ЧОТИРИ ГЕТЬМАНИ... З ОДНОГО СЕЛА

Автор енциклопедичного словника "Стара Волинь і Волинське Полісся" професор Олександр Цинкаловський твердить: "Село Ружин було родовим селом князів Ружинських, яких тут перший раз згадано в 1503 році... З цього княжого роду походили козацький гетьман Євстафій Ружинський і багато політичних діячів і членів братств на Україні..." Син Євстафія (Остафія) Михайло Ружинський теж гетьманував у козацькому війську. Інші джерела твердять, що саме у волинському Ружині народився і козацький гетьман Богдан Ружинський. Гетьманував і ще один Ружинський - князь Кирик...
У володіння цих князів на Волині входили, крім Ружина, села Роговичі і Твориничі (нині Локачинського району), а також Орзин.
Мали ці князі і родовий герб. Основним його елементом є щит, на синьому полі якого прямий стовбур дерева з чотирма золотими хрестами (два зверху і два внизу). Вони щодо стовбура нахилені так, що утворюють щось подібне до стріл, одна з яких спрямована вгору, а друга - додолу.
Родове княже титулування дозволяло Ружинським, як і іншим князям, займати значні військові і цивільні посади. Остафій Іванович Ружинський у 1569 - 1573 роках був черкаським і канівським підстаростою, а згодом і київським воєводою. Його брат Григорій - сотник надвірної корогви князів Сангушків.
Козацька ж доля Ружинських пов'язана з Томаківською Січчю. Вона побудована на острові Томаківка в складній мережі Дніпрових розгалужень після 1557 року, коли інший волинянин Д. І. Вишневецький-Байда змушений був покинути січову твердиню на острові Хортиця.
Життя Остафія Ружинського досліджували багато іменитих істориків, в тому числі М. Грушевський, Н. Яковенко, В. Замлинський. Малопомісний волинський князь Остафій Ружинський замолоду побував у Німеччині та Франції, інших європейських країнах, де вивчав військову справу, що дуже знадобилося йому в козакуванні. Час його гетьманування в Запорозькому війську відносять на проміжок між 1579 - 1586 роками. Саме тоді він переконав польського короля Сігізмунда І в необхідності поділити більшу частину України (вона була на той час уже в складі Польщі) на 20 військово-адміністративних округів, тобто сталих козацьких полків, давши їм назви найшанованіших міст, а саме Київський полк, Чернігівський, Черкаський, Чигиринський, Брацлавський і т. д. Кожний полк повинен був мати по 2000 козаків. Тобто в 20 полках - 40 тисяч. Цифра на той час вражаюча. Тому малоймовірна. І все ж це зафіксовано в "Історії Русів", а також в "Истории Малороссии" Миколи Маркевича та ряді інших джерел.
За реформою Остафія Ружинського було унормовано порядок виборів козацьких старшин "вільними голосами", місце дислокації полків і сотень, озброєння кінних і піших козаків, винагороди за службу тощо. Отже, наш земляк увійшов в історію як гетьман-реформатор козацького війська, який вперше організував також і постійне навчання козаків військової справи.
Результати цих реформ і заходів не забарилися. В кінці 70-х років того ж століття, як і раніше, орда з Криму увірвалась в українські землі з метою грабунку міст і сіл та захоплення ясиру. Біля Білгорода (Аккермана) козацьке військо на чолі з князем Остафієм Ружинським безстрашно заступило їй шлях. Гетьман розташував своє військо так, що його тил прикривала річка. Орда не могла обійти козаків з тилу і змушена була атакувати щільний стрій в лоб. Гук, крик не злякав козаків. Орду зустрів шалений вогонь з гармат і фальконетів. Вона в паніці відступала. Нові спроби атакувати теж не мали успіху.
Татари відійшли. Але гетьман велів козакам не рушати з місця, вдаючи, що вони здатні лише боронитися. У степу на ніч орда розташувала свій розлогий стан.
"Історія Русів" яскраво змальовує, що було далі: "Гетьман, маючи своє військо невтомленим, виступив з ним опівночі в похід і, йдучи навмисне тихо, наблизився до татарського табору на світанку. А як звичайно татари тримають коней на паші, а не біля конов'язі, то гетьман вислав загін кінноти з наготовленими заздалегідь паперовими ракетами, котрі, коли кинути, могли перестрибувати з місця на місце і робити до шести пострілів кожна..."
Козацька кіннота вихором налетіла на татарський стан, запалила свої ракети, розсипаючи поміж татарських коней. Перелякані тварини щодуху бігали по табору, топтали своїх недавніх вершників та сторожу... Розгром табору був цілковитий. Добуто весь багатий обоз. Захоплено знатних полонених.
Отаким з теміні віків постає нащадкам недавній власник волинського села Ружин.
Ще гучнішу славу залишив по собі гетьман і флотоводець козацьких чайок князь Богдан Ружинський. Історик запорозького козацтва Дмитро Яворницький твердить, що він "родом з Ружина Володимирського повіту...". Відомим став спочатку як начальник польської козацької міліції, яка охороняла кордони Речі Посполитої. Талановитий офіцер переконався, що інтереси прикордонних і низових козаків цілком співпадають. Тому він прийшов на Томаківську Січ і скоро став її знаменитим вождем, організатором відчайдушних походів проти південних людоловів.
Це про нього 1575 року Бартош Папроцький у своєму творі "Паноша, або прославлення панів і панят руських..." захоплено говорить, що "він муж серця великого", що "терплячи голод і нужду, стоїть він, мов могутній лев, піднісши правицю, і жадає лише кривавої бесіди з невірними...". І в цьому, мабуть, нема перебільшення, особливо коли мати на увазі похід помсти в жовтні 1575 року.
Передували тому походові надто болісні для Богдана Ружинського події. Пов'язані вони з татарськими навалами на Україну, Волинь, коли татари, ймовірно, в тому ж Ружині зарубали його матір, а красуню-дружину Катрусю забрали в полон. Саме тоді хтось із кобзарів вилив з душі пісню-співчуття своєму козацькому ватажкові:
Ой Богдане, запорізький гетьмане,
Та чому ж ти ходиш
в чорнім оксамиті?..
Гей, були ж у мене гості татарове,
Одну ніч ночували,
Стару неньку зарубали,
А миленьку собі взяли...
Ой, рвалося ж козацьке серце до помсти. І піднялась вся Січ, козаки зимівників, пасік, городові. Повів їх Богдан навздогін, навперейми.
Наздогнав орду. Перетяв їй шлях. Свій обоз і резерв поставив у центрі. По флангах - артилерію, загони удару, щоб бити ворога з усіх боків. Самовпевнений хан з ордою першим кинувся в бій. Та заговорили перехресним вогнем козацькі гармати. Вдарили козацькі загони. Січа була жорстокою. Коли розвіявся дим артилерійського вогню, козаки побачили страшну картину: усе поле було вкрите ворожими трупами. Лише рештки орди зуміли втекти...
Та на цьому гетьман Богдан не зупинився. Діяв швидко і зухвало. Раптово захопив міст, що з'єднував Кінбурнську косу з Перекопським степом. Це в глибині татарських кочовищ. Під покровом ночі кіннотою кинувся вбрід через болотистий Сиваш. Неймовірно важко було долати солоні баговиння. До Ружинського так ніхто ще не робив. Козацьке військо швидко вийшло в тил ворога. Вся Перекопська лінія і місто Ор були раптово захоплені. Кримчаків охопив неймовірний жах.
А Богдан усю масу свого війська кинув на твердиню турецьких володінь в Криму - Кафу (сучасна Феодосія). Тут були резиденція кафинського падишаха, головний невольницький ринок. Та й фортеця міцна. Козаки взяли її штурмом і визволили бранців.
Тисячі визволених бранців разом з козаками безпечним шляхом поверталися в рідні краї. Прихопили і 713 знатних ординців, 15 мурз. Та похід у Крим не задовольнив гетьмана. Він знав, що татари - то лише знаряддя в руках агресивної Туреччини. Саме тому він спішно спорядив у безкраїх нетрях томаківських плавень козацький флот з чайок, посадив на них кілька тисяч козаків і вирвався з Дніпра в Чорне море до берегів Малої Азії.
Прямуючи східним берегом моря, козаки стрімко наблизились до турецьких берегів. Першим портом, до якого влетів козацький флот, був Трапезунд. Фортеця могутня. Українських месників тут не чекали. Тому опір турецького флоту був безладний. Кілька галер відразу пустили на дно. Інші брали абордажним боєм. Штурмом взяли і фортецю. Визволили невільників, які стали потрібним резервом наступних боїв.
Дужі козацькі руки знову збурювали веслами морські хвилі. Чайки птахами летіли до Синопа. Ось і ця неприступна твердиня на високому мисі. Чайки з козаками миттю врізалися в десятки галер. Короткий, рішучий бій. Ворожий флот палає. Кинулися на штурм фортеці. Допомогли й невільники. Твердиня взята. Добуто чимало зброї. Знову росла козацька сила за рахунок визволених.
Окрилений успіхом, Богдан Ружинський подає команду - на Стамбул, до серця ненаситної Порти, яка так жорстоко плюндрує українські міста і села. Але столицю не брали, бракувало сили. Та переполоху наробили багато. Козацький флот безкарно рейдував на виду султанських палаців. У передмісті козаки винищили оборонців фортеці, визволили частину невольників і швидко зникли в морському тумані. Турецькі галери не зуміли наздогнати козацькі чайки, покарати січових орлів.
Козацький флот добрався до Дунаю, погромив турецьку фортецю Кілію, помстившись за смерть тут попереднього козацького гетьмана Івана Свірговського... Лише після цього повернулися в Україну.
Польська королівська влада вперше стала величати козацького ватажка гетьманом. Богдану Ружинському надіслали були усі клейноди - булаву, бунчук, знамено. Привілеї одержала вся козацька старшина. Королівська грамота говорила, що все це "добуто працею гетьманською і кров'ю козацькою...".
І кількість козацького війська зросла. Осередками козацької дислокації, крім Чигирина, став Трахтемирів з монастирем. Виросла і нова козацька твердиня Батурин. На все це королівська влада мусила дати дозвіл і пожалування на вимогу гетьмана Богдана Ружинського. Бо в цьому була крайня необхідність для успішного протистояння південним людоловам.
Та гетьман поривався знищити ще й турецьку фортецю Ісламкермен. Вона болячкою стояла в пониззі Дніпра біля Таванської переправи і закривала козацькому флоту вихід у Чорне море. Стіни фортеці неприступні. Їх уже долав 20 років перед цим гетьман, теж волинянин, Дмитро Вишневецький-Байда. Богдан вирішив повторити те, що здійснив тоді його земляк. Адже твердиню турки відбудували.
У похід вирушили вже наступного року. Ніщо не віщувало невдачі. Облога фортеці йшла успішно. В одному з найзручніших місць гетьман наказав під мури закласти добрий заряд вибухівки, щоб пробити прохід всередину укріплень. Та вибух фугасу стався передчасно. Серед загиблих був і відчайдушний гетьман.
Фортецю козаки взяли. Зруйнували укріплення. Забрали гармати. Та з невимовним болем поверталися в свої січові подніпровські краї. Не одна кобзарська дума вилила ту скорботу. Шкода, що Волинь, яка дала Україні такого безстрашного лицаря волі, досі не удостоїла гетьмана Богдана Ружинського гідного його слави пам'ятника. А варто б це зробити.
Гетьманували на Запорожжі згодом і князі Михайло та Кирик Ружинські. У 1570 - 1583 роках податкові документи їх теж називають власниками тих же родових сіл Ружин і Твориничі Володимирського повіту.
Князя Михайла обирають на гетьманство 1584 року. І він відразу ж, наперекір волі короля, здійснює похід помсти вглиб татарських кочовищ аж до Перекопу. В бою з основними силами орди завдав їй нищівної поразки. Визволив і щойно захоплений ордою ясир.
Ще більш успішним був похід козаків до річок Кальміус і Берда. Це сучасний Донецький басейн. Ці землі України тоді заполонили своїми кочовищами кримська і ногайська орди. Козацькі полки витіснили загарбників. Землі назавжди були повернуті Україні. Гетьман розмістив там козацькі залоги, з яких виростали українські поселення.
Розлютовані діями Михайла Ружинського кримський хан і турецький султан вирішили раз і назавжди "зрівняти з землею Січ", козацтво винищити, вдарити на Черкаси, Канів, Київ. Про все це завчасно дізнався гетьман від захоплених "язиків". Він терміново зібрав козаків з усіх зимівників, поселень, зміцнив січові оборонні споруди.
Зібрану з усіх кочовищ орду повів на Січ надміру войовничий хан Іслам-Гірей. Нездоланною силою сунулась орда до Дніпра.
Та гетьман і козаки не стали чекати їхнього приходу на Січ. Вони пішли назустріч, вдарили з усіх боків на переправі через Дніпро. Розгром ворога був цілковитий.
Таким же успішним був козацький похід на Очаків, тут орда збирала захоплений в Україні ясир. Нічний штурм оборонці фортеці не витримали. Невільників визволено. Взято багаті трофеї.
Тодішній турецький історик і літописець Мустафа Наїма писав про козаків, що хоробріших за них вояків на світі не знайти.
І князь Кирик Ружинський з 1585 року був на Січі зі своїм братом Михайлом. Коли Михайло був у походах, Кирика залишав наказним гетьманом на Січі. Наказним гетьманом був він і в походах, зокрема до річок Кальміус і Берда. А вже в 1595 році Кирик став офіцером королівської армії і йому волею-неволею довелося воювати з повстанськими загонами Северина Наливайка. Дивний поворот у долі цього вояка... Але це було.
Ще інший Ружинський, брат Богдана - Микола, теж отаманував у низових козаків. А Григорій Ружинський був сотником надвірної козацької корогви князя Романа Сангушка. Та це вже молодша гілка цього князівського роду, нащадки гетьмана Остафія і Михайла Ружинських, які у 80 - 90-х роках XVI ст. осіли в Київському воєводстві, заклавши чималі, хоч і недовговічні латифундії на Житомирщині. У 1580 році купили там волость Щербачів - пізніше Ружин. Через рік король пожалував їм Котельню, а в 1590 році - волость Сквиру... То нове гніздо цього відомого роду.
Та повернімося в Ружин, що на Волині, поблизу теперішнього Турійська. Хоч молодші Ружинські облаштували князівський осідок на Житомирщині, в новому Ружині, частка батьківської власності ще утримувалася і тут, на Волині. Навіть у 1601 - 1620 роках князь Григорій мав значну маєтність у волинському Ружині.
Нащадки ружинців, волинян й інші живуть на цій землі, яка дала Україні цілу плеяду видатних козацьких гетьманів.
Григорій ГУРТОВИЙ,
вчитель-краєзнавець, директор Торчинського народного історичного музею на Волині.

Також може зацікавити: