ПОВСТАННЯ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

 
Гетьман Богдан Хмельницький

Богдан Хмельницький був воякою ззамолоду. В 1620 р., як 25-літній юнак, був під Цецорою в охотничому відділі «українців» свого батька Михайла і попав у турецький полон. Потім вступив до реєстрового козацького війська, служив у ньому двацять кілька років, дослужився ступня чигиринського сотника. Жив у Суботові, на самому краю Диких піль, у безнастанній небезпеці від татар, у постійних підїздах, сторожах і походах у степ і на Запорожжя. Війна була живлом, у якому він прожив ціле своє життя. У своїй далекій глуші не цікавився ширшим світом, не брав навіть участи у козацьких повстаннях — може, був би й покінчив життя незамітним, сірим старшиною. Але болючі особисті переживання, вже під старість, вивели його на історичну арену, — він став на чолі повстання, повів запорозьке військо до перемог, підняв усю Україну, почав будувати українську державу.

Хмельницький виявився незвичайною індивідуальністю, людиною великого ума й залізної волі, орґанізатор зроду й володар. Він визначався поривчастою вдачею, нагальністю, безоглядністю й енерґією, умів опановувати маси, поробити їх своїм знаряддям, знав, як наказати послух і дисципліну, умів свої полки навіяти духом відваги й завзяття. До війська притягав широкі народні маси, але не дозволяв їм на безумну самоволю, всякий непослух карав гостро, нерідко й на горло. З юрби охотників він умів вибрати найкращі елєменти і з них творив дібрані реєстрові полки. Мав незвичайне знання людей, відкривав непомічені таланти, нарівні цінував козака, шляхтича чи селянина, у своїх штабах позбиравши ввесь квіт тодішнього українського громадянства. Радо брав до війська чужих офіцирів, творив наймані відділи з німців, сербів, татар. Але з тієї різношерстої маси зумів витворити одноцільне українське військо, що з завзяттям і вірою служило своїй молодій державі й потоками крови боронило її незалежности.

Хмельницький був полководцем на велику міру. У способах ведення війни був безоглядний, не признавав ніяких вагань, ні пересудів, кожний шлях, що вів до перемоги, був для нього однаково добрий. Він умів опанувати широкі простори й вів боротьбу широкими лініями. Не спинявся на малих перешкодах, не любив облягати замків чи «курників», як їх називав, — а йшов просто на головні сили ворога. Його війська посувалися з незвичайною швидкістю, залишаючи нераз далеко позаду обози. Ворога вмів зайти несподівано й відразу бив на нього всією силою. Перемогу осягав скомбінованим наступом кінноти й піхоти: кіннота починала бій і витягала вороже військо в поле, піхота, обкопана в шанцях, сильним обстрілом нищила ворогів донащаду.

Хмельницький міг провести свої задуми, бо за ним ішли маси. Де тільки появилося козацьке військо, як-стій підіймався нарід, виступав проти шляхти, проганяв панів та їх урядовців, піддавався козацькій владі. Чим-дуж повставали уряди на козацький зразок, орґанізувалися сотні, полки, творилося військо. Так було на Правобережжі, на Поділлі, в Галичині, на Волині, на Поліссі, навіть на Білій Руси. Це обєднання воєнних дій із соціяльними й національними давало козацькій державі незрушну основу. «Як далеко козацька шабля засягла, так далеко й козацька влада мусить бути», — говорив Ів. Виговський, військовий писар і Хмельницького співробітник.

Початки повстання

Всенароднє українське повстання, що почалося 1648 р., мало різний підклад; на нього склалися причини соціяльні, економічні, реліґійні, національні. Але безпосередній почин до нього дала козаччина, і то реєстрове військо. Ординацію 1638 р. проведено в життя з незвичайною суворістю. Хоч реєстрові козаки були цілком льояльні, немало заслужилися в боротьбі з татарами, то їм ані крихітки не попущено з драконських постанов, які впали на них після невдалого повстання. Козаки не відзискали давньої самоуправи, ні вибору старшини, ані навіть шпиталю у Терхтемирові; на всі прохання та посольства діставали тільки порожні обіцянки. На короткий час козацькі шанси поправилися тоді, коли король Володислав IV придумав плян війни з Туреччиною при співучасти Венеції й Риму: козаки мали рушити на Чорне море й спинити тут турецьку фльоту. В 1646 р. до Варшави їздили в посольстві від реєстрових військові осавули Іван Барабаш і Ілляш Караїмович та сотники Максим Нестеренко й Богдан Хмельницький. Король обговорив із ними плян походу, пообіцяв привернути давні вольности й побільшити число реєстрового війська. Але польський сойм відмовився від війни з Туреччиною й усі королівські пляни пішли нінащо. Козаки не то що не дістали ніяких полегкостей, а й попали під іще гостріший режім.

Мапа походу Хмельницького проти поляків.
Місце битви під Жовтими Водами.

«Жалуємося на панів державців і уряди українні, що, хоч ми в усьому їм послушні, вони поводяться з нами не так; як годилося б поступати з лицарськими людьми, а гірше збиткуються над нами й роблять нам кривди, ніж своїм невільникам. Не тільки в майні свойому, а й у самих собі ми невільні. Хутори, сіножаті, луки, ниви, ріллі, стави, млини, аби йно вони у нас козаків панові-урядовцеві сподобались, — силоміць відбирають, нас самих без ніякої вини обдирають, бють, мордують, до вязниць саджають, на смерть убивають, і так силу товаришів поранили та покалічили. Десятину бджільну й поволовщину беруть у козаків нарівні з міщанами. Синам козацьким не тримати при собі старих матерей, ані батьків своїх, і так неборака-козак мусить за них давати чинш і всяку повинність міську. Жінкам козацьким, що залишились по смерти чоловіків, не то що трьох років, а то й одного року не вільно прожити — хоч би яка стара була, її зараз підтягають під податки панські нарівні з міщанами і без милосердя грабують».

«Панове-полковники теж поводяться з нами не так, як обіцяють і присягають; щоб мали боронити нас у наших кривдах від панів-урядовців, вони ще їм помагають проти нас і вояками і драґонами, що їх при собі мають. Аби котрому що сподобалося в нас, який кінь добрий, чи зброя, чи щось инше відступай йому, ніби продажем, а то за пів-дурно; а не відступив, тоді журись, небораче-козаче, собою! Віл чи ялівка челяді вояцькій на очі не попадайся: сіно у стогах і збіжжя зжате в полях забирають силоміць, як своє власне».

«Коли ми йдемо на звичайну залогу на Запорожжя, то й там, на Дністрі, панове-полковники чинять нам неволю в дозвіллі нашому. З тих, що лиси ловлять, беруть по лисові з кожної голови, а як не спіймав лиса, відбирають за лиса від козаків самопали. Хто рибу ловить, зловлене для пана полковника; а не має коня, щоб його відставити, тоді водою — підводою, плечима своїми вивози. З добичі, як Бог часом пощастить, беруть половину, не кажучії про ясир, — усе від нас повідбирали, так, що нема за що й працювати. Щоб вирвати від козака, що в нього побачать, як-стій до тюрми, до вязниці, за якунебудь притичину: викупайся тоді, козаче-небораче, роздягайся догола, давай своє в нагороду»...

Так писали козаки у своїм листі до короля. Реєстрове військо хвилювалося, бурилося та чекало нагоди, щоб повстати проти такої неволі.

Богдан Хмельницький переходив те саме, що всі козаки. Чигиринський підстароста Чаплинський напосівся на нього, почав стягати з нього безправні податки, потім напав на його хутір, забрав збіжжя й худобу та так побив малого сина, що хлопець умер. Хмельницький, доведений до одчаю, почав змовлятися з иншими козаками. За те його увязнили й тільки на поруку чигиринського полковника Кричевського випустили з вязниці. Тоді Хмельницький рішився на повстання і при кінці 1647 р. разом із сином Тимошем і довіреними товаришами подався на Запорожжя.

Жовті Води і Корсунь

Білгород (Акерман). Турецька
кріпость над гирлом Дністра.

На Низу до Хмельницкого пристали різні добичники, «пластуни, луковники, лисичники», здебільша, давні випищики, що перед владою ховалися по Дніпрових островах. Спершу всього війська не було більше, ніж 500 людей. Дня 2 лютого 1648 р. Хмельницький напав на Січ, де стояв залогою черкаський реєстровий полк, захопив харчі й позабирав усі човни. Дня 9 лютого, вопівночі, ударив удруге на Січ і тоді реєстрові козаки перейшли до нього; полковники з драґонами вирятувалися втечею.

Сподіваючись нападу поляків, Хмельницький почав готовитися до війни. На острові Бучках, у сусідстві Січі, побудував сильні фортифікації й почав закликати до себе охотників. Рівночасно ввійшов у переговори з татарами й запевнив собі допомогу мурзи Тогай-бея.

Польський гетьман Микола Потоцький задумав не допустити повстанців на «волость» і вислав на Хмельницького збройну експедицію. Головні сили пішли з Корсуня правим берегом Дніпра, під проводом козацького комісаря Шемберґа, відомого з гострої поведінки з козаками та молодого Степана Потоцького. При них було до 2.500 реєстрових і 1.500 польського війська. Друга половина реєстрових поплила човнами, Дніпром і мала десь у степу зустрітися з головним військом.

Хмельницький рішився не чекати на Запорожжі, а вийти назустріч противникам у степи. Військо його рахували на 3.000 козав і парусот татар; але в підмогу мав іще прийти Тогай-бей. Козацьке військо йшло здовж річки Базавлука й увійшло на Чорний Шлях, дорогу, протерту татарськими походами. На верхівях річки Саксагані 29 травня 1648 р. повстанці зустріли переяславський реєстровий полк, що йшов у передній сторожі королівського війська. Прийшло до сутички й татари розбили цей «кошик» (малий табор). Трохи далі, над Жовтими Водами, дійшло до стрічі з військом Шемберґа. Шемберґ із реєстрованими полками виїхав назустріч, але татари так сильно вдарили на нього, що він мусів повернутися до табору. Поляки чимдуж почали окопувати табор валами й шанцями. Другого дня бою не було. Військо Хмельницького впорядковувалося, «презентувалося з корогвами», і тільки здалека накликувало, щоб реєстрові пристали до нього. Аж у ночі на 1 травня підготовлено наступ. Козаки тайком підійшли під самі польські шанці, підкопалися, попідвозили пушки, гаківниці, порох та почали прикуп. Але поляки мали сильнішу артилєрію й відбили їх. Тоді почалася позиційна боротьба. Повстанці замкнули звідусіль польський табор, почали його обстрілювати та вряди-годи йшли приступом: «день і ніч боротьба з ними була, і по кілька разів на день». Так минуло два тижні.

Драґон з XVII в. Драґони «з одягу німці, вірою греки, нацією україн-ці», підчас повстання 1648 р. пере-йшли до українського війська.

Хмельницький тимчасом перетягнув на свою сторону ті реєстрові полки, що плили на човнах Дніпром. Дня 4 травня 1648 р. між тим військом зчинився розрух: якийсь козак ухопив корогву й почав скликати «чернецьку раду». Старшина кинулася до зброї, але козаки пішли на неї, схопили її живцем і потім засудили на смерть. Повстанці обрали собі за старшого Филона Джалалія й під його проводом пішли до Хмельницького. Дня 12 травня вони були вже над Жовтими Водами, демонстративно пройшли повз польський табор, вистрілили з рушниць і подалися до Хмельницького. Другого дня за їх прикладом пішли й реєстрові Шемберґа, — всі попереходили до повстанців.

Шемберґові не було вже що й думати про перемогу, він почав переговори з Хмельницьким, погодився віддати козакам пушки й порох, коли йому дозволять відійти з польським військом до Крилова. Але на ці умови не погодився Тогай-бей — йому хотілося пограбувати польський обоз. Тоді Шемберґ рішився йти пробоєм. Упорядкував свій табор і під його охороною почав відворот. Татари пустилися за поляками, але добути табору не могли; бій тривав цілий день. Другого дня, 15 травня, поляки минули урочище Княжі Байраки, але козаки наздогонили їх у якійсь балці. Тут прийшло до вирішної розправи, «вступним боєм бралися, що з обох сторін немало трупа упало». Козаки розірвали польський табор, розбили військо і забрали в полон усю старшину. Зненавидженого Шемберґа вони на місці вбили, инших віддали татарам, до татарської неволі дістався й син Потоцького, Степан.

По перемозі Хмельницький разом із татарами рушив далі, щоб розправитися з головним польським військом. Швидким походом він подався на Чигирин, де стояв Потоцький. Але польський гетьман на вістку про погром передових військ рішився уступити в безпечніші місця. Він перейшов річку Рось і за Корсунем на якомусь старому валі заклав оборонний табор. Але козаки наздігнали його тут, перейшли Рось у инших місцях і загатили річку, що вода почала нараз спадати.

Тоді Потоцький рішився уступити далі й під охороною табору подався здовж Росі на Богуслав. Але козаки й татари встигли вже випередити його і замкнули шлях під Гороховою Дібровою. Тут була глибока, болотяна долина між двома кручами. Козаки перекопали й зарубали дорогу, заставили воду й побудували шанці. Як тільки поляки ввійшли сюди, козаки й татари почали з усіх боків їх обстрілювати. Польський табор не міг розвинутися в тісному місці, вози й пушки застрягли в болоті. Почалася завзята боротьба. Козаки підступали так близько, що рушницями «трохи не до боку діставали». В одну мить розірвали лінію табору й ввірвалися між польське військо. Потоцький, що був попереду, якось видобувся з юрби, але козаки його обскочили й він, ранений, попався в полон, таксамо й польний гетьман Каліновський. Середина табору боронилася найдовше, але остаточно й вона пішла врозтіч. Мало хто найшов спасення в утечі, — багато війська погинуло, ще більше дісталося в татарську неволю. Це було 26 травня 1648 р.

Народнє повстання

Місце битви під Пилявцями

Зпід Корсуня Хмельницький перейшов під Білу Церкву. Це було останнє місто, де стояв реєстровий козацький полк, і козаки вважали Білу Церкву за «стару гряницю» своїх земель. Тут гетьман відсвяткував свою перемогу: «тріюмф по виграній відправував, усіх трубачів та сурмачів звівши докупи, з гуком великим», оповідав очевидець. Тут він свій похід спинив. Він осягнув те, до чого козаччина змагала, визволив реєстрове військо з неволі, уможливив широкий доступ до війська всім давнім випищикам, привернув козацькі вольности, усунув із козацької території польські воєнні сили. І здобув навіть куди більше, ніж думав, бо польська армія була розгромлена доостанку й королівська влада уступила з Наддніпрянщини. Тепер треба було дати війську відпочинок, занятися внутрішньою орґанізацією, опанувати ті великі маси, що кинулися були до повстання.

Повстанчий рух із незвичайною швидкістю поширився в цілій Наддніпрянщині. Соціяльні й національні відносини на Україні були такі напняті, що як тільки козаки почали війну, до зброї кинулося все населення, — селяни, міщани, дрібна шляхта, а то й духовенство. Найраніш розвинулася боротьба на Лівобережжі. Князь Ярема Вишневецький, власник Лубенщини, сильно утискав там своїх підданих, і нарід, звиклий до свободи, здавна готовився до розправи. Як тільки прийшли вістки про перемоги Хмельницького, повстання вибухло так нагло й так сильно, що Вишневецький з шістьтисячним військом ледви встиг утекти через Дніпро на Полісся. Повстанці здобули всі лівобережні міста й замки: Дубні, Пирятин, Переяслав, Ніжень, Остер і багато инших. Народній рух посувався лявіною все далі на північ. Не оперлися навіть сильні замки в Чернигові, Новгороді Сіверському і Стародубі, хоч місцева шляхта сильно боронилася — повстанчі відділи вдерлися аж у гряниці великого князівства Литовського. Скрізь творилися полки, на зразок козацьких; як провідники визначилися Мартин Небаба, Максим Гладкий, Петро Головацький і ин.; вони всі піддавалися лід владу Хмельницького.

Максим Кривоніс Зі сучасної ґравюри. Це правдоподібно карикатура козацького полков-ника, зненавидженого шляхтою.

На Правобережжі війна обгорнула відразу Київщину і Брацлавщину. Тут появилося кількох талановитих ватажків, що збирали довкола себе великі маси народу, йшли походом усе далі, добуваючи місто за містом, замок за замком. Голосне імя добули собі Іван Ганжа, відомий здавна «польовий вожд», піп Степан, Трифон з Бершаді і ин. Але славою перейшов усіх Максим Кривоніс. Якого він був роду, про це різно говорили; одні називали його міщанином із Острога, инші з Могилева, ще инші казали, що він чужинець, шотляндець, який брав участь у трицятьлітній війні, плавав багато по Середземному морі й потім замандрував на Україну. Він зводив завзяті бої зі шляхтою й визначився особливо в боротьбі з Вишневецьким. Гордий маґнат перейшов на Волинь і звідтіль намагався спинити повстання, жорстоко караючи повстанців. Кривоніс 17 липня зайшов йому дорогу під Махнівкою, погромив княже військо й переслідував князя аж під Заслав. Тут на лицарський спосіб визвав Вишневецького на бій у чистому полі: пятидневна битва 27-31 липня 1648 р. покінчилася перемогою повстанців. Повстанчі ватаги добули всі великі замки на Правобережжі, Умань, Брацлав, Винницю, Красне, Немирів, Тульчин і багато інших; 9 серпня упав і Бар, який уважали нездобутною твердинею.

Пилявці

Замок в Пилявцях. Західно-північний бік замку з р. 1900.

За той час Хмельницький пробував у Чигирині, — займався орґанізацією козацького війська. До нього напливали великі маси охотників, яких треба було порозділяти в полки та сотні, озброїти, випробувати, ввести у військову дисципліну. Дотого ж гетьман мусів увійти в переговори з Кримом, із Туреччиною, з Молдавою, з Москвою, щоб приєднати собі їх допомогу, чи невтральність у дальшій війні. Він вислав посольство й до Варшави, але польський сойм проголосив війну з козаками і польське військо вже збиралося на Волині.

