Річка, відома загибеллю козацького війська

Селянин їхав кіньми неквапливо, тому запитальний погляд подорожнього не просковзнув повз увагу.

-Далеко за Кременець зібралися? - по-українськи запитав акуратно вдягнутий панич років тридцяти. На плечі в нього висіла якась плоска скринька, під пахвою тримав чи то загорнуті папери, чи величеньке дзеркало.

Зустріти показну особу, яка б говорила не по-польськи і не по-російськи, було в дивину. Припинивши коней і зацікавлено окинувши поглядом незнайомця, візник уточнив:

-А вам, якщо зволите, куди дорога стелиться?

-Узагалі-то я звик на поштових... Та вранці поки дістався з Почаєва, припізнився до відправки. Ото й думаю: де пішки, а де, може, підвезуть. Усе ж таки Кременець - місто повітове. Мені б до Верби, на поштову станцію.

-Е, я тільки на півдороги, але хочете - підвезу. А там поряд шлях із Радивилова, хтось трапиться.

Примостившись на возі, Тарас Шевченко роздивлявся вкриті осінньою позолотою чудові краєвиди, згадував теплі зустрічі в Почаєві з дотепним настоятелем лаври Григорієм, обмірковував, наскільки вдалося за кілька днів передати на чотирьох малюнках вигляд тієї незрівнянної святині. Цікавий край - Волинь. Це ж звідти, з Почаївської гори, від Успенської церкви, він уперше зміг зазирнути аж через австрійський кордон і хоч віддалеки побачити й замалювати далекий монастир на пагорбі, здається, Підкамінський.

-А ви чому з Почаєва завернули аж на Кременець? До Верби краще було б навпрошки, - порушив мовчання селянин.

-Хотів ще раз поглянути на замок Бони, на храми, на будівництво палат для ліцею. Та й шлях тут гомінкий. Я і в Почаїв через Кременець їхав недавно.

-Значить, мандруєте?

-Можна й так сказати. Хоча я по службі: маю завдання замалювати давні пам"ятки, церкви.

-Для виставок? Значить, у пакунку не дзеркало?

-Не дзеркало, малюнки тут. А оце, у скриньці, фарби, пензлі, - усміхнувся Тарас, і його бакенбарди, що переходили в обрамляючу борідку, надали обличчю якогось безпосереднього, довірливого вигляду. - Але картини не для виставок. Друкую на продаж. Цей край уже півстоліття як від Польщі перебраний Росією, а хто в ній знає Волинь? Та й уся Україна наша мало вивчена.

Селянин згідливо кивнув. І знову запала мовчанка.

Якби ж то все так просто було! Не було б, Тарасе, в тебе добрих помічників Будкова, Стороженка, Михайла Грабовського, князя Цертелєва - чи зміг би втілювати в життя свої задуми про "Мальовничу Україну"?

...Заговорили про тутешній побут, про податки, настрої людей.

-Такі, як я, із вільних людей, ще скрегочемо зубами, але терпимо, - зважував

слова візник. - А кріпакам голод і холод, їй-богу, вижити не дають. Ось кажете:

в Росії ми; так, у Росії, а польські поміщики як панували тут понад двісті літ,

так і панують. Народ бунтується, не хоче коритися ляхам. Може, чули: до кордону,

в Радивилів, на всяк випадок стягнуто додаткове військо?

Підвода підстрибнула на вибоїні і з"їхала зі шляху до переліска.

-Я вас посеред дороги не лишу. Отам моє село Пусті Івани, чи Пустоіванне.

Заїду на хвильку додому, а відтак підвезу до шляху на Вербу.

За переліском відкрилися поля, річка з іще не пожухлою під кінець жовтня

буйною травою. Вона оздоблювала високі береги, встеляла широкі заплави.

-Пляшівка, або Пляшева на неї кажуть, - пояснив селянин.

-То це та сама річка, відома загибеллю козацького війська в 1651 році? -

зацікавився Тарас. Згадалася розповідь Миколи Костомарова, котрий мандрував десь

тут два роки перед цим.

-Річка та сама, тільки до Берестечка звідси верст із десять буде, не менше.

-Ну, ви їдьте, а я ось пройдуся, роздивлюся, помилуюся, згадаю наших

лицарів-козаків.

-Чекайте ген там, за селом, я швидко...

Як це він село назвав? Пусті Івани? Справді, пусто й голо живеться тутешнім

Іванам. Та й де їм по-людському живеться по всій згорьованій Україні? От би

братів Микиту і Йосипа викупити з кріпацтва, та катма грошей. Сестра Марія, із

трьох літ сліпа, десь знемагає, хворобами обсаджена, може, поки він ото їздить,

її Бог до себе забрав...

А природа на Волині гарна всюди. Річка мов розчиняється в навколишніх луках,

не підступитися. А ставки - наче все небо в них замилувалося. Край села, більше

схожого на хутір, побачив криничовину. Джерело било пружно й життєрадісно,

виказуючи свою незнищенну силу. "Наче народ наш" , - змайнула думка. І ще спало

на гадку: воно - ніби уособлення героїв-козаків, чий волелюбний дух пробивається

крізь товщу літ і донині напуває спраглі душі, не даючи їм затягтися намулом

волячої покори.

Відклавши картини й скриньку, присів, зачерпнув повні пригорщі дзвінкої води і

пив її так, буцім з нею передавалася йому сила козацької вольниці.

Над"їхав селянин.

-Добра в нас вода. Кажуть, отут її пив сам Іван Богун, коли з полком ішов від

Вишнівця на бій до Берестечка.

-Попив і я - і мовби зачарувала вона мене потребою поглянути на берестецькі

поля, - зізнався Тарас, - Як туди дістатися?

-Якщо так, готовий вас підвезти до містечка Козина. Це недалечко. Там і замок

Тарнавських попутно побачите. Хоча, далебі, дивитися особливо нема й чого:

Богунові козаки добрий "бенкет" там улаштували, коли з-під Берестечка відходили.

Одні згарища залишилися, замок до пуття і не відбудували. А від Козина, не

сумніваюся, авжеж далі чимось під"їдете.

Видно, сама доля підказувала: треба їхати, все довкола так живо говорило про

козацьку минувшину; треба не проминути нагоди й побачити те трагічне поле,

спробувати осмислити ту славу й неславу, помолитися за полеглих; тужливо

уклякнувши над їх кістками, промовити: "Мир вашим душам, наші святі праведники".

...Згодом Шевченко, пишучи повість "Варнак" і згадуючи, мабуть, із поїздки

1846-го і Пустоіванне, вкладе у світосприйняття свого героя таке: "...Милуюсь на

прозорий невеликий ставок, увінчаний зеленим очеретом і греблею, обсадженою в

два ряди старими вербами, що пустили свої віти в прозору воду. А нижче старий,

як і її господар, млин при одному колесі, з лотками, що солодко шепочуться. На

поверхні ставу плавають гуси й качки... На березі, коло греблі, маленький

човник, перекинутий догори дном, а під навісом старого млина розвішана

рибальська сіть. А кругом хутора - дубовий ліс непрохідний, тільки в одному

місці ніби просіка, як наче навмисне для повноти пейзажу. І в цю просіку далеко

на горизонті синіють, як величезні бастіони, відрости Карпатських гір...

Час від часу навідував мене Прохір Кичатий... він мало було не потрапив у

руки поліції в Кременці...

...Я думав, як би тільки зібратися з силами і пуститися просто в Почаїв

помолитися святій заступниці почаївській..."

Також може зацікавити: