі польського короля; досі короля вибирала тільки шляхта і, коли б і козаки були дістали таке право, то їх значіння, як військового стану, дуже піднеслося б. Але поляки відкинули ці жадання. Цю невдачу на політичному полі козаки приписували Петражицькому: його скинули з гетьманства й покарали на горло.

Низівці під проводом свого нового ватажка Тараса Федоровича Трясила вдарили на Корсунь. Корсунське міщанство й частина реєстровиків перейшла до низовиків. Решта, разом з польським військом, покинула Корсунь. Україна запалала огнями першого з великих козацьких повстань. Конецпольський, що в травні 1630 р. рушив проти повстанців, не мав щастя. Дня 8 червня він заключив з козаками перемиря в Переяславі, що не свідчить зівсім про зломання козацької сили. Попередила це перемиря славна з «Історії Русів» і Шевченкової поеми «Тарасова ніч», що мала закінчитися розгромом польського війська над р. Альтою. В перемирю побільшено козацький реєстр на 8000, а решті повстанців запевнено амнестію. Для заспокоєння Конецпольського, замінено Тараса Трясила Тимошем Орендаренком і, як звичайно при польсько-козацьких перемирях, обіцяно не ходити походами на море, а навіть попалити чайки. Для повернення «виписчиків» на волости обрано комісію з реєстровиків і повстанців. Умови перемиря, що були вислідом компромісу, не вдоволили жадної з сторін: Конецпольський назвав його «комедією», а козаки, не думаючи демобілізуватися, зараз таки пішли походом на море й попустошили побережжа Кілії, Белгика й Варни. Переяславська умова залишилася свистком паперу, що його не респектувала ні одна з сторін. Про якенебудь обмеження козацтва до окресленої скількости, не могло бути й мови. По старому залишилася горстка льояльних реєстровиків, росло й могутніло низове нереєстроване козацтво.

Наслідник Дорошенка Григорій Чорний, затверджений на гетьманстві польським урядом, мав перед собою нелегке завдання. Уряд старався приборкати козаків за всяку ціну; вимагав від козаків, щоб вони себе самі здемобілізували й обезброївши, вернули в послушенство старостам і панам; та це вже було неможливе. Запоріжжа залюднювалося все більше й більше. З початком 1629 р. мало бути там біля 40.000 «своєвільників». Вони й не думали про поворот на «волости», а хотячи жити, мусіли воювати. В 1629 р. відбувся один з більших козацьких походів на Крим. Приняло в ньому участь 23.000 козаків, але не було між ними добрих вождів. Чорний сидів з реєстровиками на волостях. Розбиті під Перекопом, козаки втратили багато вбитих, ранених і полонених. Вернувши з походу, вони збунтувалися проти Чорного й вибрали собі окремого ватажка Левка Івановича. В лоні козаччини наступило розколення. Низовики дивилися вовком на реєстровиків, начальники обох груп ворогували поміж собою й лаяли себе в листах.
Коли в кінці 1629 р. закінчилася війна Польщі з Швецією, й на Україну вернуло багато «виписчиків», що приймали участь у тій війні, ряди невдоволених зміцніли. Придав іще потуги коронний гетьман Конецпольський, що розкватирував своє незаплачене військо на Україні. Вороже відношення Конецпольського до козаків, зловживання й грабунки його голодного війська, та нерішуче становище Чорного, привело до зриву. Низовики рушили на «волости», захопили Чорного й щ Запоріжжу покарали його смертю за «уніятство». Ворогування низівців з реєстрованими перемінилися в отверту, братовбивчу боротьбу. Реєстровики злякалися великої маси розяреного, нереєстрового козацтва і піддалися в опіку польської армії, що стояла під Корсунем.

На місце Голуба обрано козацьким гетьманом одного з учасників хотинської кампанії Михайла Дорошенка, що мав у польське кругах марку «статечного», поміркованого старшини. Він справді перевів формальну демобілізацію козацтва, тобто в межах легалізованої козаччини затримав означену варшавським сеймом скількість, а решту перевів на Запоріжжя, куди не сягала влада ні сеймових ухвал ні королівських комісарів. Позатим Дорошенко не цурався походів на Крим тоді як запорожці не переставали трівожити Царгороду своїми морським експедиціями.
Увійшовши в порозуміння з татарським ханом Шагін-Гіреєм, що хотів виломитися зпід залежности Туреччині, запоріжці улаштували 1624 р. протитурецьку диверсію на морі. В моменті, коли турецька фльота оперувала біля Кафи, 30 козацьких чайок по 50 мушкетів на кожній, впало несподівано в Босфор, спалило найбагатші оселі по обох боках заливу (Буик-Дерес, Ені-Кій, Стенія) та з великою добичею вернули додому. Два тижні згодом зявилося на Чорному морі 150 козацьких чайок. Вони пробилися крізь турецьку заставу на Дніпровому гирлі, спалили пристань Фарос і погулявши три дні по Босфорі, вернули без втрат. Заохочені двома успіхами під ряд, вибралися козаки ще тогож таки року в третій похід, доплили до Босфору й знову попустошили Ені-Кій. Дня 24 грудня 1624 р. заключили запоріжці союз з Шагін-Гіреєм як держава з державою. З черги спробували комбінації з претендентом на турецький престіл, якимсь Яхією, що видавав себе за сина султан Магомета VII. Вони прийняли його на Січ, а потім, дорогою через Київ післали в Москву. Старалися прихилити до Яхії хана Шагін-Гірея, алі їм це не вдалося. Крім цього запоріжці посилали послів до Москви і взагалі поводили себе свобідно, як суверенна республика, не оглядаючись на претенсії польської влади. Вона теж пробує приборкати Запоріжжа. На домагання польської влади — припинити морські поході запоріжці зараз таки випливають на море, й пустошать околиці Царгроду й Трапезунту. Тоді польський уряд підкупив татар і розірвавши союз з запоріжцями, вислав проти них коронного гетьмана Конецпольського.
Конецпольський рушив проти козаків літом 1625 р. Звівши з ник цілу низку важких боїв, він всеж таки примусив їх піти на компроміс відомий в історії під назвою «Куруківської угоди» (від озера Курукова, що в його околиці заключено компроміс дня 5 падолиста 1625 р.). На її підставі підвисшено число реєстрових козаків до 6000. Решта козаків мала уступитися з панських маєтків, або помиритися з панщиною... Гетьман Мих... Читати далі »

Наступником по Сагайдачному обрала козацька рада, зібрана дня 23. квітня 1622 р. на р. Русяві, Оліфера Остаповича Голуба. Він пробував продовжувати примирну політику свого попередника й не дразнити польської влади, але про обмеження козаків до 2—3 тисяч, як цього вимагав уряд, він не хотів, тай не міг, думати. Ніяка теж сила не могла зупинити козаків від походів на море. За Голуба відбули козаки два великі походи на Анатолію й Царгород. В обох вони розбили турецьку фльоту й наробили багато шкоди в околицях торговельних, турецьких міст. Та коли в 1623 р. на варшавському соймі вирішено рішучy демобілізацію козаків, Оліфер Голуб побачив себе примушеним скласти булаву.

Петро Сагайдачний, православний шляхтич, родом із Самбора, що в Червоній Русі, був син Конона (за тодішньою вимовою «Конаша») Сагайдачного, звідки й походить його ім'я по батькові, яке вважають, звичайно, за родове. Про виховання Петра Конашевича відомо тільки те, що він навчався в училищі, яке виникло завдяки опіці князя Костянтина Острозького в Острозі на Волині. Чи продовжував далі освіту, ніхто не знає. Але факти його біографії, які дійшли до нас, дають підставу стверджувати, що він належав до надто освічених людей свого часу. Це засвідчує, зокрема, його постійна турбота про розвиток шкіл та освіти в Україні, а також власноручна праця «Розмова про унію», яку один із високоосвічених сучасників, литовський канцлер Лев Сапіга визначав як «прекоштовний твір».
Закінчивши школу, Сагайдачний в останні роки ХVІ-го чи на початку XVII століття вступає до лав Запорозького Війська. Тут Петро Конашевич завжди відзначався своєю хоробрістю; маючи значний розум і дотримуючись політичного такту, він швидко висунувся зі свого середовища й посів перше місце серед запорожців. Король Сигизмунд III мріяв про нездійснене для себе завдання — завоювати Москву й заволодіти престолом Івана Грозного. Тривала війна, яка спалахнула внаслідок цих намірів на східних рубежах Речі Посполитої, й не дала змоги польському урядові навести лад серед козацтва. Він обмежився тим, що оголосив запорожців непослухами, а їхніх керівників самозваними ватажками й низкою наказів закликав запорожців розійтися по домах, не чинити наскоків на турецькі володіння й не вдиратися збройними загонами в межі залюдненої України, погрожуючи, що, у випадку непослуху, вживе проти непокірних збройну силу й суворо їх покарає. І, нарешті — заборонив доставляти на Запорожжя харчі.
Але всі ці заходи виявилися недійовими, позаяк польський уряд не мав достатніх сил здійснити свої погрози. Конашевич не тільки продовжував далі походи супроти турків, а й став зараховувати до зверхності свого війська цілі терени України, в міру того, як мешканці цих країв, вигнавши поміщиків, зверталися до нього й просили записати їх до козацького війська. Нам відомо, що 1618 року населення містечок і сіл, розташованих у басейнах Тетерева та Ірпеня, утворили козацькі сотні й визнали себе частиною Запорозького Війська.
Замість того, щоб приборкати цей поступовий рух Запорожжя, король змушений був усе-таки побічно ствердити його. Того ж 1618 року він організував сміливий похід з метою захистити свої права на Московському ... Читати далі »

Війна затяглася. По перших успіхах прийшли невдачі, що разом з тяжкими умовами боїв на холодній півночі, знеохотили козаків до того, що вони махнули рукою на Ливонію, й через Білорусь помандрували до дому. Втративши гетьмана та багато старшин і рядовиків, змаргавшись у боях, вони розуміли, що за знесення на них баніції заплатили з лишком.
Вернувши додому в 1602 р. вони зараз таки пішли походом на турків. В 30 чайках і кількох галерах, що їх здобули на турках, вони виплили на повне море й під Кілією розгромили турецьку фльоту На протитурецьких й протитатарських походах проминули дальші роки, що позначилися велетенським зростом козацьких сил.
Тимчасом у Московщині почалася т. зв «смута». По безпотомній смерти московського царя Івана IV, зявився в Польщі претендент, що назвавши себе Дмитром, сином Івана Лютого, забажав скинути з престола самозванця Бориса Годунова. Польща будучи не від того, щоби поживитися на московській «смуті», допомогла сумнівному синові Івана Лютого сформувати собі ватагу добровольців й рушити з нею на Москву. У ватазі «царевича» найшлася ціла низка польсько-української шляхти, прилучилося до неї й 12.000 запорожців. В 1605 р. вони здобули Москву і з того моменту почалася затяжна московська революція, що закінчилася аж в 1613 р. Вслід за «царевичем» Дмитрієм почали виринати нові самозванці, що добиваючись московського престола, винищували Московщину й тягли її над пропасть. Усім їм помагали козаки, що не відмовили своєї допомоги й полякам, коли вони захотіли посадити на московському престолі свого королевича Володислава. У війську короля Жигмонта, що в 1609 р. добувало Смоленськ, було 30.000 козаків, неменче оперувало їх на Сіверщині та інших московських областях. Рівночасно козаки воюють на півдні з турками. В 1606 р. здобувають Варну, в 1608 Перекоп, в 1609 палять Ізмаїл, Кілію, Білгород.
Колиж, у 1613 р. Польща замирилася з Московщиною й відтягла відтіля свої війська, а разом з ними й козаків, уся їхня сила й живловий розмах повертається на південь. Починається низка морських і сухопутних, козацьких походів на Крим, Царгород і побережжя Малої Азії, що для їхньої бравури й очайдушности а в парі з тим і політичної ваги, не легко підшукати пари в минулому.

Під такий тяжкий час мов сонце освітило козацтво — повернувся з турецької неволі гетьман Самійло Кішка, упорядчик перших козацьких походів на море. Поки на Україні минали славні часи Богдана й Підкови і тяжкі часи Наливайка й Лободи, Самійло Кішка, захоплений турками у неволю, плавав на турецькій галері, прикутий ланцюгами до гребки, і не бачив нічого, опріч води та неба. Коли-не-коли, може, галера приставала до Очакова або проїздила повз острів Тендру, так тоді Кішка знав, що тут близько рідний Дніпр і Січ-мати, та важкі ланцюги нагадували йому, що він для України вже вмер.
Проте хоч яка була тяжка турецька неволя і хоч яка вона була довга, а не вбила у серці Самійла Кішки ні любові до рідного краю, ні козацького завзяття й хисту, і він зрятувався з неволі сам та ще й товаришів своїх визволив і привів на Україну.
На Україні старий, посивілий у неволі гетьман дуже був вражений одміною у відносинах поляків до українців і навпаки, а ще дужче його вразив розбрат, між самими козаками.
Незважаючи на дуже складне становище, у якому Кішка застав Україну й козацтво, він надзвичайно хутко й розумно розібрався у тому становищі і повернув всі справи на користь України й козацтву. Розуміючи, що тільки у єднанні сила, новообраний гетьман першим ділом взявся погодити козаків реєстрових і запорожців.
Давня слава Самійла Кішки жила ще у народі і зразу підняла козацтво на ноги. Ворожнеча поміж запорожцями й городовиками погасла, так що наприкінці того ж 1599 року Кішка повів спільне козацьке військо у Молдаву допомагати волоському воєводі Михайлі, що повстав проти турків. Той похід теж одбувся щасливо і зміцнив славу старого козацького гетьмана. Повертаючись з Молдави, Кішка заїхав у Київ на прощу і розпочав там будувати церкву Миколи Доброго на згадку про своє визволення з турецької неволі.
По весні року 1600 господар волохів Михайло напав на польського ставленика — молдавського господаря Могилу. Польщі доводилося дати Могилі помочі, війська ж на той час вона зовсім не мала. При тій нагоді коронний польський гетьман Замойський звернувся до Війська Запорозького, закликаючи його до участі у поході, обіцяючи за те ласку короля та грошову заплату. Кішка скористався такою нагодою, щоб досягти повернення козакам прав, наданих Стефаном Баторієм, і почав умовляти козаків не йти служити тому королеві, котрий проголосив козаків своїми ворогами.
Козаки послухали старого гетьмана і не, рушилися з Січі, а тим часом потреба у Польщі до козаків ... Читати далі »

Перемога Жолкевського над річкою Солуницею, як і рішення варшавського сойму про поставлення козаччини поза скобку закону, хоч і сколихнули основами Низовового Товариства, всежтаки не змогли припинити його живлового розвитку й росту. Перемога — припадок, сеймове рішення — свисток паперу, а проти них — життя, що не оглядається на припадки й нехтує папером. Правда, одно й друге внесло в козаччину деяке замішання. Козацтво розкололося на дві партії — таких, після сучасної термінології «опортуністів», що здобувши від Польщі визнання своєї автономії та маєтности, хотіли їх закріпити й поширити, й таких, по нашому «принціпіялістів«, що раз дірвавшися шаблі, не хотіли її випустити з рук скорше, поки не вирубають собі нею повної незалежности, не тільки в суспільному, клясовому й господарському розумінню, але й релігійному, національному та політичному. До перших належали т. зв. «городові» козаки, ця напівшляхта польської Річипосполитої, до другої належала козацька «голота», що тікала зпід панщизняного ярма в степ, не хотіла й думати про поворот до «законних», але, де далі, тим більш невиносимих умов життя. Для них не було місця в Річипосполитій, але їх було більше.
Покищо, під свіжим вражінням солуницького розгрому, pозлам у лоні козаччини позначується дуже різко. «Статeчні» козаки не хочуть мати нічого спільного з «голотою», живуть і організовуються нарізно та обірають собі свою старшину. Першим гетьманує шляхтич Христоф Нечковський, другими командують герої знад Солуниці — Кремпський та Підвисоцький. Потім влада над першими переходить у руки Тихона Байбузи, над другими в руки Федора Полоуса.

Невдачна боротьба з поляками дуже ослабила козаччину, але знищити її не змогла. Частина козаків покинула зброю й вернулася до міст. Запорожці ж пішли на Ниж, у запорозькі степи. Там вони знову кинулись до боротьби з татарами, засідаючись на ворога на Дніпрових перевозах. Гетьманував в тих часах Гнат Василевич

Стерявши свого ватажка, козаки Косинського пішли на Січ і, зібррозказали все, як було. Кошовий отаман Війська Запорозького Лобода, почувши про таку ганебну зраду Вишневецького, не хотів того йому подарувати і пішов з частиною війська під Черкаси, щоб помститись.
Коронний гетавши раду, ьман до того часу вже розпустив польське військо і, побачивши козацьку силу, змушений був іменем короля підписати з козаками згоду про те, щоб запорожцям вільно було ходити з Січі на Україну купувати собі порох та зброю і щоб людям з України вільно було ходити на Запорожжя.
Не заспокоївшись ще й на тому, запорожці попливли Дніпром до Києва, примусили ще й воєводу київського Острозького виплатити 12 000 злотих та підписати таку саму згоду, яку підписав Вишневецький.
Не вспів Лобода з козаками повернутись на Запорожжя, як там припала вже нова робота. Турки, розпочавши війну з Цесарщиною, перевозили чимало турецького й татарського війська морем у Молдаву повз Білгород, що стояв на Дністровому лимані. Щоб перешкодити бусурманам воювати християн, Військо Запорозьке під проводом Лободи вийшло у море, підпливло до Білгорода, атакувало його серед ночі несподівано і, побивши більш 2000 турецьких яничарів та порізавши 8000 бусурманів-мешканців, зібрало на чайки турецьке добро та білгородські гармати і щасливо повернулося на Січ.
...
На чоло козаччини висунувся, по смерти Косинського, Северин Наливайко. Впікся йому в печінки власник містeчка Гусятина Калиновський, що по словам самого Наливайка, в листі до польського короля, його батькові «без усякої причини полатав ребра й тим його зігнав зі світу»...
Северин Наливайко, що його старший брат Дамян вславився, як член т. зв. «острожського гуртка» українських учених і письменників, почав свою військову карієру від служби в міліції князя Острожського. Був він гарний та ставний з вигляду і талановитий. Як пушкар князя Острожського приймав участь у розгромі Косинського під Пяткою. Але тяга до козацької вольниці заставила його покинути княжу міліцію та перейти до козаків. Як козацький отаман виступає Наливайко вже в 1594 р. й громить турків на нижньому Дністрі. Мав він тоді під собою півтретя тисячі козаків, переважно селян-утікачів, озброєних чи не за ті дукати, що їх віз козакам папський посол Комулович. Командуючи власним загоном, Наливайко злучився з низовими козаками, з кошовим, Григорієм Лободою, на чолі.
Обидва ватажки 1594 р. ходили в похід на турків у наддунайські землі на поклик Австрії... Читати далі »

Перший козацький старший, що мав відвагу стати проти польських військ, був Криштоф Косинський. З роду він був шляхтич, служив на Запорожжі й в нагороду за військові заслуги дістав від короля маєток. Але один з князів Острозьких, білоцерківський староста, не допустив Косинського до цієї землі. Тоді Косинський зірвав боротьбу проти Острозьких, проти польської влади і взагалі проти панів. Військо його числили на 5000. У склад його входили реєстрові козаки, що повстали через те, що не діставали плати, утікачі з панських маєтків і всяка шляхетська челядь. Косинський позагарбував із різних замків і міст доволі пушок, дрібної огнистої зброї й амуніції та укріпився у Трипіллі над Дніпром. Але потім подався проти польських військ, але під Пяткою на Волині шляхта його сили в лютім 1593 р. розбила; Косинський мусів віддати всі пушки й иншу зброю та добич, розпустити свої ватаги і зректися гетьманства.
Після того Косинський пішов з запорожцями на Січ, та, перепочивши там трохи, знову підмовив за собою частину товариства і, діждавши весни 1593 року, вийшов з Січі на Україну і підступив біля Черкас до маєтку самого коронного гетьмана князя Михайла Вишневецького. Щоб легше збутися непроханого гостя, Вишневецький підмогоричив кількох харцизів, щоб убили Косинського зрадою, і от ті, вистеживши, коли Косинський гуляв з кількома своїми товаришами у корчмі біля Черкас, прийшли туди неначе гуляти, а далі, збивши з товаришами Косинського сварку, вбили його і його товаришів.

Року 1589 запорожці знову виходили у море під проводом кошового отамана Кулаги. Наблизившись до города Козлова і угледівши біля нього кілька турецьких, риштованих гарматами галер, діждали у морі ночі, а як стало темно, атакували ті галери, побили турків і, визволивши невольників, попрорубували галерам днища і пустили їх на дно. Управившись з галерами, Кулага пристав до Козлова і пустив козаків грабувати базарні крамниці. Це було зроблено необачно, бо поки запорожці упоралися з крамницями, козловський калга Феті-Гірей зібрав узброєних татар і кинувся на запорожців, побиваючи їхні розрізнені купи.
Кулага завзято рубався, та козаки не встигли згуртуватися до нього, і татари його вбили, а кілька десятків запорожців захопили у бранці. Останні запорожці, одбившись од татар, посідали на чайки і виїхали в море. Там вони обрали собі отамана Лободу і, пограбувавши під його проводом Білгород (Акерман) на Дністрі, повернулися на Запорожжя.

Останні походи відбулися вже під проводом князя Михайла Ружинського, бо Микошинський, через те що допустив утопити королівського посланця, мусив уступитися з гетьманства. Перший похід Ружинського був під Перекоп, а другий — на річки Кальміус та Берду. З тих походів запорожці пригнали до Січі 40 000 татарських коней. Від часу тих походів запорожці й почали мати землі по річках Кальміусу та Берді за свої.
Щоб помститися за останні козацькі напади, кримський хан року 1586 вийшов з Криму, щоб напасти на Україну, і дійшов з ордою до перевозу через Дніпр, що на Таволжанському острові, та запорожці поспіли заступити татарам той перевіз і не пустили їх на правий берег Дніпра — тих же, що спромоглися перекинутись через Дніпр, побили або потопили.
Року 1587 запорожці набігли на Очаків і, вирізавши турків у передмісті, поробили там драбини та по тих драбинах вдерлися вночі й у самий Очаківський замок і побили й там бусурманів. Визволивши при цьому з неволі чимало земляків та обважившись здобиччю, козаки щасливо повернулися на Січ.

Розраївшись зі Зборовським і повернувшись до Січі, запорожці зараз же обрали гетьманом Богдана Микошинського і, посідавши на чайки, попливли у лиман ловити турецькі галери та визволяти товаришів з неволі. На цей раз похід козаків був далеко щасливіший, і вони, застукавши турецький флот біля Очакова, напали на нього зовсім несподівано і, добувши майже всі галери штурмом, повизволяли товаришів, а самі галери попалили.
Після нападу Богдана Микошинського турецький султан того ж таки 1584 року, поскаржившись у листі королю, що запорожці попалили його галери, вимагав, щоб той приборкав козаків.
Щоб заспокоїти султана, Стефан Баторій другого року (1585) послав на Січ шляхтича Глембицького, щоб вгамував запорожців, а непокірливих привів на волость, та запорожці пустили того посланця «у Дніпр води пити», себто втопили, самі ж того ж таки року аж двічі ходили на татар степами