Прошу шановне товариство почитати мій перший твір української мовою.
Козак Олекса проти татарського чаклуна. (художній твір)
Сильний вітер грався в густій степовій траві, створюючи барвисті хвилі. П’янкий аромат весняних квітів ширяв у повітрі, неначе крапельки води з могутнього водоспаду, які з усіх усюд оточують все що входить у сферу бурхливої краси. Цього ранку степ перетворився на світло-зелене море; як чайка напнувши повні вітрила ковзає по воді, так крізь зелені хвилі скакав на чорному коні молодий козак Олекса. Високий широкоплечій юнак нісся прямо на вітер, подавшись вперед, він, від захоплення примружував очі, повністю віддаючись поєднанню з природою. Вітер шумів у вухах розвивав козакові чуприну і молоді вуса, Олекса відчував, як все його тіло наповнюється невідомою життєдальною силою.
– Боже як хороше жити на світі! – мовив юнак, набравши повні легені п’янкого повітря. Кінь – вірний бойовий товариш козака, відчувши його настрій, весело заіржав і поніс свого хазяїна ще швидше у зелену далечінь, туди на північ, де наче якесь примарне марево, вгадувалися ліси. Через деякий час ліси стали добре проглядатися і серце запорожця радісно затріпотіло. Тиждень тому назад Олекса проїжджав тим лісом разом з побратимом Грицьком: у гущавині віковічного лісу побратими віднайшли невеличке село, повели напувати коней до криниці і заклякли на місці: побачивши порід з журавлем молоденьку дівчину неймовірної вроди, що набирала у дерев’яні цебра воду. Олекса визвав у своїй уяві образ дівчини і в нього перехопило подих від захвату. Дівчина була гарна наче картина: на тендітному круглому личку вирізнялися великі блакитні очі, над якими темними шнурочками звивалися брови, завершували профіль тендітний ніс та повні вуста схожі на пелюстки троянди. Блискуче русяве волосся красуні було заплетене у дві довгі коси. От я йолоп витріщився на неї, як на ярмаркового ведмедя, а й навіть ім’я її не спитав, картав себе козак про себе. Ну нічого, аби тільки цього разу дівчина знову була б біля криниці, я вже вдруге не зроблю промашки. Думаючи про неї Олекса під’їхав до прадавніх дубових лісів, що служили межею між степом та лісостепом. Кряжисті дубу підіймали свої гілки з молоденькими листочками і тягнули їх вгору, ближче до сонця, напиваючись від нього життя та сили. Кінь побачивши дерева перейшов на рись.
Де ж це село – Дубове, так здається його називали. Наліво чи направо від цього місця, подумав запорожець, і зовсім зупинив коня. Раптово Олекса закричав, стиснув руками свою голову, і звалився з сідла, неймовірна біль яку він вже давно не відчував, ввійшла в його мозок розпеченими цвяхами. Козак почув передсмертні крики людей які благали про допомогу, крики начебто лунали звідусіль, але нікого не було видко. Через мить Олекса відчув запах гарева і почав качатися по траві наче його тіло горіло вогнем. Вірний кінь жалібно іржав над господарем, не знаючи чим йому допомогти.
– Все досить, – Олекса зчепивши зуби зупинився і міцно затис у кулаці хрестика. – Господи, за які гріхи ти покарав мене цим даром? Козак промовив про себе кілька рядків молитви і біль щезла, а заразом з нею пропали голоси і запах гарі, знову почав відчуватися аромат квітів. Олекса блискавкою встав на ноги і вскочивши на коня, погнав його з усього духу. Тепер запорожець точно знав, де знаходиться потрібне село, так же він знав, що в селищі недавно скоїлося велике лихо. Олекса не міг пояснити звідки він це знає, він просто знав і все. Відчувати і чути те що не чують і не відчувають інші, а також робити дивні речі юнак почав після того, як у п’ятнадцятирічному віці його під час грози вдарила блискавка поціливши прямо в голову. Три дня і три ночі хлопець не приходив до тями перебуваючи між життям і смертю, батьки подумавши що він помер повезли його на цвинтар, священик вже почав читати заупокійну молитву, коли на превеликий подив усіх Олекса ожив і встав з труни. Однак після цієї події Олекса перестав бути самим собою, він став геть іншим, люди скоро помітили це і не стало парубку життя на селі, злі язики перешіптувалися, що у хлопця вселився якійсь біс і ніхто не хотів мати справу з Олексою. Тоді Олекса вирішив податися на Запорозьку Січ; хоробрий та розумний юнак, проявив себе вправним воїном, і швидко зажив слави серед січового товариства. Запорожці одразу помітили надзвичайні здібності юнака, що кілька разів добре пригодилися у битвах з татарвою і прозвали Олексу – характерником. Другим прізвиськом молодого козак було Грімприніс – це ймення Олекса отримав ще у перший день свого перебування на Січі, бо одразу після приходу юнака розпочалася сильна гроза з таким гучним грімом, що навіть козаки-сторожили такого не пам’ятали. Відомості про своє життя швидким потоком промайнули перед очима козак і одразу його серце стиснула долонь страху за долю незнайомої дівчини. Що з нею, жива вона чи ні? – Вперед, швидше Косю, ще трішки і буде видко село. В суцільному лісовому масиві з’явилася широка просіка з витоптаною до чорноти землею; направивши вороного в прохід, Олекса зіскочив з коня. – Почекай мене Косю тут, тільки не шуми.
Кінь повів розумними очима і затряс головою. Стиснувши руків’я шаблі, козак побіг вперед. Лихий, сладкувато-тоскний запах горілої плоті, турбував ніс наче напильник. Через хвилину козакові відкрилася страхітлива панорама. Селище перестало існувати, там де ще недавно, ключем било життя, тепер владарювала смерть. Напівзруйновані хати почорнілі від сильного вогню, повсюди між хатами знаходилися червоно-чорні калюжі, наповнені запеклою кров’ю, то тут, то там, проступали сліди від копит. Олекса підійшов до найближчої домівки і здригнувся від побаченого: біля дверей рядком лежало троє мерців: чоловік, жінка і дитина, всі вони були обезголовлені, а поряд знаходилися тіла: собаки, кішки і кози з двома козенятами, тварини також були позбавлені голів. Юнак на дерев’яних ногах обійшов хату і йому відкрився центр села. Велетенська димлячи купа – це було пекельне згарище, почорнілі людські тіла, знайшли свою смерть від вогню, частина мерців теж не мала голів. Від побаченого молодому козаку стало зле, він відступив до стіни і щось його вкололо в спину. Олекса озирнувся і вийняв із закопченої стіни чорну стрілу. – Татари, – видихнув козак і кинув стрілу на землю наче отруйну змію. Олекса відчув як лють закипіла в його серці. Кляті нелюди зовсім озвірили, тепер вони почали вбивати всіх підряд, думки вихором проносилися в козацькій голові. О боже, через гріхи наші так жорстоко ти караєш людей. Бідна Україна, скоро зовсім людей не лишиться, смерть запанувала на цій землі, поливаючи поля кровію, кожен рік вона збирає щедрі врожаї і кляті бусурмани її слуги – мерзенні вбивці-людолови. Козацьке серце закалатало від гніву, Олекса вихопив з піхов шаблю, а другою рукою взявся за хрест.
– Великий Боже я клянуся твоїм йменням, що буду битися з бусурманами захищаючи святу Батьківщину до останньої краплі крові, допоки вороги України не щезнуть! Промовивши клятву козак перехрестився, і враз якесь шосте чуття потягнуло Олексу в ліс за той край розореного села. Сам не знати чому, запорожець з усіх сил побіг уперед. Промайнувши спалені хати, юнак вбіг в темний ліс і тут наче свинцеві ланцюги оплели його тіло, з великою натугою переставляючи ноги козак дочвалав до тисячолітнього дуба-велетня. Обійшовши козак побачив ідеально круглу галявину, в центрі якої знаходився великий чорний камінь з пласкою вершиною, на каміні лежала дівчина. Очі дівчини були широко розплющені, скляним поглядом сліпої вони дивилася в небо, її лице не виражало зовсім ніяких почуттів, наче те що відбувалося навколо її зовсім не стосувалося.
На галявині два татарина одягнені у ведмежі шкури скакали по землі навколо чорного олтаря і били в шкіряні бубни. Вилупивши почервоніли очі, наче скажені, татари хрипло викрикували одне слово: – Гаргон! Гаргон! Гаргон! Густа руда піна йшла з вуст бусурман і стікала на погруддя. Навпроти голови дівчини стояв третій височенний татарин, його жовте пласке лице було мовби вирізаним з дерева і викликало сильну відразу. Татарин був у чудернацькій темній одежі, схожій на шкіру одягнену хутром всередину. Очі у татарина були геть чорні і хижо блищали крізь косі прорізи повік, беззубий рот бусурманина коливався неначе він щось нашіптував не зводячи при цьому очей з чарівного лиця дівчини. Це ж вона та сам дівчина, що я бачив її біля криниці; серце Олекси калатнулося, він схопився за пістолі і хотів їх витягти із-за череса, але не зміг цього зробити, його руки були наче зв’язані якимось невидимими путами. Що за чортівня, це чорні чари, той татарюга – чаклун, подумав Олекса. Як же мені допомогти дівчині? Козак я чи не козак! Чорний чаклун протягнув над дівочим тілом руки, довгий кинджал із сірого металу тьмяно заблищав на сонці. –Гаргон! – на всю пельку закричав чаклун і почав щось говорити на дивній тріскучій мові. Виголошуючи промову татарин обхопив двома долонями кинджал і високо підняв його над головою. Зараз він вб’є дівчину! Ця думка стрілою впилася в душу Олекси. Ні! Ні, я врятую тебе моя кохана, всередині себе заволав юнак, внутрішнім зором козак побачив чорні ланцюги, що тримали його тіло. Згинь нечість! Чорні пута запалахкотіли білим світлом і щезли, як тінь від сонця, одразу Олекса відчув себе повністю вільним. Вихопивши пістолі, юнак яструбом вилетів на галявину. – Гей падлюки! – закричав Олекса. – Поверніть свої пики та привітайтеся с козаком.
Одночасно, як грім, бахнули пістолі. Татарин у ведмежій шкурі впав на землю, куля влучила йому прямісінько в серце. Друга куля влетіла пташкою в рот чаклуна, він звалився, як колода. Третій татарин заричав диким звіром і вихопивши з пояса кривий ятаган з неймовірною швидкістю кинувся на запорожця. Олекса в ту ж мить вихопив шаблю і відбив удар нелюдської сили. Сталь дзвеніла породжуючи іскри, татарин кружляв коло козака наче демон смерті, холодна зброя в руках бійців потепліла. Олекса перестав відчувати холод металу, щабля мовби злившись з плоттю стала продовженням його долоні. Козак наніс стрімкий удар вбік, татарин відскочив, з його боку пішла чорна кров, але кримчак навіть не здригнувся від страшної рани, а навпаки з новими силами пішов у наступ і наніс цілу серію рублячи ударів. Запорожець зробив крок вліво і наніс удар в голову бусурмана, татарин відбив замах, тоді Олекса зробив випад вниз, бусурманин опустив ятаган захищаючи ноги. Цього козак тільки і чекав, блискавично стрибнувши, Олекса завів шаблю за плече, і перекрутившись навколо себе одним махом зрубав вражу голову. Татарин впав в страшенних корчах із шиї його пішла багряна кров. Одразу почулося хиже виття, як з під землі перед козаком виріс другий татарин з ятаганом, на грудях його розпливалася велика червона пляма. Вража мати, я його ж уже вбив, подумав запорожець, відбиваючи смертельний удар. – Йди у пекло! – крикнув Олекса і рубанув з усієї сили.
Гостра мов бритва шабля розкроїла татарський череп на дві половини, бусурманин впав на землю і почав дряпати її пальцями, наче хотів вирити собі могилу. І в цю ж мить пролунав голосний сміх, від якого у Олекси почала холонути кров у жилах. В п’яти кроках від козака стояв татарський чаклун, безгубий рот якого, розтягся в хижу посмішку, оголивши гострі нелюдські зуби. Як тільки погляди чаклуна і характерника зустрілися Олекса скам’янів, застигши на місці мов статуя, козак відчув, як щось неймовірно лихе, намагається залізти йому в душу, скорити його волю, підчинити собі. – Геть нечистий, християнська душа тобі не по зубам, – просипів через силу юнак і зло вийшло з його душі, але не полишило козацького тіла, запорожець і надалі стояв деревом, тримаючи шаблю в руках, мов опудало у багатого магната. Чаклун кашлянув і вихаркав свинцеву кулю, далі неквапливим кроком він підійшов до Олекси та витяг з піхов широку шаблю. Татарин підніс лезо до козацького горла легенько подряпавши його, чаклун заніс зброя назад для останнього удару. Час навколо Олекси зупинився, він дивився на дії татарина, що відбувалися навдивовижу повільно. Невже я зараз загину, думав про себе козак, а після мене ця чортяка переріже горло дівчині. Ні! Я не буду козаком Олексою коли не зажену цю тварюку в пекло. Господи поможи мені! Олекса напружився, своїм внутрішнім зором він побачив, як перед ним формується велика рука, що складалася із тисячі цяток, які сяють золотим світлом. Його чари не владні наді мною, сказав собі козак, і побачив як по тілу пішли голубуваті іскринки, схожі на малесенькі блискавки і одразу Олекса відчув себе вільним. – Тримай гаспид! Золотий кулак втопився в пику чаклуна, татарин здригнувся, але не впав, скрегочучи зубами він вдарив шаблюкою, Олекса відбив випад і сам пішов у наступ закружлявши з чаклуном у вбивчому танку, Шаблі літали мов блискавки, зі свистом розсікаючи повітря. Чорні очі бусурмана палахкотіли лютою ненавистю, він весь час відступав, козак своїм внутрішнім зором бачив, як золота рука весь час б’є татарина в лице, котре почало тріскатися мов скло, а крізь щілини почала проглядатися страхітлива морда якоїсь потвори. Чаклун, обороняючись, відійшов до високих кущів шипшини, його почало тіпати, влучивши момент Олекса відрубав бусурману правицю, рука татарина міцно тримаючи шаблюку покотилась по землі, в цю ж мить козацька шабля проткнула чаклунське черево. Татарин заревів звіром і вдарив зліва у підборіддя запорожця. Від потужного удару Олекса полетів на землю, однак не випускаючи з рук щаблі. Миттєво підхопившись на ноги, козак побачив, як татарин піднявши ліву руку злетів у повітря у карколомному стрибку, перекрутившись навколо себе, спиною уперед, чаклун перелетів над кущами і пропав із виду. Олекса кинувся за ним оббіжавши кущі він побачив невеличку галявину на якій виднілися сліди невідомого звіра з довгими пазурами, а ось слідів татарина ніде не було видно, наче він крізь землю провалився. Козак пішов назад і вгледів, що відрубана кінцівка перестала бути людською рукою, а перетворилася на лапу якогось чудовиська з чорної репаною шкірою і з гострими загнутими пазурами. Плюнувши на цю гидотну юнак поспішив до зачарованої дівчини, що продовжувала лежати на кам’яній брилі. Наблизившись до каменя Олекса затамував подих, краса дівчини була просто неземною, вона сяяла, наче сонце. Козак поклав долоню на серце, відчуваючи як всередині нього народжується незнайоме до сих пір відчуття. Юнак легенько поштурхав дівчину за плече примовляючи: – Прокинься! Прокинься! Однак дівчина продовжувала дивитися скляними очима вгору її лице було мов маска. Олекса нахилився до неї і заглянув в її блакитні очі. Блакитна безодня захопила козака і він поринув в неї наче в дивовижне озеро. Спочатку блакить огорнула Олексу з усіх усюд, але згодом вона змінилася чорнотою. Павутиння, темне як ніч, потворними кільцями розходилося навкруги. Козак поклав долоні на дівочі щоки, а всередині себе на чорне павутиння. – Прокинься кохана, я люблю тебе! Чаклунське павутиння разом запалилося яскравим вогнем і щезло, не володіючи собою Олекса нахилився ще нижче, що б поцілувати дівчину в трояндові вуста і тут молода жінка прийшла до тями і голосно ляснула парубка по обличчю. – Прибери свої руки свиня! – заволала дівчина. – Не бійся мене дівчино, – промовив козак. – Я не робив нічого поганого, я лише знімав с тебе чари. – З дідька лисого йди чари знімати. – мовила дівчина, і одразу змінилася в обличчі. – Ой! Де я? Що трапилося? Ой, тату! Мій тато загинув… – з прекрасних дівочих оченят покотилися сльози. – Тебе хотіли вбити троє татар я врятував тебе від них, – просто мовив Олекса. – Я піду до своєї хати – відказала дівчина, ступивши крок вона побачила порубаних татар, голосно зойкнула і закрила очі долонями. – Не бійся мене дівчино, – промовив запорожець. – Я захищу тебе від будь-якої небезпеки. Мене звуть Олекса Грімприніс – я січовий козак. Як тебе звати? Розкажи мені що трапилося з тобою? Дівчина зітхнула і тремтячим голосом почала розповідати: – Мене звуть Олена – я Василева донька. Я жила з батьком і мачухою в Дубовці. Сьогодні рано-вранці сталося жахливе – татари наскочили зненацька, як хижі тварини. Вони… вони не брали нікого в полон, а всіх вбивали. Мій батько пішов з ними битися, я на власні очі бачила, як він списом проткнув страшного татарина у чорній одежі. Ти мені не повіриш козаче, той татарин не вмер, він зламав шию моєму татові, а потім витягши із себе списа, пішов до нашої хати. Я бачила його чорні очі, від його погляду я змерзла так, наче була люта стужа. А потім я не пам’ятаю. Я не пам’ятаю нічого до того, як ти мене хотів поцілувати. Дівчина відняла руки від лиця і витерла сльози. – Щиро дякую козаче, за те що ти мене врятував. Вибач що я тебе вдарила. – Та нічого мені навіть приємно було. Дівчина зашарівшись опустила очі і одразу їх знову підняла. – Скажи мені Олексо ти бився з тим татарським чортом? – Я його поранив і відрубав йому руку, – відповів козак, – ось його клішня, – Олекса повернув голову. – Дивно лапа з шаблею кудись щезла, мабуть тварини в ліс занесли. – Ще раз дякую Олексо за те що врятував мене. Я піду гляну на свою хату. – Олено краще не ходи в село там страшне, всі хати спаленні а люди порубані на шматки. – Ой боже мій, що ж мені робити? – журливо мовила дівчина і сльози знову пішли з її очей. – А чи є в тебе рідні Олено? – запитав запорожець. – Я відвезу тебе до них. – В мене залишилася одна бабуся, вона живе в гущавині темного лісу біля старої могили. Злі люди кажуть що вона відьма та людожерка, проте я знаю що вона добра жінка. – Людожерка? – перепитав Олекса. – То люди брешуть, ти певно боїшся йти до неї козаче? – Хто, я?! – козак провів пальцями по вусах. – Я нічого не боюся. Поїдемо прямо зараз, поки світло. – Ось стежка, – дівчина показала рукою невелику стежку, що починалася з другого краю галявини. – Доріжка йде прямо до хати моєї бабці. – Шкода кінь не проїде, – мовив Олекса роздивившись цю стежку. – Нікуди не ходи, – порадив він дівчині. Піднявши с землі свої пістолі Олекса швиденько зарядив їх і підійшовши до краю лісосмуги, голосно погукав свого коня. Вороний здалеку радісно заіржав і прискакав до хазяїна ламаючи кущі. Козак зняв с коня торбину з їжею, бурдюк с водою і мовив: – Косю пасися недалеко від просіки і чекай на мене, я завтра чи після завтра повернуся. Все зрозумів? Кінь цокнув копитом і мотнув головою. – Ну тепер йди. Вороний повернувся і побіг назад до степу. Олена з відкритим ротом спостерігала за цією сценою. – Ти що козаче с конем розмовляєш наче з живою людиною? – Мій кінь розуміє людську мову, тому я з ним і розмовляю, – з гордістю сказав Олекса. – Ну Олено ходімо вже до твоєї бабусі, сонце вже високо піднялося, а нам треба до ночі дійти до її оселі. Козак і дівчина ступили на затемнену стежку, що розпочиналася між двома розлогими дубами, які переплівши віти формували зелену арку над стежиною. Що чекає мене на цьому шляху, подумав про себе Олекса і не зумів дати собі відповіді, але одне він знав вірно його пригоди тільки розпочалися.
(Запоріжжя; січень 2014) Автор Дмитро Воронський
<span style="font-size: 18pt;">Спеціально для <a href="http://indragop.org.ua">http://indragop.org.ua/</a></span>
Головна сторінка
Допомогти сайту
Завантаження 
Козацькі книги (51)
Гетьмани та кошові
Книжки про козаків
Козацькі приказки
Вірші про козаків
Звичаї козаків
Походи козаків
Козацький форум
Козацькі легенди
Козацький словник
Козацькі ігри на PC
Козацьке аудіо 
Козацька галерея 
Фільми про козаків
Кухня козаків
Козацькі випроби
Книга згадок
Написати Кошовому
Додати матеріял 