З незвичайною енерґією гетьман змобілізував свої сили; головний табор був над Масловим Ставом над річкою Росавою, де козаки здавна збиралися в походи. Коло 25 липня 1648 р. українська армія подалася на захід. Попереду пішов Кривоніс, за ним Ганжа з уманським полком і Іван Гиря з білоцерківським, за ними спровола йшов сам Хмельницький із головними силами, шляхом на Паволоч, Янушпіль, в околиці Хмільника. Тут у Пилявцях заклав обоз під замком, тут і прийшло до вирішного бою з поляками.

Козацький табор стояв і над річкою Іковою в оборонному місці, серед річок, ставів і болот; його укріплено окопом і возами, що стояли в шістьох рядах. Довкола був нерівний терен, простягалися яри та балки. На північ, над малою річкою, йшла переправа в напрямі на Констянтинів; тут на греблі козаки повисипали шанці.

Дня 19 вересня коло Констянтинова появилося польське військо, дуже велике, добре озброєне, з величезним обозом. Але одноцільного проводу не було, командували три «реґіментарі», Заславський, Конєцпольський і Остророґ — (Хмельницький з погордою прозвав їх «перина, дитина, латина»). Вони не змогли утримати дисципліни й ладу у війську. Заки ще укріплено табор, передові полки кинулися на козаків.

Високий Замок у Львові, здобутий Кривоносом 1648 р.

Розгорілася боротьба біля греблі. Тричі наступали поляки, тричі брали греблю, спершу піхота і драґони, потім кінні полки, але козаки все новими силами відбивали атаки. Так пройшли три дні. Хмельницький спершу тільки відбивався, казали, що чекав більшої татарської підмоги. Аж 23 вересня 1648 р. він дав наказ до головного наступу. Наперед пустив татар, їх було небагато, всього 3000. Польська кіннота, не слухаючи команди, кинулася на орду. Почалася безладна боротьба по ярах та балках. Все нові й нові польські корогви летіли в бій, і не можна було їх стримати. Хмельницький використав цю метушню, і козацька артилєрія почала сильно обстрілювати греблю. Польське військо не витримало обстрілу й чим-дуж лишило шанці. Тоді до наступу рушила козацька піхота. Під її напором поляки почали уступати до свого табору. Але виявилося, що цей табор закладено в такому невигідному місці, що з нього боронитися буде годі. Тоді польські полководці наказали відворот на Костянтинів. Козаки й татари напирали далі, і тоді серед поляків зчинилася така паніка, що ніяк не можна було утримати війська в ладі. «Як прийшов вечір», писав польський офіцир, «панове реґіментарі й полковники зїхалися тихцем і, ховаючись у темній ночі, зі всієї сили почали втікати. І покинули корогви, знаки, гармати, табори і вози численні, що рахуються на многокроть сто тисяч. Як кінне військо побачило, що нема старшини, покидало на землю зброю, панцирі, копії, і все пішло врозтіч, видавши на різню піхоту... Всі наші біжать потомлені на всі боки, инші й пішки ідуть, ведучи за собою коні... Бо такий страх, така морока обхопила наших, що втікали чвалом, поки коні могли, казали, що за ними татари йдуть!...» «Взяв ворог табор; у ньому пребагато воєнного і столового знадібя, що його з усієї корони понавозили найзнаменитіші панове, вибираючись на війну не так з залізом, як зі сріблом і золотом. Вічний сором, незабутня втрата для поляків».

Козацькі типи. З карти Бопляна.

Зпід Пилявець Хмельницький рушив на Галичину. Тут відразу вибухло всенароднє повстання, почалася боротьба по всіх містечках і селах. Особливо вславився шляхтич із Покуття Семен Височан, що під Отинією зібрав був 15.000 війська. Хмельницький спинився підо Львовом (9-23 жовтня 1648 р.), але добувати міста не думав, відразу почавши переговори з міщанами за окуп. Дрібну боротьбу підо Львовом вели тільки ватаги черні. Дня 15 жовтня 1648 р. Максим Кривоніс добув львівську фортецю, Високий Замок. Зпідо Львова гетьман швидким походом пішов під Замостя, йому хотілося бути ближче Варшави, де вирішувався вибір польського короля. Коли ж королем обрано Яна Казимира, за яким заявлялися козаки, Хмельницький уклав тимчасове перемирря, приняв демаркаційну лінію на Горині і вернувся в Наддніпрянщину. В день Свят-вечора перед Різдвом він відбув тріюмфальний вїзд до Києва.

Також може зацікавити: