Василь Кук

Василь Кук — жива легенда визвольної боротьби. Маючи поважний вік — 92 р., він працює над написанням спогадів. Користується Інтернетом, читає без окулярів. Знає хто така Оксана Забужко і Юрко Андрухович. Знає про музичні гурти „Кому вниз” і „Тартак”. Політика? Про неї знає більше ніж показують в новинах. Та найголовніше — має добре здоров’я. І все це, не зважаючи на три десятки років повстанської діяльності.

У 15 років Василь стає членом юнацтва ОУН. Причиною такого кроку стало бажання бачити свою країну незалежною. Саме про незалежність як основу українського світогляду, української ідеї, про оцінку періоду відродження української державності та про нові виклики для Україні ми говорили із паном Василем.

— Що для Вас особисто означає — бути незалежним?

— Означає мати гідність і честь, бути українцем, врешті-решт, бути українським націоналістом. Українець тоді незалежний, коли він самодостатній культурно. Йому не треба пояснювати, чому він має триматися свого. Липа (Юрій Липа, уродженець м. Одеса, 1900-1945 рр., український політичний мислитель, поет, лікар УПА. — Ю.Н.) заповідав дивитися на світ очима українськими. Тоді можна й відрізнити, де є добре, а де погано. Для молоді 30-х рр. такому поглядові не було альтернативи в умовах окупації. Тоді це було самозрозумілим.

Коли нація не має Незалежності, то вона ходить в кайданах. Вся історія України — змагання за незалежність. Згадайте заповіт Шевченка... (Читає напам’ять). — Це не просто вірш, у ньому закладений глибокий зміст. Його треба побачити.

— Наскільки відповідає Україна сьогоднішня ідеалу Незалежності?

— То від нас залежить. Точніше від вас, молоді. Залежить від вашої конкретної роботи. Буде такою Україна, якою є ви. Нам ніхто Незалежності не дасть — ні Америка, ні Росія. Тільки українці її можуть взяти і захищати. І ту Незалежність треба розбудувати в політиці, економіці, мистецтві. А зараз її будує невідомо хто. Головне робити своє, а не говорити красномовно. Інтереси України відстоювати можна тільки справами.

Ми були молодими і здобували Україну кров’ю, тепер молодь нехай докладе всі свої сили для її побудови.

— Як бути із регіонами, для яких українське в принципі є чужим?

— Щоб відповісти на це запитання, треба розуміти дві речі. Перше, значна частина української території була навмисне зрусифікована. Велася відповідна шкільна політики, велася й політика переселення. Окрім того, нав’язувалися ненависницькі щодо української культури політичні стереотипи. Друге, коли ми говоримо про такі регіони, то ми маємо на увазі території із поширенням світогляду, який загрожує політичній стабільності України, про політичну практику на його основі. Приклад тому — Сєверодонецьк.

А тепер, що робити. Перше, мають бути засуджені політики, які закликали до сепаратизму. Якщо цього не буде, то й не буде для інших застороги такого не робити. І для Москви це буде стимулом для підривної роботи.

Друге. На цих територіях мають працювати спеціальні служби, під відповідальністю яких перебуває захист державної незалежності. Шкода, якщо наша СБУ вже не наша.

Третє. Держава має розробити спеціальну програму для інтеграції цих регіонів в систему української культури, державницьких цінностей. Тільки єдина, соборна Україна може збудувати гідне життя для кожного. Коли ж непорозуміння вийдуть на перший план, то свободи для кожного не буде в силу намагання обмежити її зі сторони інших.

— Чому до влади на початку 90-х не змогли прийти націонал-демократи?

— Щоб прийти до влади, мало декларувати, треба мати організацію, готову до такого відповідального кроку. Повинні бути люди, професіонали. Тоді їх демократи не мали. Бо всі були вистріляні — для когось вони, може, й були бандитами, а для українського народу — борцями за його волю. Тому на початок 90-х ми мали опозицію серед людей інтелектуальної праці, але не економістів, управлінців тощо. Витворилося таке масове і негативне явище як політики-поети. Віршами та топонімікою України не збудувати. Тому вже з 1994 р. настає така собі „контрреволюція” — номенклатурники повертаються до влади. Щоб збудувати те, що ми хочемо, треба професіоналів, об’єднаних українським духом, єдиним фундаментальним світоглядом.

— Як Ви оцінюєте Помаранчеву революцію?

— Події ці — помаранчеві, але не революційні. Державний устрій той самий. Соціальна система та сама. Жодного багатія революційний трибунал ще не посадив. Яка ж то революція? Просто відбулася зміна правлячої еліти. А це, як на мене, добре, оскільки змагання між групами еліт сприяє розвиткові суспільства.

— А що скажете про Ющенка?

— Перше. Ющенко в принципі — це крок вперед. Ющенко як Президент України — це питання майбутнього. Хоча за такий маленький строк йому, особливо на міжнародній арені, вдалося більше ніж Кучмі за всі роки його правління. Результати саме внутрішньої політики покажуть, чи є Ющенко справді достойною людиною. Під цим я розумію не тільки рівень соціальних виплат, а й увагу до націєтворення. Ющенко як Президент цьому може посприяти. Можна почати з суду над сепаратистами, наведенням порядку в освіті тощо.

— Перемога Ющенка на виборах чітко визначила зовнішньо-політичні пріоритети України — в ЄС та НАТО. Однак багато хто не погоджується із цим, закликаючи до „більш тісної співпраці з Росією”. В яку сторону, на Вашу думку, краще їхати?

— Знаєте, Ви ставите питання для України, як на мене, штучне. Громадській думці України дилема Схід-Захід нав’язана. Ми не стоїмо ні перед яким вибором у тому розумінні, що тільки сильний може бути союзником. Вибір наш один — бути незалежним. Що в даному випадку означає мати не просто право голосу, яке формально мають усі, навіть держави з площею в декілька квадратних кілометрів, а підкріпити його сильною економікою, культурою, ядерною зброєю, якщо хочете. Тільки така Україна, регіональний лідер, може вступати до будь-якого об’єднання.

— Вас про визнання ОУН-УПА запитували сто разів. Я запитаю сто перший.

— Я готовий відповісти й тисячу разів. Скажу коротко. Якщо українцям дорога Незалежність, про яку ми говоримо, то вони мають вшанувати тих, хто за неї воював.

— Чи можливе примирення між воїнами ОУН-УПА та радянськими солдатами?

— Можливе. Тільки за умови, що вони визнають українські цінності. Як ні, то ніяких кроків назустріч тим, хто давив Україну, ми робити не будемо. З деякими ветеранськими організаціями, як-от Юхновського, ми порозумілися. А з деякими, які ведуть систематичну пропаганду проти нас, порозуміння в принципі бути не може. Це я про організацію Герасимова. Ми, упівці, не просто воююча сторона у Другій світовій, а борці за визволення України. Бо боротьба не припинялася, вона тривала до середини 50-х.

— Діяльність УПА для українців і по сьогодні залишається маловідомою. Проти кого вона воювала?

— Про це можна говорити довго, якщо в подробицях. Однак скажу коротко, аби Ви не писали нової книги з історії УПА. Воювала УПА проти польських колоністів та їх збройного формування АК (Армія Крайова). Воювали проти радянських партизан і внутрішніх військ НКВС. До речі, поляки були за одне з комуністами проти українців. Воювали проти німців. Преса та деякі політики часто спекулюють на тому, що „УПА — союзники нацистів і таке інше”. Нашими союзниками були поневолені народи: грузини, білоруси, литовці та інші. Німці не могли бути в принципі союзниками УПА. Щоб бути в союзі, треба бути сильним. Гітлер хотів використати нас, ми хотіли використати його протиріччя із комуністами. Після проголошення Акту про відродження Української держави 30 червня 1941 р. нацисти весь актив ув’язнили, в тому числі Бандеру і Стецька. Бандеру посадили в Заксенхаузен. Німці також вбили Дмитра Мирона, крайового провідника ОУН на східно-українських землях в 1942 р. То про який союз може йти мова? Були політичні контакти, але вони відразу розірвалися після арешту Бандери. Так питання ставлять антиукраїнські сили, які подають історію України в пропагандивній інтерпретації. Як Ви можете на це відповісти? Хіба що зламати носа та й все.

— Яка Ваша роль у проголошенні Української державності?

— Я очолював похідну групу, яка мала здійснити таку ж акцію в Києві.

— Що було на Волині і чому поляки так побиваються?

— Вони не так за загиблими плачуть, як за самою Волинню. На цій українській землі політична активність була менша ніж на Галичині. Тому польські колоністи були надзвичайно нахабними. Вбивали, ґвалтували кого хотіли. Ми їм сказали, що вони не доживуть до ранку. І виконали свою обіцянку. Під час війни ні про яку гуманність не йдеться.

— Як Ви сьогодні дивитеся на співпрацю України з Росією та Польщею?

— Часи боротьби минули. Вони навчили нас, якщо ми не матимемо своєї думки, підкріпленої силою, то нас не почують. Польща тепер союзник України. Але про історію треба пам’ятати. Росія — питання складніше. Їхній вплив в Україні залишився величезним. Сьогодні треба вирішувати ці проблеми, а не кричати „москалі” чи ще щось.

— Ви були командиром УПА-„Південь” — частини УПА, що боролася на Сході та Півдні України. Про її діяльність відомо мало. Що б Ви розповіли про це?

— На основній території УПА-Південь не було сприятливих географічних умов для організації повстанської боротьби. Було трохи на Вінниччині, в Холодному Яру. Але Яр був сильно понищений. Ліси розрідили, людей повбивали. Тому ми всі загони звели на Крем’янеччині. До нас приходили люди і з Запоріжжя, і з Донбасу, і з Таврії. То були здебільшого студенти. Ми їх вишколювали і включали в роботу.

— Наскільки була поширена мережа ОУН на східних землях?

Вона була в усіх областях — і в Криму, і на Донбасі. Мережа протрималася до приходу більшовиків. Її організовували колишні комсомольці, які йшли в підпілля і діяли проти німців. Але першу роботу зробили похідні групи. Ми вже діяли їм услід.

— І насамкінець. Якою повинна бути політика українських націоналістів сьогодні?

Ситуація нині є дуже важка. Формою поневолення тепер є не пряма окупація чи введення військ, а окупація економічна, інформаційна, ідейна. Формально є державність, а фактично ми не можемо нічого вирішувати. Українська держава має сповнитися українським змістом. Держава повинна вміти себе захищати. Саме так налаштовані люди мають іти й брати владу на місцях: по селах, містах, у Верховній Раді. Президент має теж бути націоналістом. Інакше Україна буде називатися Ukraine, а Київ — Kyiv city. Яка різниця? Колосальна.

Розмовляв Юра Ноєвий, „Аналітика”.
Опубліковано: „Нація і Держава”, № 77, 27.04.2005.