Військове мистецтво українського козацтва та їх винекнення

У другій половині ХV століття в районі Черкас з’являються перші поселення козаків (у тюркській мові: козак – вільна людина). Важко було жити переселенцям у ті часи. Кожного дня, кожної години вони мали бути готовими зустріти ворога. Кожен хлібороб виходив у поле не лише із круторогими волами, а й із засідланим конем і гострою шаблею при боці.

Черкаси –– перший і основний центр козацтва – залишався ним майже двісті років. Перші козаки не звалися запорожцями, вони мали прізвисько черкаси – так довгий час називали всіх українців.

Пізніше, коли козаки побудували наступну січ за Дніпровими порогами, на Хортиці, їх стали звати запорожцями.

У козаків були свої неписані закони (звичаєве право), уклад, звичаї, землі... У плавнях річки Золотоношки збереглася перша козацька казна. Всі керівники були виборними, їх обирали щорічно. Як писав Карл Маркс, „виникла перша християнська республіка». Для оборони від нападів козаки будували фортеці, січі, організовували військо. Мета була завжди одна: захист населення від нападників і визволення людського «полону», «ясиру», спротив поневоленню, щоб дівчат не забирали до султанських гаремів, хлопців у яничари, а людей у раби.

В історії Черкаського краю при формуванні козацьких загонів відзначився староста Черкаський і Канівський (1514–1535 рр.) Остафій Дашкевич. Керівник Черкаського староства і прикордонної варти, комендант фортеці, він вважався найбільшим фахівцем у татарських справах. За три роки (1549–1552 рр.) збудував фортецю — Черкаський замок. Для будівництва залучалась сила силенна будівельників: крім черкащан, землекопи з Білорусії, Верхнього Придніпров’я, Волині, Волощини. Керував будівництвом могилівський «добродеревець» Федір Бака. Фортецю збудували на найвищій горі — Замковій — «на расстоянии три перестрела из лука до Днепра».

Стіни були зведені із дубових і соснових колод, що ставилися вертикально і дуже щільно, зверху – 29 городень, насипаних землею. По кутках 4 вежі, в них стояли гармати великого калібру, виготовлені в Черкасах 1532 року. Тут зберігалися ручна зброя — гаківниці, гаркабузи, гарматні ядра, порох, свинець, селітра, смола, дубові колоди, каміння, діжки з водою, харчові припаси.

У замку були комори, конюшня, сараї, будинок для старости, світлиці для гостей, хата чорна для замкової челяді, дві пивні, тюрма і церква.

Військову силу складали загони реєстрових козаків, загони драбів (воїнів-бідняків), сторожа замкова і тюремна, слуги старости. Загін старостинських воїнів складався із роти жовнірів і 160 «служебників». У кожному десятку воїнів було по «2 копейщика і 8 стрельців».

Зброя, в тому числі гармати, гаківниці, гаркабузи, пищалі, рушниці виготовлялись у черкаських майстернях під керівництвом пушкаря із Мінська Ворони. «Он коваль и стрелок добрый, порохи робить, ручницы ковати умеет».

Французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан, який знаходився на службі польського короля й неодноразово бував у Черкасах, відзначав, що серед черкаських козаків багато «искусных ремесленников» — теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, римарі, шевці, бондарі, кравці. „Жінки прядуть льон і вовну, з яких роблять полотно, тканини для щоденного вжитку. Всі вони вміють добре обробляти землю...»

Отже, черкащани внесли цінний вклад у тогочасне військове мистецтво. Саме Остафій Дашкевич вперше озброїв загони козаків шаблями, клинками, мечами і вогнепальною зброєю. До наших часів в альбомі Д.Яворницького зберігся портрет Дашкевича із гвинтівкою в руках як символ цієї події.

А раніше було...

Коли виникала потреба «стати на стежку війни», козаки запасались різною зброєю. Спочатку це були дерев’яні списи і ратища, що виготовлялися із береста – найміцнішого дерева. Потім списи набули залізні вістря, далі використовували лук і стріли (гак, гаківницю). За спиною у козака був сагайдак зі стрілами, в лівій руці — лук. Прекрасно володіли ним Д.І. Вишневецький і Тиміш Хмельницький. Останній умів, сидячи верхи, стріляти навіть з-під коня на ходу, не кажучи вже про те, що в ціль влучав завжди. Це мистецтво він перейняв у свого військового учителя – дядька Якима Сомка.

Ми й зараз захоплюємося і дивуємося винахідливості козаків, їхньому умінню малими силами перемагати кількісно сильнішого ворога.

У побуті й у військовій справі запорожцям завжди допомагала лопата. Саме їй перш за все треба скласти дифірамб. Це нехитре знаряддя стало надійним супутником козака і в праці, і на війні. Щоб добути воду, рили копанки та колодязі.

Лопатами насипали вали навкруги фортець, будували у передмістях захисні окопи, так звані «змійові вали» для захисту від ворожої кінноти.

Як у сиву давнину, так і в недалекому минулому лопата залишалася вірним супутником піхоти. Нею копали окопи під час Першої світової та Великої Вітчизняної війн. Коли закінчувалися патрони, йшли у рукопашну і рубали ворогів саперними лопатками. Та перш за все лопата — це знаряддя праці і винайшли її саме козаки. На превеликий жаль, в історії не зафіксовано ім’я винахідника.

Козаки першими винайшли й окопи. Мати-земля — годувальниця, мати-земля — захисниця! Для цього запорожець завжди мав при собі лопату. Вона йому була найпершою помічницею і в труді, і на бойовищі. Добре знаючи, що за мусульманськими законами татари ніколи не будуть копати землю, запорожці рили окопи біля курганів і в степу, навіть в три лінії оборони (Сірко в Криму ), як захист для людей і коней. Цей винахід пережив століття й існує до сих пір.

Коли козакам треба було в поході відпочити, вони зупинялись табором, а навкруги на сторожі ставили міни. Робилось це так: лопатою копали ямку, клали туди камінь, на нього насипали порох, над ямкою підвішували інший камінь на ниточці, яку закріплювали на далекій відстані у траві. Якщо хтось торкався нитки, вона обривалась, камінь падав на порох і той вибухав. Ця саморобна міна не вбивала, зате лякала і попереджала: тривога! ворог наближається! Можна сказати — це була прабабуня сучасних мін.

Якщо біля річки чи озера треба було перехитрити сильнішого ворога, використовували очеретину. Її брали у рота, ховалися з головою під воду і завмирали. Ворог, не знайшовши козаків, заспокоювався, згодом втрачав пильність, і прямував далі. А козаки виходили із води, як пушкінські богатирі, наздоганяли супостата і перемагали, використовуючи при цьому і старовинну ручну зброю келеп, що мав форму молота, насадженого на довгий держак.

Виявивши загін татар і маючи замало сил, щоб битися у відкриту, козаки пропускали його, знаючи, що повертатиметься він цією ж дорогою. Тоді вибирали ділянку шляху, зручну для нападу (десь під горою), і копали окопи завдовжки у сто, а то й двісті метрів. І чекали татар. Коли обоз наближався до окопу, по команді лунав залп, і з-під землі вискакували козаки. Татари жахалися, у паніці кидали зброю і з криками «о шайтан!» розбігалися хто куди. Козакам залишався обоз із награбованим і звільнені ними бранці.

Таким способом козаки завжди перемагали ворогів на відкритій місцевості.

Для збільшення щільності вогню запорожці використовували багаторядну піщаль або ожига. На дерев’яну основу в ряд впритул одна до одної укладались металеві трубки, в кінці кожного ряду була загальна поличка для пороху. Заряд закладали в трубки, підпалювали порох і відбувалась стрілянина, як з кулемета.

Так званий коловорот використовували у степу для боротьби з кіннотою. Рили в землі ямки завглибшки до коліна і маскували їх. Коли кінь ступав у таку ямку, то ламав ногу. Ворожа атака захлиналась. Проти кінноти використовували і розкидані по полю, по траві металеві якірці, „їжаки” (їхні зразки можна побачити у Читризькому музеї Богдана Хмельницького). Такі якірці, гаки використовував Іван Сірко в походах до Криму. Металеві „їжаки” застосовувались і під час Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр. проти танків. Вони так і називались – протитанкові.

За часів козаччини був розповсюджений такий спосіб захисту, оборони, а іноді й атаки як табір. Вози зіставляли щільно один до другого по колу голоблями вперед. Створювалась неприступна фортеця. Голоблі забезпечували козакам можливість для маневру – не давали наблизитись кінноті. А козак із шаблею на возі — богатир! Є де розвернутися.

У запорожців існував бездротовий «телеграф». На кордонах вони будували так звані «фігури» — вишки з майданчиком нагорі, де був запас сухих віників, сіна і сирої трави. На ньому стояв на чатах козак із кресалом і трутом. При наближенні ворога він висікав вогонь, запалював сухий віник, а зверху клав сиру траву – утворювався стовп диму, що піднімався в небо. Його бачив черговий козак на іншій такій «фігурі», виконував таку саму процедуру, а далі третій, четвертий і т. д. Таким чином дуже швидко передавався сигнал: «Увага! Ворог іде!». Населення ховалося, а військо готувалось до зустрічі небажаних гостей. Бували випадки, коли ворожі загони зупинялись і навіть повертали назад, бо розуміли, що зустрінуть їх при повній зброї. Губився ефект нападу зненацька.

Козаки винайшли також цілу низку інженерних приладів, які вони тримали в секреті, тому ми не всі їх знаємо.

До нашого часу збереглися так звані «слухи», якими, перебуваючи у фортеці, козаки слухали землю, щоб виявити місце ворожого підкопу. Коли виявляли підкоп, швидко копали зустрічний шурф і чекали, поки з’явиться перша щілина. В неї стріляли залпом. Це було так раптово, що всі вороги тікали з підкопу і не можна було ніякою силою примусити віруючих мусульман повернутись.

Зберігся до наших часів вислів „тихою сапою” (із наголосом на першому складі). Це теж відкриття козаків. Тихою сапою – тобто потай рили хід під захисним валом або під стіною фортеці. Потім, у визначений час, разом по команді підпалювали діжку з порохом або стріляли залпом. Незрозуміле й несподіване викликало у мусульман жах, якого вони не могли пересилити. «Шайтан, шайтан!» — кричали невірні й тікали. Але історія свідчить, що ні одна козацька фортеця не була підкорена завдяки підкопу.

Також може зацікавити: