Я́ків Стефан Іскра-Остря́нин (Остряниця) (р.н.невідомий — 6 травня 1641)

В ході широкого народного руху 20-30-х років ХVII зросла ціла плеяда талановитих козацьких ватажків із багатим військовим досвідом і зрілим політичним мисленням. У козацькому середовищі утверджується ідея автономії у складі Речі Посполитої, яку успішно використав у майбутньому Богдан Хмельницький. Палким її прихильником був також запорозький ватажок Яків Острянин.

Виходець з остерського боярства, яке з посиленням польського гніту в Україні масово вступало до лав козацтва, Яків Острянин часто зустрічається в літературі під іменем Яцька Степана, Стефана. Цілком ймовірною здається перша згадка про нього за 1621 р., зважаючи на традицію спільних дій запорожців і донських козаків проти турецько-татарської агресії. Посланець московського царя боярин Семен Опухтін, прибувши з Дону, розповідав у Польському приказі: «Ходили де з Дону на море на добычу атаманы и казаки, атаман Василей Малыгин, а с ним 1300 человек да с ними же запорожских черкас 400 человек. Атаманы были у всех черкас и казаков большие: черкашеня Сулим, да Шило, да Ятцкой»...

Полуботок, Павло Леонтійович (бл. 1660 — 29 грудня 1724) — наказний гетьман України (1722—1724) по смерті Івана Скоропадського, чернігівський полковник. Полуботок виступав проти знищення залишків українського суверенітету та обмеження царського впливу в Україні. За наказом Петра І був ув'язнений у Петропавловській фортеці, де і помер внаслідок тортур. Павло Леонтійович Полуботок народився близько 1660 р. в Борзні (за іншою версією на родинному хуторі Полуботівка, нині смт.Шрамківка) у родині майбутнього чернігівського полковника, (за гетьмана I.Самойловича — генерального бунчужного і осавула) Леонтія Артемовича Полуботка.

Разом з батьком належав до прихильників Івана Самойловича, потім — Івана Мазепи. У 1706 році став чернігівським полковником. Повстання I. Мазепи не підтримав. На Глухівській раді 1708 р. був запропонований на посаду гетьмана. Однак, за свідченнями сучасників, це викликало негативне ставлення Петра I, який сказав: «Он очень хитёр и может Мазепе уравнятся». Після поразки Карла XII і Мазепи Петро I починає ліквідувати останні залишки української автономії. Саме він забороняє поняття «Україна» і замінює останнє терміном «Малоросія». При цьому вислів «Україна» та «козаки» поступово втрачають споконвічне значення. Замість уряду гетьмана він створює у 1722 р. Малоросійську колегію, яка не мала у своєму складі жодного українця. Мета Малоросійської колегії — «привести їх батьківщину до покори» (за словами графа Толстого, соподвижника Петра I). Малоросійська колегія на чолі з бригадним генералом Степаном Вельяміновим-Зерновим (ще вона налічувала шість штаб-офіцерів та прокурора), всупереч існуючим порядкам, ввела небувалі податки і збори і цілком довільно розпоряджалась цими сумами. Полковники з великоросів допускали ще більше зловживань та самоуправства. Без упину чинили свавілля великоруські війська і обтяжували народ постоями.

 А козаків продовжували посилати величезними партіями на далекі роботи, де вони гинули як мухи від важкої і незвичної роботи, від незвичного клімату та їжі. Траплялось, що з п'ятдесяти тисяч відправлених на ці роботи гинула на місці третина, половина, а решта повертались каліками. Налічують за п'ять років (1721—1725 рр.) загиблих на цих роботах на Ладозькому каналі, на Кавказі, на Волзі до двадцяти тисяч козаків. Одержавши звістку про смерть Івана Скоропадського у 1722 р., Петро I велів виконувати обов'язки гетьмана полковнику Полуботку з генеральною старшиною, радячись у всіх справах з головою колегії Вельяміновим.

 Старшина через особливу депутацію порушила клопотання про дозвіл обрання нового гетьмана, але на це прохання довго не було відповіді, і коли старшина дозволила собі нагадати про це клопотання, Петро влітку 1723 року відповів, що справа про обрання гетьмана відкладена на невизначений час: царський уряд підшукує в гетьмани особливо вірну й надійну людину у зв'язку з тим, що від часу першого гетьмана, Богдана Хмельницького, і до останнього, Скоропадського, усі гетьмани виявились зрадниками, і набридати царю з цим питанням не варто, бо управління Україною забезпечене і в справах немає замішання. Іншими словами, Петро не тільки відкладав цю справу, а й забороняв нагадувати про неї.

 Полуботок, людина енергійна, пройнята любов'ю до своєї країни, не міг дивитися на все це байдуже. З огляду на те, що приводом для всіх цих порушень старих українських прав служить українське безладдя та зловживання, він прагнув увести порядок та законність в українському управлінні і покласти край старшинським зловживанням, на які посилався цар Петро. Розіслав універсали, які забороняли старшині під страхом суворих покарань використовувати козаків на свої потреби. Зайнявся реформою судових установ, прагнучи попередити хабарництво та зловживання суддів, неправий суд і утиски народу: розпорядився, щоб у судах сільських, сотенних та полкових судив не один суддя або отаман одноосібне, а з ним засідало кілька асесорів для контролю.

Нормував апеляції вищому суду на рішення нижчого. Доклав зусиль, щоб ввести порядок у судочинстві вищого війського За деякими даними Полуботок відправив гетьманські скарби до Лондона, заповівши повернути їх незалежній Україні чи своїм нащадкам. За легендою, 1720 року син гетьмана Яків за батьковим ропорядженням поклав на рахунок лондонського «Банку Ост-Індійської компанії» барильце золота. До Росії це золото спробували повернути кілька царів, починаючи від Петра I, а від середини XIX сторіччя претензії на скарб гетьмана стали заявляти його нащадки. У 1908 р. 350 його нащадків провели з'їзд у місті Стародубі (батьківщина Полуботка), відправивши до лондонсього банку 25 представників з вимогами повернути відсотки, які набігли за 200 років розмірі 213 млн. карбованців. У середині 1950-х рр. розшуком скарба Полуботка зайнялась Ін'юрколегія СРСР, а від 1991 р. — влада незалежної України. Нині мова йде вже про суму на внеску Полуботка в 16 млрд. фунтів стерлінгів.

 Однак службовці банку, спадцкоємця «Банку Ост-Індійської компанії», донині ігнорують усі запити, посилаючись на таємницю вкладу та відстутність у претендентів необхідних паперів, що підтвердили б їхні права.

Брюховецький Іван Мартинович
Іван Брюховецький(1623 — †8 (18 червня) 1668) — Гетьман Лівобережної України у 1663—1668 рр

Ранні роки
I.М.Брюховецький народився біля Диканьки на Полтавщині. Дорошенко називає його "не натуральним русином". Яким Сомко взагалі називав Брюховецького поляком. Вперше він згадується в реєстрі Чигиринської сотні. Був старшим слугою (конюшим) у резиденції Богдана Хмельницького та виконував деякі дипломатичні доручення гетьмана. В 1659 р. Брюховецький під час гетьманських виборів їздив на Запоріжжя, щоб схилити запорожців підтримати кандидатуру Юрія Хмельницького. Незабаром Юрій став гетьманом, але Брюховецький покинув його. Він розумів, що молодий і бездарний новий гетьман не допоможе йому досягти високого чину. Залишившись на Запорізькій Січі, Брюховецький був обраний кошовим отаманом, а згодом і «кошовим гетьманом» (1659—1663 рр.).

Тим часом Юрій Хмельницький виявився недбалим гетьманом. У складних обставинах він розгубився, не дотримав присяги цареві, відновив Гадяцьку угоду 1659 року, за якою Україна шукала захисту Польщі. Цей вчинок викликав невдоволення лівобережних полків, і вони відмовилися слухати Юрія, заявивши, що хочуть мати нового гетьмана, вірного цареві. 1663 р. цар видав указ про вибори нового гетьмана.

Обрання гетьманом
Брюховецький, будучи вмілим оратором, висунувши соціальні лозунги (зменшити податки, обмежити старшинське землеволодіння), став кандидатом на гетьманство. В червні 1663 р. у Ніжині на Чорній раді, тобто участь у якій брали не тільки козаки, але й усі інші стани держави, під підтиском московського війська на чолі з Д. Великоганіним Брюховецького було обрано гетьманом Лівобережної України. Інших претендентів на гетьманську булаву (Сомко, Золотаренко) та їхніх прихильників було на місці заарештовано московітами й після страчено.

Петро Дорофійович Дорошенко(*1627 — †19 листопада 1698) — визначний український державний, політичний та військовий діяч, гетьман України (1665—1676).

Козацький полковник, активний учасник російсько-української війни (1658-1659). Ставши у 1665 р. гетьманом Правобережної України, поставив собі за мету кінцеве звільнення її від поляків. У 1667 р. завдяки турецьким військам добився від польського короля визнання суверенітету гетьманату на Правобережній Україні. У 1668 р. був проголошений гетьманом України по обидва боки Дніпра. Боровся за незалежну Україну в її етнографічних межах.

Протягом свого гетьманування провів або брав участь у ряді воєн, як з Польшею, та і з Московією: російсько-польській війні (1654–1667 рр.) українсько-польській війні (1666-1671рр.) , українсько-московській війні (1665—1676 рр.), польсько-турецькій війні (1672-1676 рр.).

Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була дружина Олександра Пушкіна – Наталя Гончарова.

Біографія
Народився в м. Чигирині. Походив з старого козацького роду і був онуком гетьмана Михайла Дорошенка. Михайло Дорошенко потрапив у пастку у 1628 р. за час одного з своїх походів на Крим і Чорне море і був важко поранений у бою з татарськими загонами кримського хана Ґірея. Згідно з леґендою, татари настромили голову гетьмана на списа і виставили на кілька місяців на воротах міста Кафи (сьогодні Феодосії).

Петро Дорошенко здобув широку освіту, добре знав латинську і польську мови. Героїчна смерть діда була для нього блискучим прикладом беззастережної відданості своєму народові. У неповних 30 років він став полковником Прилуцького полку, потім Черкаського і Чигиринського полків у війську Богдана Хмельницького. Брав участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657. Виконував важливі доручення Б. Хмельницького, вів переговори з польським і шведським урядом.

У 1658 році - прилуцький полковник, активний учасник російсько-української війни (1658-1659). Деякий час він співпрацював з Гетьманом Іваном Виговським, запеклим ворогом Москви, а потім і з Юрієм Хмельницьким, сином Богдана. У 1665 році Петро Дорошенко був обраний Гетьманом Правобережної України, замінивши на цьому становищі Павла Тетерю, який в своїй політиці орієнтувався на Польщу і тим втратив довір’я в значної частини козаків.

Семен Палій (справжнє ім'я — Гурко Семен Пилипович); народився
1640-і роки — помер між 24 січня і 13 травня 1710) — полковник
білоцерківський (фастівський), керівник національно-визвольної боротьби
українського народу проти польської влади у Правобережній Україні в
кінці XVII-го на початку XVIII століть.



Біографія



Народився у Борзні (тепер Чернігівська область) в козацькій родині.
Вчився у Києво-Могилянській Колегії.



Під час визвольних боїв українського народу його батько Пилип (на
прізвисько Гурко) записався козаком Ніжинського полку. Є відомості, що
ще 1692 року у Борзні проживала старенька мати Палія, а також брат
Федір. Його рідну сестру забрали у ясир і вже у татарському полоні вона
змушена була вийти заміж за турецького мурзу. Отримав прізвисько «Палій»
під час перебування на Запорозькій Січі (куди перебрався наприкінці
70-х років після смерті першої дружини).



У 1660-х роках перебував на Запоріжжі, де відзначився військовими та
організаторськими здібностями. На початку 1680-х років кілька полків на
чолі з Семеном Палієм перейшли на малозаселену територію півдня
Київщини. Опорним пунктом Семен Палій обрав місто Фастів.



У 1683 загін козаків, очолюваний Палієм, брав участь у розгромі турків
під Віднем. У 1684—1685 роках при сприянні Палія були засновані
Фастівський, Богуславський та віддалені Брацлавський і Корсунський
полки. У 1680—1690-их роках вів спільно з лівобережними козаками
боротьбу проти Туреччини та Кримського ханства. Основним завданням, яке
ставив перед собою Семен Палій, стало визволення Правобережної України
з-під польської влади і приєднання її до Гетьманщини.



В кінці 1680-х рр. боротьба проти польської шляхти, яку очолював Палій
та його сподвижники Самійло Самусь, 3ахар Іскра, Андрій Абазин велася на
значній території. Козацькі війська, під керівництвом Семена Палія
визволили Богуслав, Корсунь, Лисянку та інші міста.



Ще у 1688 році С. Палій вперше звертається до московського уряду з
проханням об'єднати Правобережну і Лівобережну Україну в єдиній
гетьманській державі під зверхністю царя. Однак, зважаючи на укладений
між Польщею і Москвою в 1686 році «вічний мир», його ініціатива не була
підтримана. 21 квітня 1690 року С.Палій звернувся з листом до Івана
Мазепи, де повідомляв лівобережного гетьмана про вдалу битву з татарами
під Білою Церквою, а також просив його посприяти в тому, щоб «через
милість вашу у пресвітлих монархів…, аби прийнятий був». Отримавши
відмову, з огляду на небажання царського Уряду порушувати
московсько-польську угоду, правобережний полковник вирішив запевнити
короля Яна III у своєму підданстві.



Завдяки таким заходам правобережного полковника, взаємини між ним і
королівською владою, незважаючи на періодичні сутички з місцевою
польською шляхтою, були досить стабільними. У червні 1692 року до
Фастова прибула делегація київського стольника Кшиштофа Ласки, якому
Палій також повідомив про свою прихильність до монарха Речі Посполитої.
Саме тому, після 1692 року польські військові частини на Правобережній
Україні діяли вже не так енергійно. Хоча вони і витіснили палієвих
козаків з Полісся, але планований наступ на Фастів не відбувся.



В 1699 польський сейм ухвалив ліквідувати козаччину, що стало однією з
причин розгортання національно-визвольного повстання під проводом Семена
Палія (див. Палія повстання 1702-04). Після невдалої спроби отримати
допомогу в боротьбі проти Польщі з боку Гетьманщини та Московії, Семен
Палій спробував знайти союзників серед прихильників шведського короля
Карла XII. Після зайняття військами Івана Мазепи Правобережжя Семен
Палій, прагнучи зберегти свій вплив на Правобережжі, намагався проводити
власну політику та робив спроби підбурити проти гетьмана Запоріжжя. Це
занепокоїло Івана Мазепу, який, намагаючись не допустити анархії в краю,
наказав у липні 1704 заарештувати фастівського полковника. Майже рік
перебував славетний козацький полковник у батуринській в'язниці.



В 1705 за наказом Петра І він був засланий до Сибіру, в Тобольськ. Після
відкритого виступу Івана Мазепи проти московської влади у 1709 Палія
було повернуто з заслання і призначенно полковником Білоцерківського
полку. Помер у січні 1710. Похований у Києво-Межигірському монастирі.



Брав участь в Полтавській битві 1709. Український народ зберіг память
про Семена Палія в піснях та легендах. У Тараса Шевченко він також
згадується у творах «Чернець» та «Швачка».



За даними канадського історика Н. Полонської-Василенко, справжнє
прізвище Семена Палія — Паливода.