ЧИМ ВОЮВАЛИ ЗАПОРОЖЦІ?

Історія славного війська Запорізького назавжди запишеться світлою сторінкою в пам’яті українського народу. І це не дивно, адже яку визначну ролю в житті України впродовж більше ніж двох століть відігравала Cіч. Ґрунтовне дослідження Запоріжжя вченими-істориками почалося в ХІХ столітті. І продовжувалось у совєтський час. Особливого значення вивчення історії козацтва набуває зараз. В літературі знайшли відображення численні аспекти та проблеми суспільно-політичного устрою війська, побуту козаків, тощо.

Та все ж є деякі питання, які не були достатньо висвітлені в дореволюційній та совєтській історіографії, і одне з них – питання озброєння Запорізького війська. Плідно вивчати історію будь-якого військового формування чи досліджувати ту чи іншу військову подію, битву, облогу за участю козаків неможливо, не беручи до уваги бойових характеристик козацької зброї, стану озброєння окремих частин і таке інше. Письмові джерела, на жаль, дають мало інформації щодо зброї тих часів – як козацької, так і будь-якої іншої. Тому великого значення при розгляді цього питання набувають матеріяльні пам’ятки, а саме зразки козацької зброї, що дійшли до нашого часу і зберігаються, як правило, в фондах історичних та краєзнавчих музеїв.

Одна з таких збірок козацької зброї зберігається у Дніпропетровському історичному музеї ім. О. Поля. Жоден музей в Україні та, мабуть, і в світі не має такої різнобічної, добре підібраної колекції. За 143 роки свого існування музей зібрав близько сорока зразків козацької зброї. Це зібрання дає найбільш повне уявлення про озброєння запорізьких козаків у XVI-XVIII століттях.

Початок створення цієї колекції зброї пов’язаний з ім’ям відомого катеринославського колекціонера та громадського діяча Олександра Поля (1828-1890). В 1888 році він відкрив у Катеринославі приватний музей українських старожитностей, який налічував близько 5 000 експонатів. Серед них було й кілька десятків зразків запорізької вогнепальної і холодної зброї – це рушниці, гармати, списи, шаблі, луки, тощо. Після смерті О.Поля музей було закрито, а зібрана колекція зберігалась в одному з катеринославських банків, поки в 1906 році не була передана на тимчасове зберігання до нещодавно створеного Катеринославського обласного музею імені Поля. Його було урочисто відкрито у травні 1902 року, а очолив його відомий український історик Дмитро Яворницький (1855-1940), який впродовж майже сорока років очолював музей. За цей час музей з невеличкого і маловідомого провінційного зібрання українських старожитностей перетворився на одне з найбагатших у світі сховищ предметів запорізької старовини, серед яких значне місце посіла козацька зброя. Основна її частина потрапила до нього з зібрання О.Поля, значні внески зробили також ново московський колекціонер П.М. Сочинський та олександрійський археолог Я.П. Новацький. Сам Дмитро Іванович, очоливши музей, також подарував йому власну збірку козацьких речей та дві запорозькі гармати.

Наразі в фондах та експозиції Дніпропетровського історичного музею зберігаються зразки майже всіх типів холодної, вогнепальної та метальної зброї запорожців.

Холодна зброя показана різними видами шабель та ятаганів, ножів та кинджалів, наконечниками списів та запорізьким „часником”, луком та стрілами. Часто, не знаючи походження того чи іншого музейного експонату, важко визначити, чи мав відношення до козаків той чи інший зразок зброї XVI-XVIII ст. Тому розглянувши та проаналізувавши всю холодну зброю, що зберігається в музеї, ми дійшли висновку, що з усього різноманіття лише 5 кинджалів та ножів і 13 зразків шабель та ятаганів можна з більшою чи меншою ступінню вірогідності вважати козацькими. Тобто – це зброя, що була виготовлена козаками або була захоплена і безпосередньо використана ними. Більша частина їх виготовлена в Польщі та в країнах Сходу – Туреччині та Ірані.

Серед цих зразків є дуже цінні пам’ятки старовини. Так, в музеї зберігається шабля кінця XVII-XVIII ст. Клинок виконано з сталі, не дуже вигнутий, руків’я дерев’яне. Характерна відзнака цієї шаблі полягає у вибитому на клику напису „Вірність землі та переказам” та зображенні схрещених пернача і булави. Загальна довжина її 88,5 см, довжина клинка 74,5 см, ширина клинка 3 см. Довгий час вважалось, що шабля ця виготовлена козаками на Січі, але дослідження її історії, проведене науковим співробітником музею А. Журбою, показало, що це типова польська шабля. Напис та зображення були вибиті на ній, коли вона, можливо, в одному з боїв була захоплена козаками. Таким чином, існуючу довгий час думку про те, що ця шабля являє собою пам’ятку козацького зброярського мистецтва, було спростовано. Натомість, це говорить про широке використання запорожцями різної трофейної зброї.

Крім цієї шаблі в музеї зберігається унікальний свідок козацьких битв часів Хмельниччини. Це наконечник запорозького списа, знайдений на місці битви під Жовтими Водами. Загальна довжина списа була 3,45 м, довжина самого наконечника дорівнює 36,5 см, а його пера – 20 см.

З холодної метальної зброї музей має чотири луки. Всі вони складні, східного типу. Взагалі, в музеях України майже не збереглися зразки простих луків. Тому можна дійти висновку, що вони не були розповсюджені і використовувались, головним чином, під час полювань. Всі чотири луки досить пізні – XVII-XVIII ст.. Такими луками часто користувались козаки, особливо за часів ранньої історії Запоріжжя. На двох з них збереглась навіть тятива: на одному – з жил тварин, а на другому – з витих смуток сиром’ятої шкіри. В Східній Европі, на відміну від Західної, лук широко використовувався аж до початку XVIII сторіччя. Завдяки високим бойовим якостям ця зброя була на озброєнні запорізького війська майже до ліквідації самої Січі. Хоча найбільш широко козаки користувались луками в XVI-на початку XVII століть. Це й не дивно: середня дальність стрільби з нього становила 200-300 кроків, хоча відомі випадки, коли вправні стрільці посилали стріли й на 500 кроків. Якщо ж стріляли з коня, то дальність збільшувалась на 30-40%. За хвилину лучник випускав 8-12 стріл, з яких на відстані в 130 кроків майже всі влучали в ціль.

Крім холодної зброї в музеї зберігається багато зразків козацької вогнепальної зброї. Перш за все, це підбірка ручної вогнепальної зброї – рушниць та пістолів. На жаль, майже вся вона досить пізня. Більшість зразків можна датувати межею XVII-XVIII століть. Ця зброя багато говорить про стан військової справи на Запоріжжі за часів вже Нової Січі. А от рушниць та пістолів ранніх часів, початкової історії козацтва, залишилось небагато. До ранніх зразків зброї можна віднести один пістоль іспанської роботи, що має коліщатко вий замок (на відміну від інших, споряджених кремневоударними замками). Хоча дати виготовлення на ньому нема, та зважаючи на замок, можна сказати, що ця зброя виготовлена в XVI-на початку XVII ст. Впевнено сказати, чи належав цей пістоль козакам, неможливо, оскільки невідомо, яким чином та звідки він потрапив спочатку до колекції О. Поля, а потім уже до музею. У фондах зберігаються також дві, досить ранні козацькі рушниці, виготовлені в XVI-першій половині XVII сторіччя. Це зразки звичайної запорізької бойової зброї. Вони не мають жодних, крім вирізаних ножем кількох нехитрих малюнків на ців’ї та прикладі, прикрас, ствол прикріплений до ложа звичайними залізними кільцями – обоймами. Обидві рушниці мають ґнотовий замок, завдяки якому ми змогли визначити, коли було виготовлено цю зброю. Складався він з вигнутої S-видної смужки металу, один кінець якої слугував для закріплення ґноту, а другий виконував функцію спускового гачка. Ця смужка кріпилась із правого боку казенної частини до ложа рушниці так, щоби могла вільно обертатись навколо своєї осі. Готуючись до пострілу, стрілець, зарядивши рушницю, закріплював тліючий ґніт у вилці верхньої частини замка. Потім, прицілившись, тиснув на нижню частину смужки, яка, прокручуючись навколо осі, прикладала ґніт до полички з порохом. Це був хоча простий, але дуже ненадійний пристрій, тому з появою кремнієво-ударного замка ґнотові замки швидко виходять з ужитку в арміях різних країн. Та в приватному користуванні рушниці, обладнані такими замками, зустрічаються ще і в XVII сторіччі, а в віддалених кутках Московщини також і на початку XVIII-го.

Дніпропетровський історичний музей має також чудову підбірку козацьких гармат. В фондах зберігається дев’ять гармат. Дослідивши окремо походження кожної гармати, ми можемо впевнено стверджувати, що вони були або безпосередньо виготовлені козаками або використовувалися ними. В наш час це найбільша збірка козацьких гармат в Україні. Але те, що ми маємо зараз, лише крихти в порівнянні з тим, що було зібрано окремим колекціонерами та музеями до революції. Так, наприкінці ХІХ століття лише у О. Поля налічувалося 14 козацьких гармат, близько двох десятків гармат було і у В. Тарновського – відомого чернігівського колекціонера.

Більшість козацьких гармат, що зберігаються в Дніпропетровському музеї, за часом досить ранні, їх можна датувати XV-серединою XVII ст., в значній мірі завдяки цьому вони мають величезну цінність. Серед них окреме місце посідають дві казнозарядні уключні гармати. Знайдено їх було 1872 року в піску Дніпра поблизу острова Хортиця на рештках запорізьких чайок. Довгий час вони зберігалися в колекції О. Поля, а в 1906 році були передані до музею. Це дуже цікаві і рідкісні зразки зброї, тому ми зупинимось на них більш детально. Зовні кожна з них має вигляд товстостінного циліндра, скутого з кількох залізних смуг, який для кращої міцності скріплювався ще й сімома залізними обручами. Другий з казни обруч плавно переходить у цапфи, на яких закута уключина. Заряджались гармати з казенної частини за допомогою камори – забитого з одного кінця шматка кованої труби.

Сам О. Поль вважав, що це гармати XIV століття, і до козаків вони потрапили, вже пройшовши довгий шлях використання. В каталозі музею вони датуються двома сторіччями пізніше – XVI-XVII ст., до того ж зазначається, що це саме російські гармати. Та власноруч дослідивши ці зразки запорізької зброї, ми не можемо погодитися ні з оцінкою Поля, ні з висновками укладачів каталогу.

На наш погляд, обидві гармати виготовлені в XV-не пізніше першої чверті XVI століття. Оскільки питання це дуже спірне, ми дозволимо собі привести на захист цієї точки зору кілька доказів.

По-перше, в XІV столітті з’являються лише перші, досить примітивні гармати. Вони зковувались з кількох залізних смуг у циліндр спочатку з забитою казенною частиною, але вже в самому кінці XІV-на початку XVІ ст. Зявляються й каморні гармати. Але жодна гармата того часу не мала цапф навіть у ролі декоративних прикрас. У нашому випадку цапфи не лише є, а й повністю виконують свою функцію – утримують гармату в уключині вертлюжної установки. Так, беручи до уваги лише один цей факт, можна впевнено сказати, що виготовлені ці гармати не раніше початку XV століття. Не могли вони бути виробленими і в другій половині XVІ ст. Цьому ствердженню перечить технольогія виготовлення та метал, з якого зроблено „наші” гармати. Як відомо, першим металом, використаним для виготовлення гармат, було м’яке залізо. Від другої половини XV століття на зміну йому приходить бронза, а вже з початком XVІІ сторіччя починає використовуватись і чавун, який лише в середині ХІХ ст. поступається місцем сталі. Гармати з бронзи чи чавуну вироблялись лише шляхом відливки, а з заліза – спочатку виключно кувались, а потім (це стосується гаківниць XVІІ ст.) і відливались. У середині XV ст. кування гармат поступово зменшувалось, поступаючись місцем литтю їх з бронзи. Вже в кінці століття цей спосіб стає головним. Про широке розповсюдження технольогії лиття гармат з бронзи свідчить хоч би той факт, що навіть в Османській імперії, яка ніколи не мала новітньої артилерії, від другої половини XV сторіччя широко застосовується литво з бронзи. Відомо, наприклад, що під час штурму однієї з гірських фортець на Балканах у 1470-х роках турки, будучи не в змозі підвезти важкі облогові гармати, вилили їх в своєму стані з привезених у в’юках гірськими стежками міді та олова. Якщо в такій відсталій країні, як Туреччина в другій половині XV століття широко застосовувалось литво з бронзи, то в країнах з високорозвиненою артилерійською справою ця техніка виготовлення гармат почала вживатись значно раніше. Серед таких країн були й сусіди України – Польща, Литва, та в дещо меншій мірі Московія. Та кування гармат повністю не припинялось в XV сторіччі, незважаючи на широке розповсюдження литва з бронзи. Ця технольогія зникає лише на початку XVІ ст. і лише гаківниці продовжують кувати з заліза, при цьому дуже змінюється техніка обробки. За цим ми бачимо, що дві цікаві для нас гармати могли бути виготовлені лише в XV-на початку XVІ ст. І не в якому разі не в XVІ- XVІІ ст. За таку опінію говорить також і те, що ці гармати казнозарядні. Заряджали подібні гармати не з дула, а з казни за допомогою відокремленого вкладиша – камори.

Не будемо окремо розглядати всі причини, що призвели до появи таких гармат, зупинимось лише коротенько на тому, що мала з себе така зброя. Казнозарядна гармата тих часів складалася з двох частин: дула, передньої частини та камори, частини задньої. Камора заряджалась порохом і після цього з’єднувалась з дулом, в яке попередньо вкотили ядро. Вона мала запалювальний отвір та металеву ручку для зручності користування. Калібр камори був, як правило, менший від калібру самої гармати. Для закріплення камори ззаду до дула приварювались металеві смужки на зразок якоїсь рамки чи ящика. В цю рамку вставляли заряджену камору так, щоби передня, звужена частина тісно ввійшла в дуло, а ззаду її запирали дерев’яним клинцем, вбитим між каморою і задньою стінкою рамки.

Зразок такої камори зберігається у фондах музею. Ця невелика за розміром відлита з бронзи восьмикутна трубка, заклепана з казенної частини. Для зручності користування зверху до неї приварена металева ручка. Ззаду, з лівої сторони від неї, розміщений запалювальний отвір. Загальна довжина камори дорівнює 29,3 см, ширина – 9,2 см, калібр – 38 см. Можна припустити, що ця камора була призначена для казнозарядної гармати невеликого калібру – від 50 до 70 мм. Відлито її ймовірно в XV столітті, а це ще раз ілюструє, що в час швидкого розповсюдження бронзи подовжується виробництво казнозарядних гармат, але з використаннях нових технологій (на зміну куванню з заліза приходить виготовлення окремих частин із бронзи). Використання камор значно підвищило скорострільність гармат. Як відомо, до початку XV сторіччя для вогнепальної зброї використовувались порохова м’якоть з дуже низькими бойовими показниками. Після пострілу вона залишала в каналі ствола багато в’язкого нагару на вичищення якого затрачалось чимало часу. Та й процес заряджання гармати був також непростим. Все це дуже знижувало скорострільність та потребувало значних зусиль прислуги. Використання камори, хоча й не зменшувало трудомісткість перезаряджання, та все ж значно підвищувало скорострільність.

Разом з багатьма позитивними якостями каморна (казнозарядна) артилерія мала й багато негативних властивостей. Окрема камора значно знижала деякі бойові характеристики гармати. Так, через нещільне з’єднання камори з дулом гармати під час пострілу втрачалась велика частина порохових газів. Тому при одному і тому ж зарядові снаряд, випущений зі звичайної гармати, мав більшу початкову швидкість, ніж снаряд казнозарядної гармати з усіма випливаючими з цьому наслідками. Тому з початком лиття з бронзи та заміною порохової м’якоті порохом залізні казнозарядні гармати починають швидко відмирати.

До цих доказів можна додати деякі висновки, що ми зробили в результаті дослідження деяких письмових джерел. Так, в описах українських замків середини XVІ століття зустрічаються згадки, а в деяких випадках – і досить детальні описи „старих” каморних гармат. В цих описах дев’яти замків налічувалось всього близько 80 гармат. З них лише 16 були казнозарядними. З цієї кількості чотири вже взагалі вийшли з ужитку – від довгої служби ствола їх повигорали. Тепер реально лишається лише 12 боєздатних гармат. Розглядаючи артилерію тих часів, необхідно завжди пам’ятати, що гармати були дуже дорогими речами і служили до тієї пори, поки з них можна було хоча б якось стріляти. Уяву про цей строк служби можна отримати, розглянувши, які ж гармати в наведених описах зазначались, як „нові”. А це були гармати, відлиті в період з 1509 по 1589 рр., тобто новими вважались гармати, що прослужили від 20 до 40 років. Таким чином, можна припустити, що для „старих” гармат цей строк може бути в два-три рази більшим (від 80 до 100 років). Звідси доходимо висновку, що старі казнозарядні гармати, згадані в описах українських замків XVІ століття, були виготовлені в середині та другій половині XV століття.

Це ще раз підтверджує нашу думку щодо часу виготовлення двох казнозарядних гармат Дніпропетровського історичного музею. Гармати такого типу в Україні називалися „серпантинами”. Середні розміри цього виду артилерійської зброї такі: калібр від 20 до 70 мм, довжина 150-190 см.

Враховуючи все вищезгадане, ми впевнено можемо ствердити, що дві казнозарядні залізні гармати з зібрання Дніпропетровського історичного музею були виготовлені не пізніше початку XVІ ст., мали назву „серпантинів” і використовувались в XVІ-на початку XVІІ сторіччя. Можна також впевнено казати, що козаки до виготовлення цих гармат не мають жодного відношення. Це або трофейна або купована зброя. Козаки ж відкувати подібні гармати не могли, оскільки сама Cіч організаційно склалась значно пізніше часу їх виготовлення. Часті ж звернення істориків саме до цих двох гармат як до витворів козацького зброярського мистецтва є безпідставними.

В фондах та експозиції Дніпропетровського історичного музею окрім двох казнозарядних гармат зберігаються п’ять мортир. Усі вони малого калібру. Цікаво, що з п’яти лише одна мортира бойова, а решта використовувалась для салютування під час прийому гостей чи інших святкових подій. Звідси пішла й назва для такої зброї: мортирка-салютовка. Для прикладу візьмемо мортирку за номером 0-72. ця невеличка бронзова гарматка у вигляді ступки з випуклими боками. Висота її дорівнює 9 см, а калібру – 40 мм. Знайдена ця мортирка на острові Хортиця Олександром Полем, а до музею потрапила разом з іншими речами в 1906 році.

У „козацькому” залі музею експонується бронзова польська гармата. За сучасною артилерійською клясифікацією вона належить до кляси гаубиць чи гафуниць, як їх називали раніше. Знайдено цю гармату наприкінці ХІХ сторіччя біля міста Нікополя на одному з дніпровських, нині затоплених, островів. Як і більша частина запорізької зброї музею, вона потрапила до нього з колекції О. Поля. Ця гармата без всякого сумніву польська, оскільки на ній вилито особливий набір літер і цифр – „Са.4.Ро4.” За цим записом в королівській артилерії Речі Посполитої зашифрувався тип гармати та її характеристика. На жаль, розшифрувати його ми поки що не в змозі. Місце знаходження гармати (Запорізький Низ) дає можливість припустити про її використання козаками. Відлито ж цю гармату десь в кінці XV-на початку XVІ століття.

Крім перерахованих восьми козацьких гармат, у музеї зберігається чудовий зразок зброї, яка за своїми параметрами займає позицію між артилерією та ручною вогнепальною зброєю. В своєму історичному розвитку вона більше тяжіє до артилерії, тому ми розглядаємо її як артилерійську систему під цим кутом зору. На території України ця зброя називалась „гаком” або „гаківницею”. Назва „гак” була більше поширеною на Галичині і Волині, а „гаківниця” на Наддніпрянщині, Чернігівщині, Слобожанщині.

Взагалі гаківниці, в залежності від довжини ствола поділяються на три види: півгак, гак (чи повний гак), подвійний гак. У цілому гаківниця являє собою невелику за калібром, але довгу гарматку. Довжина її коливається від1 до 2,5 метрів, а калібр від 25 до 31 мм. Виготовлялись вони в основному з заліза шляхом кування. Ложа та прикладу ця зброя не мала, тому з рук з неї стріляти неможливо. Перед пострілом тіло гарматки кріпили за допомогою гака, привареного до дульної частини на якомусь станку чи імпровізованому лафеті. Частіше станок мав форму звичайних козлів. Саме від привареного в дульній частині гака і пішла назва цієї зброї.

У нашому випадку це півгак. Він відлитий з м’якого заліза, довжина – 94,5 см, а калібр дорівнює 30 мм. Гак приварено ближче до казенної частини. На превеликий жаль в експозиції Дніпропетровського історичного музею під назвою „гаківниця” експонується зовсім інший зразок ручної вогнепальної зброї, а справжня гаківниця зберігається в фондах за номером 0-371.

Усього разом в музеї зберігається близько сорока зразків козацької зброї. Але застережемо, що це зброя, яка ймовірніше використовувалась або ж була виготовлена козаками. Можливо, й інші зразки зброї XVІ-XVІІІ ст. мають якесь відношення до українського козацтва, та для цього потрібно детально досліджувати походження кожного з них. У даній роботі детально вивчені лише зразки гармат, що зберігаються в Дніпропетровському історичному музеї імені Олександра Поля.

В. Давиденко

(Люб'язно взято звідси: http://ridnaukraina.com/view.aspx?type=news&lang=1&nid=39&id=104)

Також може зацікавити: