Каленик Андрієвич (кінець XVI— перша половина XVII) 

Походив, ймовірно, з козацького або міщанського роду. Відзначився під час походів запорізьких козацтва на Московську державу в роки «смутного времени», особливо під час Смоленської кампанії (1609—1610). Разом із загоном реєстрових козаків у 1610 році брав участь в успішній облозі Смоленська. У серпні 1619 уперше згадується як гетьман.

Очевидно, брав участь у морських походах запорожців проти Османської імперії, в Хотинській битві 1621. Знову був проголошений гетьманом Війська Запорізького у жовтні 1624. 3 січня 1625 уклав союз з Кримським ханством. Добивався відновлення повноправного статусу православної церкви в Речі Посполитій, був у постійному контакті з київським митрополитом Іовом Борецьким. У січні 1625 відправив до Варшави на сейм козацьке посольство, очолене Яковом Острянином, із власним листом, у якому домагався припинити утиски православної церкви. Посольство не мало успіху, через що Андрієвича було скинуто, а на його місце обрали Марка Жмайла, який підняв повстання проти Речі Посполитої. Подальша доля Андрієвича невідома.
Андрієвич належав до полонофільської партії — тієї частини козацької верхівки, яка не хотіла поривати з Польщею, і в 1624—1625 домагалася зрівняння її в правах з польською шляхтою, збереження автономії Запорозького війська і припинення гонінь на православну церкву.
 
Михайло Дорошенко, який у 1623 році очолив за­порожців й поділяв принципи політики примирення, яку проводив Сагайдачний, намагався спрямувати козацький запал на морські походи проти турків й втягнув козаків у внутрішні чвари в Криму. Поляків дратувало те, що козаки вважали себе державою у державі: вони відмовлялися підтримувати політику уряду відносно Туреччини та Криму й постійно гра­бували своїх південних сусідів, викликаючи напру­женість у польсько-турецьких відносинах. Для про­ведення політики “твердої руки” щодо козаччини уряд Речі Посполитої призначив гетьманом Ста­ніслава Конеципольського, який мав величезні маєт­ки в Україні і був рішучим та досвідченим полко­водцем. У цей час та частина козацької старшини, яка не хотіла поривати з Польщею й готова була су­воро дотримуватися зовнішньополітичного курсу уряду та не дозволяти анархійним елементам з сере­довища невдоволених сіяти розбрат в Україні, обра­ла у 1624 році гетьманом Каленика Андрійовича — представника житомирської замкової шляхти.
 
Андрійович вважав за краще відмовитися від полі­тики протистояння козаччини адміністрації Речі По­сполитої, від політики козаччини як “держави у дер­жаві”. Його метою було домогтися рівності у правах козацької старшини з польською шляхтою, збере­ження автономії Запорозького війська (з точки зору виборності керівництва, власної казни та місцевого самоврядування) та припинення гонінь на право­славну церкву. Але радикальна частина козацької старшини й особливо прості запорожці були проти такого курсу гетьмана. Це викликало напружені сто­сунки між Андрійовичем та його прибічниками з од­ного боку, та козацькою масою — з іншого, що й призвело до заміни Андрійовича на посаді гетьмана спершу Марком Жмайлом у 1625 році, а незаба­ром — знову Михайлом Дорошенком.

Джерело:http://kozaku.in.ua/getmanu/34-kalenik-andrievich.html