ОСОБЛИВОСТI РЕЛIГIЙНОСТI ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКIВ

В світосприйманні запорозького козацтва, що формувалось протягом кількох століть, поєднались елементи російського, українського розуміння православ'я i оригінальних релігійних поглядів, що виникли в самому козацькому середовищі. Тому не можна вслід за історичною традицією категорично казати про запорожців ні як про лицарів православної віри, ні як про людей religionis nullius, "єретичих синів".

Безумовно має рацію О.М.Апанович, наголошуючи на тому, що в часи існування запорозького козацтва весь світ був віруючим [3; 14, 4; 208209]. Таке становище на той час було природнім i зрозумілим. Релiгiя була основною формою світосприймання, i тому навіть атеїстичні ідеї носили форму релігійних сект. Нацiональновизвольнi рухи, політичні, військові конфлікти мали релігійний характер i форму. Релiгiя супроводжувала людину протягом всього її життя. На релігійних темах будувалося мистецтво, значна частина книг, що виходили в ті часи, мала релігійний характер. Свята, під час яких люди відпочивали i спілкувалися зі своїми близькими, були релігійними. Тому світогляд запорозького козацтва теж мав релігійний характер i ззовні він проявлявся в формі православ'я.

Запорожжя знаходилось на перехресті трьох релігій i конфесій ісламу, православ'я i католицтва. Чому ж козацтво традиційно дотримувалось саме православ'я? На Запорожжя приходили люди в основному з українських земель, що входили до складу Росiї i Польщi. Для них, мало знайомих навіть з тонкощами православної релігії, іслам був зовсім чужим i незрозумілим. Крiм того, історично склалося так, що представники ісламської віри татари i турки були ворогами як України, так Росiї i Польщi. Вони здійснювали набіги на їхні землі i спричиняли значну шкодунаселенню. Звичайно, що татари i турки, а разом з ними i їхня релігія не могли не сприйматися запорожцями вороже.

Несприйняття козацтвом католицтва має не такі глибокі історичні корені. До 1569 р., тобто до прийняття Люблiнської унії, i навіть у перші роки існування Речі Посполитої віротерпимість була однією з характерних рис суспільного життя України. Лише боротьба запорозького козацтва з татарами i турками йшла під релігійними гаслами. З обранням королем Сигізмунда III ситуація значно змінилася. Уряд Речі Посполитої, а слідом за ним i польська шляхта стали вважати православ'я нижчою релігією, чинити перешкоди будівництву православних церков, культовим відправам. Це викликало опозиційну реакцію з боку православних священиків, письменників i полемістів. Але найбільшу небезпеку для уряду Речі Посполитої становило козацтво, для якого захист православ'я став означати захист тих прав i свобод, на які вела наступ польська шляхта.

Проте, варіант православ'я, що сповідався на Запорожжi, відрізнявся від догматичного, основні риси якого збереглися, зокрема, в Росiї. Багато схожих рис козацька релігія мала з віруваннями i обрядовістю населення України. Причиною цього був тісний зв'язок населення Запорожжя з Лiвобережною Україною. Саме з її території приходила значна кількість людей до військового товариства, на Лiвобережнiй Українi в багатьох з них залишилися родини, i тому взимку, в мирні часи козаки їздили до своїх домівок. Багато хто із запорожців за власним бажанням або за дорученням Коша відвідував київську консисторію, Межигiрський та інші українські монастирі. Значна частина духовенства прибула до Запорожжя саме з Межигiр'я, а запорозька старшина підтримувала досить тісні стосунки з українським духовенством. В XVIII ст. було поширене ходіння "мандрівних дяків" з Київської Академiї до Запорожжя, які часто влаштовувались при козацьких церквах. Релiгiйна література до Запорозьких Вольностей надходила головним чином з Лiвобережної України. Отже, між Лiвобережною Україною i Запорожжям існував постійний тісний зв'язок, в тому числі i в релігійній сфері. Тому на території Запорозьких Вольностей православні обряди i традиції мали досить багато спільних рис з тими, що були поширені на Лiвобережнiй Українi. Останні дещо відрізнялись від російських. Як вважає дослідникісторії української церкви I.I.Огiєнко, "найголовніша підвалина кожної церкви Св. Письмо, а канони, особливо другорядні, кожна церква приймає по своєму. Через це кожна православна церква виробила собі дуже багато своїх окремих церковних звичаєв... Усе це мала й наша церква" [11; 203204]. У релігійності населення Росiї головне місце займала обрядовість. За висловом Антоновича, "вони щиро стоять за всякий, навіть дрібний обряд, букву (розкольничi спірки проте, чи казати "Господи помилуй" чи "О Господи помилуй", про сугубе чи трегубе алілуя, чи "рожденна несотворенна", чи "рожденна, а не сотворенна") й інше. Дякуючи великому поважанню авторитету, великорус видається великою нетерпимістю в вірі" [1; 205]. Можна погодитися з думкою В.Антоновича про те, що "у русина віра живе чуттям інтимним. Вiн мало звертає уваги на обрядовість. Релiгiйне чуття його видається великим теплом i щирістю" [1; 205]. Дiйсно, в українських церквах духовенство досить вільно тлумачило написане в релігійних книгах, не дотримувалося тих канонів, які пильно виконувалися російськими духовними особами. З цього приводу київські архієпископи (митрополити), під тиском Синоду, неодноразово видавали розпорядження, спрямовані на "виправлення духовенства" [7; 397423]. Релiгiйна література, що друкувалась в українських типографіях, дещо відрізнялась від російської в тулмаченнi догм православ'я [13; 305].

Проте, існували розбіжності i в релігійному світосприйманні українців i запорожців, пов’язані з особливостями життя останніх. Вже зазначалось, що в силу багатьох політичних обставин, починаючи з середини XVII ст. Запорожжя почало "віддалятися" від Гетьманщини. Життя на його території значно відрізнялось від українського, тут існували оригінальні закони, система управління, військова організація, тощо. Це навіть дало підставу О.Я.Єфименко казати, що "Запорожжя розвинуло в собі деякі сторони цього життя до такої своєрідності, яка надає цьому соцiальнополiтичному організму риси повної винятковості" [9; 335]. Запорозькі козаки, постійно відчуваючи небезпеку з боку сусідів i часто ведучи війни, велику надію покладали на Боже провидiння "цей єдиний якір порятунку в усіх випадках, якою б неминучою не видавалась небезпека, якою близькою не була б смерть" [2; 5]. Козацтво бачило виправдання жорстокостям війни в постулаті про захист православної віри від мусульман i католиків. Часті походи примусили запорожців значно спростити релігійні обряди i навіть надати їм військового забарвлення. Прагнення Коша керувати всіма сферами життя Запорожжя, в тому складі i релігійною, призвело до зміни традиційної системи управління церквами.

Отже, в період Нової Січі у запорозьких козаків під впливом всіх цих факторів склалася й існувала оригінальна релігійність, яка відрізнялась від будьякої іншої.

Вона яскраво проявилась в ставленні до представників інших релігій, конфесій i національностей. Запорожці були зацікавлені в збільшенні своєї чисельності. Iз того факту, що на Січі не було жінок, випливає логічний наслідок: там ніхто не народжувався [12; 218]. Крiм того, багато мешканців Запорожжя щорічно гинуло внаслідок війн, хвороб i старості. Тому довгий час єдиним джерелом поповнення лав Запорозького Вiйська було прийняття переселенців iзза меж Запорожжя. Капiтан російської армії Зарульський, сучасник Нової Січі, відзначав, що заради "примноження війська" запорозькі козаки приймали переселенців "без розбору віри, закону, батьківщини i причин, примусивших їх залишити її" [10; 22]. Такої ж точки зору дотримувався I.Георгi: "Вони приймали до себе без будьякого письмового виду i паспортів про спонукальні причини приходу до них кожного прибулого, i не було майже народу i племені, з якого б не було серед них людей" [5; 358]. Таке ставлення запорожців до бажаючих вступити до Вiйська навіть дало підставу імператриці Катеринi II назвати в указі від 3 серпня 1775 р. однією з причин ліквідації Січі те, що козаки "стали... приймати без розбору в своє погане товариство людей всякого народу, всякої мови i всякої віри" [6; 536].

До Запорожжя дійсно приймалися люди будьякої національності, однак вони були повинні прийняти православну віру. Без виконання цієї умови переселенці не мали права мешкати на Запорожжi. Обов'язковiсть цього підкреслюється рядом документів. В наказі запорозьким депутатам у Комiсiї для складання нового Уложення про прийняття до лав Вiйська Запорозького говорилося так: "В Вiйсько Запорозьке із різних націй, для помешкання i служби малолітніми i вже повнолітніми люди приходять, i по прийнятті їми закона Грекоросiйського i на вірність Її Iмператорськiй Величності присяги, записуються на службу" [27; 653]. Г.Ф.Мiллер так казав про перехрещення прибулих до Запорожжя іновірців: "Запорожці хрестять Жида, або Татарина, перехрестять Поляка, або іншого Християнина, що не були в їхнiй вірі ті їм діти" [15; 64].

В мемуарах та історичній літературі досить схоже переказується процедура прийняття новоприбулих до Вiйська. Прибулого до Січі звичайно приводили до кошового отамана, який питав: "А чи віруєш в Бога?" Новоприбулий відповідав: "Вiрую". "I в Богородицю віруєш?" "I в Богородицю вірую". "А ну, перехрестись!" Людина хрестилася. Цим i обмежувалось з'ясування релігійної приналежності прибулих до Січі [14; 6]. У випадках, коли прибулий не був православним, перед вступом у Вiйсько він був повинний охреститись у цю віру. Так, в проханні архімандрита Нефорощанського монастиря до київського митрополита про постриження в ченці послушника Iова Крижановського повідомлялося, що цей послушник "польської нації, в містечку Пенську від батьків євреїв, їх залишив, i зайшовши в Сiч Запорозьку, там прийняв віру християнську i хрещений був там перебуваючим начальником Межигiрського монастиря ієромонахом Феодоритом... i названо йому ім’я Iов, а восприємниками йому були запорозькі козаки Iван Швидкий i Артем Василiєв" [37; 20]. В атестаті козака Василя Перехриста повідомлялося, що він також народився в Польщi, єврейській родині, за власним бажанням прибув до Запорозької Січі, де був охрещений в Сiчовiй Покровськiй церкві начальником КиєвоМежигiрського монастиря, а "восприємниками" йому були запорозькі козаки [27; 192].

В деяких випадках козаки привозили до Запорожжя малолітніх представників інших релігій i конфесій i хрестили їх. Так, в Балтi запорожці викрали з колиски поляка, привезли його до Січі i охрестили. В місці Хотинi полковий осавул Василь Рецептов викрав малолітнього єврея, привіз його на Запорожжя i охрестив, назвавши Семеном Чернявським [27; 78]. Козаки врятували від загибелі малолітнього поляка, якого назвали Григорiєм Покотило. Курiнний отаман привіз його до Січі, де охрестив у православну вiру [26; 45].

Кiш, керуючись економічними i політичними інтересами, дбав про збільшення контингенту Вiйська i кількості робочих рук на Запорожжi. Тому козаки, прийнявши до своїх лав ренегатів, не чинили їм ніяких утисків, i тіi мали змогу отримати керівні посади у Вiйську. Так, вищезгаданий Григорiй Покотило став курінним отаманом. Син польського поміщика Олексiй Григорович (Бiлицький) зайняв таку ж посаду. Колишнiй кримський мусульманин Iван Чугуєвець став військовим писарем [27;78].

Запорожці щиро вірили в Бога i проголошували свою відданість ідеалам православ'я. Проте, можна погодитись з думкою Г.Ф.Мiллера, що у козаків лише "зовнішня должнiсть грекороссiйського закона спостерігалась" [15; 39]. Запорожці, за висловом Ш.Лезюа, "жили скоріш за звичаями, ніж за законами" [19; 433]. Процедура виконання багатьох християнських обрядів на Запорожжi дещо відрізнялась від тієї, що була поширена в інших регіонах Росiйської держави. Козаки так часто використовували під час релігійних свят i виконання релігійних обрядів зброю, що можна казати про існування своєрідного "культу зброї". На Запорожжi існував звичай, згідно з яким під час хрещення хлопців, що народилися у запорозьких козаків, батько підсипав у купіль порох. Це робилось для того, щоб загартувати козака змалку. Про це розповів I.Розсолода, який сам був охрещений таким чином [35; 3]. Треба зауважити, що в інших частинах Росiйської імперії використання пороху під час хрещення не було поширене. Бiльш того , за свідченням іноземців,які відвідували Росiю в XVIII ст., батьки немовлят не могли бути присутніми при обряді хрещення, бо це вважалося поганою прикметою для дитини [29; 3234].

Зброя використовувалась козаками в день Богоявлення. На його святкування до Січі збирались навіть ті козаки, які мешкали по зимівниках. Вони разом з січовими козаками в повному озброєнні йшли до церкви, везучи з собою навіть гармати. Вiйсько займало весь центральний майдан Січі, чекало, доки скінчиться літургія. Пiсля того, як з церкви виходили, несучи хрест, євангеліє i ікони, настоятель i ієромонахи та йшли до ріки, запорожці направлялись за ними, везучи з собою артилерію i несучи розгорнуті знамена. По закінченні водохрещення настоятель занурював хрест у воду, i в цей момент козаки давали один залп з рушниць i гармат.

Пiсля того, як настоятель три рази занурював хрест, козаки починали "вже жарити во всі тяжкі, скільки кому завгодно" [30; 2728]. Схоже про Водосвятiє розповідав Осип Омельченко, спогади якого були записані Драгомановим. Крiм того, він додавав, що за день до Водохрещення козаки, за звичаєм, "проганяли кутю" i вели "таку стрілянину, мов наче й насправді війна йде " [8; 212].

Пострiли з рушниць i гармат супроводжували у запорожців i святкування урочистих подій. Коли до Січі приїхав офіцер,який повинен був привести Вiйсько до присяги, запорожці виказали йому пошану таким чином. Кошовий, старшина i рядові козаки вишикувались вздовж шляху, i коли делегація наблизилась до них, розпочали стрілянину з гармат i рушниць. У Січі гостей зустріло духовенство, яке відслужило вдячний молебень. Пiд час цього козаки стріляли з гармат [16; 13].

Пiд час росiйськотурецької війни 17681774 рр. у церквах Запорозьких Вольностей з приводу перемог російської армії відправлялися вдячні молебні,які теж супроводжувались пострілами з гармат i рушниць [20; 80].

Велику роль вiдiгравала зброя i в поховальному обряді запорозьких козаків. Померлий перед тим, як його клали в домовину, лежав на лавці в повному козачому бойовому вбранні, поруч з ним стояла зброя піка i рушниця. Коли домовину з померлим запорожцем несли до церкви, за нею звичайно вели бойового коня в повному спорядженні з сідлом, пістолетами в кобурах, в'юками. На саму домовину клали шапку, козачу шаблю i піку [26; 4348].

Також може зацікавити: