Характерники

"Характерника""Реанимации" наверное многие слушали, но не все наверное поняли кто такие козаки-характерники. Это слово скрывали от народа, вначале церковь и цари, а потом советская власть, а ведь это свзяующее звено между языческой Русью и нашим поколением - неоязычников. Я сделал небольшую подборку (на украинском языке). Просвещайтесь. Если найдёте ещё информации выкладывайте сюда.

Супойський переказ

«…Колись в сиву давнину народив Батько Коло з Матір’ю Дажземлею грозовою під час нічної грози люд вкраїнський Опалені Дерева та й дав їм землю з півночі на опівдень од моря до моря та з заходу на схід од Дунаю до Дніпра-Дону та й заповів їм не ходити за ту землю та не оддавати а щоб сильні були пов’язав Словом поки шанувати будете Мене з Матір’ю та Слово оте стосове будете неуборимі доки бринітиме отой Звичай в совісті душі вашій та дав брата свого Місяця на сторожу козацтву тому характерному щоб берегли землю ту денно і нощно а щоб вправні були та згуртовані то докинув вісім променів своїх козацьких на небо щоб у скруту поглядали на воза того та знали в чім сила їхня козацька й була од Батька сторожа чорна зненависть безмежна та завбачливість розуму од підступу межи товариства неправди проти Звичаю та до ворога лють а од Матері Землі грозової любов безмежна до люду Краю сім’ї своєї така червона аж багряна як сполох небесний…».

Записаний у нащадка чорноморських козаків Л.П. Безклубого (цей переказ є його родовим переказом).
http://kharakternyk.in.ua/?id=78

Цікаво, про попів та характерників...

 Запорозька Січ була єдиним у Європі містом, а козацтво суспільством, де шанувались, а не карались люди з надзвичайними здібностями характерника. Церква звинувачувала характерників у чаклунстві, попи відмовлялися їх ховати. Обряд поховання "по-своєму" проводили самі запорожці. Між характерництвом і християнством існував світоглядний конфлікт. Тож не дивно, що у 7283 році (1775) під час руйнування Нової Січі лише характерники готувались до бою з москалями. А коли козаки-християни погодились із закликами попів і здалися, характерники зі зброєю відступили на вільні землі й заснували Задунайську Січ.

За статтею "Козацтво - військовий Звичай" з сайту нікопольських Рідновірів

http://prosto-vit.livejournal.com/3893.htm

Починаючи розмову про канон Козака Мамая, ми не випадково нарекли його українським Спасителем із дохристиянським (арійським, як з'ясувалося) коренем. Був і такий, що склався задовго до Шіви. Ім'я того Спасителя - Гандхарва — споріднено з пізнішим Кентавром пелазгів та греків, із Кітоврасом русичів.

На тому Спасительстві стоїть характерництво (чаклунство, галдовництво) козаків-запорожців, витоки яких - а також характерництва, від жерців-куритів троянського війська — розглянуто вище.

Рігведа, найдавніша з чотирьох Вед індоаріїв, знає лише Гандхарву. Далі мовиться вже про гандхарвів, арійських родичів пелазгійсько-грецьких кентаврів. За тими й тими стоїть образ найпершої в світі кінноти: от тільки прагреків (араттів, пращурів також слов'ян) вразила злитність вершників і коней, а аріїв (винахідників цієї кінноти) — відчуття лету, птахоподібність.

Найперше поселення конярів досліджено археологами (Д. Я. Телегіним та ін.) біля села Дереївка, навпроти гирла Псла і найдавніших арійських курганів при ньому.
Неважко зрозуміти, якою швидкою й непереборною силою в IV —III тисячоліттях була ота найдавніша кіннота! Проте брахмани, торуючії шлях між придніпровською Араттою та месопотамським Шумером, спромоглися й загнуздати, і використати величезну ту силу. Вони розробили міф. вчення, обряд про тотожні між собою пуруша й ашва-медху - жертвоприношення чоловіка іі коня, поєднане священним образом вершника Гандхарви. В Індії від нього залишились тексти та деякі ритуали, в Україні — зображення на вершині Кам'яної Могили, останки в святилищі Чауш над Новосільською переправою через Нижній Дунай, неопрацьований досі фахівцями фольклор та численні парсуни Козака Мамая (образ якого ми щойно розглянули). Реконструкція міфоритуалу Гандхарви із сукупності всіх
цих джерел була проведена Ю. О. Шиловим (див. його монографію «Прабатьківщина аріїв» та історичну повість "Гандхарва — арійський Спаситель".

На відміну від Христа ('Помазаника', призначеного на пожертву Богом-батьком та ним же самим, Богом-сином), передуючий йому на три тисячоліття Гандхарва приносив себе в жертву задля блага народу не одноразово, а щоразу, коли наступати скрутні для народу часи. Арійський Спаситель був не лише образом, але й начебто маскою, яку час від часу одягати на себе наступні герої, самопожертва яких розгорталася за розробленим у другій половині IV тис. до н. є. брахманським каноном:

Найкращий з арійських героїв, хто обрав собі священну долю Гандхарви, на рік відправлявся світ за очі, блукати країною. В такий спосіб вершник ставав втіленням простору-часу, себто Всесвіту. Через рік це втілення поверталося туди, де його співвітчизники встигали за цей термін побудувати жертовник (знайдений, наприклад, в основі згаданого вище Чауша). Тут герой Гандхарва віддавав жерцям себе-й-коня на заклання.

Жерці різати його на шматочки й причащати ними народ. На відміну від християнських «їжте хліб — це тіло моє, пийте вино — це кров моя», а також розп'яття, таке причастя неодмінно сприяло розкриттю підсвідомості, тобто "душі" або "біополя". При цьому брахмани надзвичайно майстерно іі цілеспрямовано працювати зі спільнотою своїх співвітчизників, вичищаючи з підсвідомості бруд, посилюючи програми патріотизму та ін., затверджуючи пріоритет духовного над тілесним (у злагоді з польовими першоосновами матеріального світу)...

Значно дієвіше, ніж у християнстві, причастя мало па меті ототожнення людини й народу зі Всесвітом, із Богом. Причому, й Гандхарва, і його співвітчизники ставати тут втіленням 'Батька істот Праджапам. А далі йшов ритуал воскресіння народу й Гандхарви. "Воскресіння" не форми-речо-вини. не живих істот, а безсмертного й безкінечного сутності-поля. яке прозивалося 'Сяйвом' — Ві-радж... Наведені імена оожественної Трійці та їхні взаємозв'язки засвідчено у Ведах.

Подібне представлено на аратто-арійському зображенні з Кам'яної Могили: людина та кінь під сидячим ідолом, ліворуч від якого — календарні "деревця", а праворуч — якась мара зі свастики, кута та кия-герлиги (символів найвищої сили). Тут представлено самопожертву Гандхарви біля підніжжя 'Батька істот' та його наступне воскресіння в образі жінкоподібного 'Сяйва'.

Неважко зрозуміти, що згодом Свята Трійця, споріднена з розглянутою вище, відобразиться також в Євангелії й ляже в основу християнських учень. У цій глибочезній спорідненості — ще один (поряд з Андрою-Індрою та Андрієм Первозванним) ключ до таємниці "легкої відмови" Русі від прабатьківських святинь на користь "чужоземної віри". Від застарілої форми відмовилися, так (як, до речі, значною мірою і в Індії); проте суть — зберегли!.. Надалі, коли розглянемо ще й інші ключі, то зрозуміємо загальнолюдський корінь і Гандхарви, й Ісуса Христа, й Козака Мамая. А поки що відзначимо лише ту очевидність, що корінь-таки існував, і первісні інтелектуали-жерці знали й дбали про нього. Виходячи при цьому не з наших моральних оцінок людських жертвоприношень обожнюваних героїв (та ін.), а з життєвих потреб своїх співвітчизників. От би і нинішній інтелігенції так!..

Про збереження у «Велесовій книзі» (8:2, ЗО та ін.) традиції арійського Спасителя Гандхарви в образі небесного вісника на коні білому сказано вище. Саме цю традицію, яка відповідала козакам-вер-шникам, можна вважати основою запорізького характерництва. Вище було сказано про притаманність українським козакам арійських імен і прізвищ, причому переважно воїнської й жрецької каст. Не повторюючи тут ґрунтовного розгляду цього питання С. І. Наливайком (Таємниці розкриває санскрит. — К, 2000), пошлемося на один лише приклад: козака з Білоцерківської сотні звали Харко Рахманенко. Це походить від 'Брахмана Шіви', одним із імен якого було Хара. Звідціля, напевно, й троянські курити — військові жерці, предтечі характерників козаків-запорожців.

Розглянуте вище добре збереглося в ученнях і практиці індоарійських брахманів, а від українських рахманів дещо передалося характерникам. В образах Богатиря-першопредка, Козака Мамая, Івана Сірка та Семена Палія, зокрема. Але, перш ніж перейти до розгляду характерництва, вкажемо на те тупикове відгалуження Спасительства, яке склалося в античні часи не без впливу рабовласницького Боспорського царства греків та підлеглих народів. Геродот (IV: 71—72), не знаючи про арійський міфоритуал Гандхарви (зазначивши, хіба що, загадкових білих коней біля витоків Гіпанісу), так описує його викривлену ремінісценцію у "царських скіфів":

Через рік (після похорон царя) скіфи продовжують поховальні обряди. Серед слуг покійного, які залишилися, обирають найбільш старанних; всі вони корінні скіфи: бо всякий, кому цар накаже, повинні йому слугувати; купованих же за гроші рабів у царя не буває. Отже, вони задушують 50 чоловік із слуг (також 50 найкращих коней), виймають із трупів нутрощі, черево вичищають і наповнюють дертю, а потім зашивають... Усіх 50 задушених юнаків садовлять на коней таким чином: у тіло кожного втикають вздовж хребта
прямий кіл до самої шиї... Поставивши навколо могили таких вершників, скіфи йдуть геть.
Як бачимо, сутність Спасительства вихолощено тут разом із жрецтвом, — а форму гіпертрофовано задля возвеличення царської влади (а разом і для нищення маси претендентів на володарювання). Українське характерництво цим шляхом не пішло. Воно зберегло, а де в чому й продовжило традицію брахманів-рахманів.
Я. П. Новицьким, Д. І. Яворницьким та іншими краєзнавцями опубліковано чимало переказів про характерників та їхнє мистецтво:

Запорожці були характерниками. Оце як схочеться їм спочити серед степу, то вони поставлять коней хвостами до хвостів, повстромляють між ними ратища і давай у карти грати. А ляхи побачать здаля, добіжать до запорожців та й обминуть: їм покажеться дубовий байрак.

Куля їх не брала. На Дніпрі, було, простелять повсть і йдуть... Повстають серед степу, поставлять відро води та відро горілки і кружать собі горілочку. Гульк — аж ось і орда! Вони тоді один за одним — чабульк! чабульк у воду та й були такі. Випірнуть, було, аж у Херсоні або й далі...

Про те, що запорожці-характерники вмий перевтілюватися у вовків, мовилося вище. Могли також, як легендарний дід Савур із Городища, навести на ворогів таку ману, що ті самознищувалися. Вміли і лікувати, включаючи аж воскресіння. Вміння своє передавали не синам чи то друзям, а лише достойним і здібним. Характерників попи ніколи не ховали, а ховали їх запорожці по-своєму: клали в яму, забивали в груди осиковий кілок і печатали, засипали землею. Невідомо, чи саме так поховали Савуру, і чи був той осиковий кілок покаранням від самого початку, а чи мав прорости над могилою древом життя...

Продовженням традиції Спасителів арійської Рігведи та слов'янської «Велесової книги» є легенда про відродження Конки, що отримала свою назву, буцімто, через золотого коня, який втонув у річці разом із татарським ханом, коли той тікав від козаків. Пройшов час, відбулося чи не продовження тієї ж легенди:

Був час, коли Конка усохла. Селяни зібралися були піти з її берегів — аж раптом з'явився козак-характерник на баскому коні. Узяв той вершник для збільшення сили — хлопчину в сідло, проїхав до Чумацької могили, а там кінь як ударив-ударив своїм золотим копитом — так на третій раз джерела і відкрилися! Ожила річка, забурунилася! Уже й до переселенського табору добігає, а разом із нею по березі запорожець скаче. Підлетів до молодичі. віддав дитину, скинув перед громадою шапку, поклонивсь і подався на Січ — тільки його й бачили. Не встигли йому і подякувати...

Народна пам'ять зберегла імена кількох характерників, серед яких особливе місце посідає безсумнівно історична постать найславетнішого запорізького отамана Івана Дмитровича Сірка. Цей язичницький 'Вовк' був висвячений вдячним народом у православні святі — всупереч церковним канонам — і наречений у легендах Іоаном Серентєвичем Праворучником.
Розповідають, що Сірко-Вовк умів обертатися на собаку-хорта, кулі й шаблі не брали його; він тричі воскресав, а заповіт залишив такий:

Як я помру, то одберіть у мене праву руку і носіть її січ год; хто буде мою руку носить сім год, той владітиме нею усе рівно, як я сам владію; а де случиться вам яка пригода, де вас нещасна хвиля спобіжить, чи на воді, то бросайте руку у воду — хвиля утишиться, чи на землі — не буде вам ніякого случаю; а з семи год уже поховайте в мою могилу. І хто буде тую могилу шанувати, братиме навкруги землю та буде могилу обсипать, то я його сам своєю силою буду дорить. А на сьомому году хай мене жде, і хто вийде до могили або на Різдво, або на Великдень, або на Зелену неділю, так нехай мене дожида. Не бійся, що я неправославний християнин, — я єсть православний християнин Сгрентій Іоанович!
Казали також, що Сірко на три частини захований: перша його частина лежить отут саме, де Чортомлицька Січ; друга — під Кривим Рогом, а третя — під Полтавою; що його відрубану правицю в 1812 році тричі обнесли навколо Москви — і цим порятували державу від нашестя французів...

Маємо безперечне втілення народом жаданого Спасителя в реальну, героїчну особу. Іван Сірко подібний до легендарного Козака Мамая, проте мотив відрубання руки тощо — безперечно з брахмансько-рахманським підґрунтям і сягає міфоритуалу Гандхарви.
Закономірності зазначеного вище втілення особливо чітко проступають у народній канонізації другого, ближчого до сучасності лицаря великого — Семена Палія.
Згідно з легендами Запоріжжя, Семен дуже рано, хлопцем ще, потрапив на Січ. Ледащо було! Так у дурнях собі й жив. Усе в попелі валявся, від того й прозвання одержав: Попільник. Коли підріс, залишили його старші одного разу на Січі добро доглядати, а самі пішли в похід на орду. Доглянув недобре, бо спалив ненароком курінь кошового отамана, за що той і прозвав його Палієм. Але кошовий хлопцеві провину простив: через те, по-перше, що зумів втекти від нещадної козацької погоні; по-друге, назад вернувся й прощення попросив. А по-третє, розказав — єретичний син! — кошовому та козакам цікаву придумку: як серед плавнів блукав, чорта застрелив і чарівну рушницю за те отримав від Ангела чи Діда (характерника). А ще, буцімто, попросив у Бога через того Ангела життя — як у Місяця, а перемог — над тими, кого об'їде конем... Дотепний, свій хлопець!
Від того та від богатирської сили й щастило надалі Палію. Семен Палій за легендами козаків-запорожців — великий вояка та великий знаюка. Собакою обертався, очі ворогам відводити вмів. Кулі його не брали, пробиваючи лише одіж. Об'їде, було, вороже військо конем — і те змішається, воювати не може. А то ще стане на могилі немов спис із білим хрестом — «то й амінь» ворогам... І було то від Бога, а не від чар. За те його згодом на Січі полковником призначили і кошовим отаманом обрали.

Бив він, як належало, турок і Крим воював. Хоча й «звільнив він Гетьманщину від ляхів», але політика легендарного Палія не дуже цікавила: орієнтувався на совість і честь. Палій тягнув руку за народ, а гетьман Мазепа — за панів. І повстала між
ними через те велика ворожнеча... Мазепа був дуже лукавий чоловік і наніс на Палія царю Петрові такого, начебто він — зрадник царському величеству. І тоді цар наказав схопити Палія і чи то заслати за «Піскове море», чи то скарати на смерть. Але Палій умовив царя замурувати себе в стовп на сім год, а через сім год, коли вам спадеться лихо, я стану вам у пригоді. За іншою версією, Палія заточив сам гетьман — за відмову «рубати впень москаля» на догоду «шведському королю й проклятому Мазепі». А проклятим стати намовив його той король: Піди в церкву та на царських вратах потопчи Євангеліє, — от і не буде вже грішно тобі після цього на царя, свого хрещеного батька, війною йти... Як бачимо, народні оцінки гетьмана Мазепи, полковника Палія, почасти й царя Петра І протилежні тим, які дає їм сучасна політика (а за нею й "об'єктивна" наука). То хто ж помиляється: "народна мудрість" чи кон'юнктурна "еліта народу"? Відповідь на це питання здається складною лише в тій площині, яка обирається другою; розуміння ж народної правоти вимагає занурення в сутність або хоча б у історично зумовлений зміст етнокультури. Що ми далі й робимо, слідом за легендами:

Закутий по руках і ногах, сидів Семен Палій, не пивши і не ївши двадцять років. Потому сталася Полтавська битва, в якій цар Петро не зміг спочатку взяти верх — і почав питати серед свого війська богатиря або характерника. Тут йому про Семена Палія й нагадали: «Той поб'є шведа!». Визволив і вшанував цар кошового колишнього — старого вже, та ще більше могутнього. Перекинувся собакою і побіг у табір шведів. Там пустив стрілу чи кулю Мазепі в чарку, поробив шведові увесь порох його пилом, на все військо вороже напустив великий туман, а потім того вивів вгору три високі огненні стовпи — від яких кинулися король з Мазепою тікати. За іншою легендою, тікати порадила баба химородниця, що шведському королю слугувала. Тікали так, що (за однією з легенд) і цар наздогнати не зміг; здаля тільки Палій йому показав, як швед один другого черкає шаблями.
Самотужки отак, характерництвом перемігши ворогів, Палій відмовився від царських дарунків, а пішов кудись у пустиню та там і вмер пустельником.
Закінчення іншої легенди має суттєву відмінність — далі від історичної правди, але ближче до сподівань українців. Відмовившись від пропозицій царя, Палій взамін попрохав:
Дай мені милу Україну, за котру я двадцять літ страждав. Більше я у тебе не прошу нічого. Дав цар Палію Україну, і став він виживать ворогів. Як вивів усіх, тоді й сам Бог зна де дівся. Він, кажуть, і тепер десь живий, і, як йому Господь звелів, міняється, як місяць: старіє і молодіє.

Аналіз наведених вище відомостей почнемо з того, що легендарний (дійсний значно відрізнявся від того) Семен Палій був вихованцем козаків-запорожців і всотував найкращі їх якості, а тому зміг досягнути найвищих ступенів у січовій ієрархії: характерництва, кошового отаманства, полковництва. Ці ступені забезпечувалися глибокою й міцною традицією, яка неодмінно передбачала мужність та людяність, справедливість та чесність до своїх — разом зі зверхністю до ворогів. Усіма цими якостями Палій був
наділений сповна. І коли козакам довелося вибирати між рідним, улюбленим своїм кошовим та чужим для них гетьманом Іваном Мазепою — панського роду та вишколу, який відверто зневажав запорожців та ще й віддався чужинським загарбникам, — то вибір їх був безперечно на боці Семена Палія. Жодні політичні міркування не могли тут завадити, а оцінка народної мудрості з позиції таких міркувань — поверхова і хибна. Легендарний Палій — образ не політичний, а етнокультурний.

Що б не казали політики про справді-таки прогресивність гетьмана Мазепи та бузувірство царя Петра, найвірніше відобразив ситуацію протистояння українців та росіян у період Полтавської битви найавторитетніший знавець козаччини Д. І. Яворницький: це — братні народи, а найжорстокіші чвари між братами — не рідкість, на жаль... Розглянуті легенди однозначно виставляють московитів у особі Петра сильними, але досить-таки недолугими, не завжди справедливими; Мазепу ж — підступним зрадником звичаю й віри, від якого відвернувся народ. Опинившись між тим і тим, соціально нижчий за них Палій вимушено — без радості, але з гідністю — обирає бік першого. І, гідно зробивши свою козацьку справу, йде з життя в божесько-пращурську вічність.

Та вічність заслуговує на пильну увагу. Бо в ній — підвалини української етнокультури, — до яких козаки-запорожці, а за ними й народ України, беззастережно прилучив кошового-полковника Семена Палія. Гетьману Іванові Мазепі браму туди навічно зачинено: які б добрі наміри не плекав він про визволення України, за допомогою Швеції, від Московії, але арійське значення свого прізвища — 'Країни захисник' (за С. І. Наливайком) — перед народом не виправдав.

Неважко помітити спорідненість розглянутих легенд про Палія-характерника (зібраних у «Савур-могилі» В. А. Чабаненка) з трьома групами інших: про 1) першопредків, 2) характерників та Івана Сірка як найбільшого з них, 3) інших запорізьких отаманів і лицарів. Простежується досить очевидна послідовність, в якій легенди про Семена Палія хоч і стоять серед третіх, але безперечно тяжіють до других і сягають своїм корінням перших.

Легенди-1, найглибшого рівня — далекі від історії, але близькі до міфології — відображують дохристиянську, арійську ще традицію в українській етнокультурі. Причому ці легенди — особливо з циклу Савур-могили та Конки — пов'язані з каноном Гандхарви, Спасителя аріїв. Для нього та ін. характерне не месіанство, а зняття протиріччя між буттям-і-не-буттям. В українській етнокультурі — і тільки в ній! - вагома ремінісценція дохристиянського Спасителя аріїв живе в образі Козака Мамариги (Мамая).
Якщо порівняти з легендами-1 слідуючі за ними, ближчі до історичної дійсності й сучасності легенди-2, то помітно — особливо в образі найулюбленішого народом козака-запорожця Івана Сірка — прагнення до канонізації («Іоанна Сірентьєвича Праворучника»), причому в дусі окресленої вище традиції з безперечно арійським підґрунтям.

Легендарний образ Семена Палія — передостанній (за ним — лише Батько Махно), найпізніший з найбільш визначних і очевидних у ряду окреслених вище. Він — історично, реально слабкий "Спаситель", проте з глибоким та міцним ще народним потягом до канонізації (всупереч існуючим державно-церковним законам). За легендами, Семен Палій — характерник "ангельського чину", віл Бога, який дарував йому безсмертя, подібне до вічного оновлення Місяця, й уподобив Хресту. Не так стражденному Христосу, як одвічному хресту — що списоподібним променем, немов арійський брасман, стоїть на кургані, поєднуючи потойбічний, земний та небесний світи:

— Хлопче, а піди подивися, чи стоїть на могилі що-небудь? — буцімто поспитав під Полтавою джуру Мазепа.
— Стоїть.
— А яке воно є?
— Стоїть, як спис.
— А яка на ньому амуніція? Чи біла?
— Біла!
— А на амуніції що? Не хрест?
— Хрест!
— То Палій! Він як перехрестить, то й амінь...

Також може зацікавити: