Запорозька Січ на початку 18 ст.

Козацтво вже з початку XVI століття являло собою організовану військову силу, до того ж корисну і потрібну державі для захисту границь. Тому, цілком накласти на нього свою руку і перетворити них у кріпаків для магнатів і шляхти не було можливим, а для держави недоцільним. Та й козацтво зовсім не було однорідною масою. Поряд з козачою біднотою, існували і козаки, що вийшли з православної шляхти і володіли більш-менш великими маєтками, селами, хуторами, господарство в яких мало чим відрізнялося від господарств інших поміщиків. Крім того найбідніші і середні козаки мали різні зобов’язання по відношенню до тих козаків, що займали різні посади — "ранги”. Вони повинні були нести різні повинності „на ранг” (полковників, сотників, осавулів), причому границя, що відокремлювала повинності «на ранг» від повинностей стосовно носіїв „рангу” особисто, була дуже невизначеною і мрячною.
Це вело до того, що серед козаків було немало незадоволених існуючим соціальним порядком, у той час як козача верхівка, в основному, була ними задоволена і прагнула тільки до рівняння своїх прав із правами католицької (уніатської) шляхти.
Положення ж селян на монастирських володіннях як католицьких, так і православних монастирів мало чим відрізнялося від положення інших селян. Єдине, що монастирі не мали своїми посередниками при реалізації повинностей із селян євреїв, у той час, як дуже багато поміщиків або здавали в оренду (або на відкуп) євреям свої права стосовно селян або в ділових зносинах із селянами прибігали до євреїв, як до помічників.
У результаті таких сформованих соціальних і національно-релігійних взаємин на Україні-Русі з’являється прагнення спочатку від них звільнитися, а потім проти них і боротись.
Прагнення звільнитися — привело до втечі за межі досягнення ненависного ладу і створення Запорізького Козацтва; а бажання цей лад змінити на всій Україні-Русі — до визвольної боротьби, що почалася наприкінці XVI століття.
Втікачі з України-Русі почали групуватися на нижньому плині Дніпра, за порогами, і незабаром оформились у своєрідну військову організацію — «Запорізька Січ». На відміну від козаків, що жили в межах Литовсько-Польської держави їх називали, «Запорізькими козаками» або «Запорожцями», а усе військо — «Малоросійським Запорізьким».
Січ власне кажучи була лінією зміцнень («засік») з центром на одному з островів Дніпра. У 80-х роках XVI століття центр цей був на острові Томаковці; у 90-х роках він був перенесений на острів Базавлук.
Уся Січ являла собою збройний табір («Кош»), з виборним «кошовим отаманом». Кош поділявся на «курені», з виборними «курінними отаманами»; ще нижче йшли «сотні» з виборними сотниками. Іноді ж, у деякі періоди, підрозділів нижче «куреня» не було і курінний отаман одноосібно керував усім куренем безпосередньо.
Дисципліна під час походів була найсуворіша і підпорядкування своєму виборному начальству беззаперечне. Жінки в Січ не допускалися зовсім.
Джерелами існування запорожців були: війна, полювання і рибний лов, скотарство і, зокрема, землеробство.
Запорожці нападали на татарські кочовища, грабували їх і вели худобу, коней і полонених. Нерідко на своїх човнах - «чайках» вони спускалися по Дніпру в море і розоряли не тільки татарські міста в Криму, але і міста турецькі на берегах Чорного Моря, доходячи іноді до самого Константинополя.
У мирні періоди вони займалися мирними промислами в околицях Січі (близьких і більш віддалених). Почали виникати спочатку тимчасові поселення запорізьких козаків, а потім і постійні, у яких уже з’явилися жінки, і козаки жили там сімейним життям, не втрачаючи однак зв’язок із Січчю.
„Поступово ставало притулком і центром для кожного, кому було нестерпне життя на батьківщині, для всіх скривджених, котрі переселялися туди зі спрагою мести за себе і своїх братів на батьківщині” - пише літописець того часу.
Нічиєї влади над собою Січ не визнавала, хоча Польсько-Литовська держава і вважала їх своєю територією, і запорожці вважали себе борцями і захисниками «віри православної» проти усіх, хто на неї замірявся. Тому їхніми ворогами були і «бусурмане» — татари і турки, і поляки-католики, що намагалися ополячити й окатоличити їхній народ, населення України-Русі.
Формально всі запорожці були зовсім рівноправні і на підставі цього чисто формальної ознаки, українські шовіністи — сепаратисти зображують Січ як ідеальне безкласове суспільство. Вони приписують йому не тільки ідеальні прагнення боротьби «за віру православну» і справедливий у їхньому розумінні соціальний порядок (що дійсно було), але також і конкретні плани створення незалежної «Української» держави (про що ніяких історичних доказів у найбагатшій літературі й в історичних пам’ятках немає ніякого сліду).
Що ж стосується твердження про «безкласове» суспільстві в Січі, то це твердження шовіністів-сепаратистів спростовують численні історичні документи, що незаперечно доводять, що окремі запорізькі козаки були власниками великих маєтків поза межами Січі. Так, наприклад, збереглася грамота польського короля, що у 1574 році віддав у вічне і потомствене володіння запорізькому «шляхетному» (тобто, дворянського походження) козаку Івану Омеляновичу великі земельні володіння в районі Черкас. Збереглися і документи про великі земельні володіння, якими володіли і запорізькі козаки „не шляхетського” походження. Наприклад, Григорій Лобода, що купив ціле сіло, козак Волевач, що мав землі на Лівобережжі і багато інших.
Збереглися докази, що заможні козаки мали і залежних селян. Так, у 1568 році шляхтич Білозір зобов’язався повернути козаку Богдану Звенигородському, власникові села Курилівки, його швидких людей «кметів Івашка та Іванка» як значиться в зобов’язанні.
Сам склад Січі не був постійним, а, у значній своїй частині, текучий. Не тільки козаки, але і православна шляхта йшли на більш-менш тривалі терміни в Січ, училися там військовій справі, брали участь у набігах і походах, а потім поверталися до мирного сімейного життя.
Літературні образи Гоголя в його повісті «Тарас Бульба» дає правдиву картину того, що представляла собою Січ. І багатий власник хутора Тарас Бульба, що пропив усе, останній запорожець, рівноправні в рішенні внутрішніх справ Січі, але не можна з цього робити висновки, що вони були одностайні й у їхніх поглядах на те, як треба вирішувати питання соціальних взаємин. Навряд чи «власник села» запорожець Григорій Лобода, або запорожець Волевач — власники багатьох «місцевостей» погодилися, щоб хтось зазіхнув на їхні майнові інтереси.
Очевидно, що при наявності приведених вище неспростовних фактах (а них є безліч) твердження про безкласовість Січі не відображає справжньої картини і має потребу в багатьох виправленнях.
Але в питаннях настроїв і устремлінь національно-релігійних, Січ, дійсно, була одностайна, ненавиділа поляків, татар і католиків і глибоко нехтувала своїх ренегатів — уніатів.
Ведучи свою власну політику, Запорожці брали участь у війнах з татарами на стороні поляків; але, не запитуючи нічийого дозволу, співробітничали і з ворогом Польщі — Москвою, коли остання воювала з татарами.

Розділ 1. Запорозька Січ на початку 18 ст.
1.1 Вибори нового гетьмана

6-го листопада в Глухові був урочисто обраний гетьманом Стародубський полковник Іван Скоропадський. Петром, що знаходився у Глухові, була підписана й оголошена царська грамота, що підтверджує "збереження вільностей і переваг Малоросійських”.
Мазепа ж у цей час знаходився в поході зі шведським військом, що рухалося до міст Ромнам і Гадячеві на зимові квартири, де для шведів Мазепою було заздалегідь заготовлені харчі і зведені укріплення.
Не будучи упевненим у перемозі Карла і знаючи настрій і поводження народу, Мазепа спробував через полковника Апостола вступити в зносини з Петром, обіцяючи йому сприяти поразці і навіть полонянку Карла. Петро обнадіяв Мазепу й обіцяв навіть повернення колишнього положення, але пропозиції Мазепи не повірив і продовжував посилено готуватися до рішучого зіткнення з Карлом. Крім того, він призначив особливі грошові нагороди за узяття в полон шведів: дві тисячі карбованців за генерала, тисячу за полковника, п’ять карбованців за солдата і три карбованці за мертвого шведа. Багато козаків і селяни ловили шведів, особливо, коли вони невеликими загонами віддалялися для пошуків фуражу. Збереглося не мало розписок про виплату за це нагород, але всі дрібних. Очевидно, жоден генерал або полковник зловлений не був.
Так пройшла зима 1708-го року без особливо великих зіткнень, якщо не вважати узяття шведами містечка Веприк, у якому змушений був здатися в полон російський загін у тисячу чоловік. Шведи, в основному, сиділи в Ромнах і Гадячі, а російська ставка була в Лебедине, Сили росіян росли завдяки підкріпленням, що прибували; сили ж і запаси шведів танули. 16 тисячний загін генерала Левенгаупта, що підходив до Карла з підкріпленнями і великими обозами запасів був розбитий і знищений при селі Лісової (у Білорусії) і Карлу приходилося розраховувати тільки на свої сили так на прийшли з Мазепою 3-4 тисячі козаків.
До травня 1709 року, після тривалих домовленостей, переговорів і обіцянок, Мазепі та Карлу удалося схилити запорожців виступити на стороні шведів і вони, під предводительством кошового Гордієнка рушили на допомогу Карлу.

1.2 РУЙНУВАННЯ СІЧІ

Довідавшись це, Петро блискавично, змішаним російсько-козацьким загоном, захопив Січ і знищив її повністю. Командували цією експедицією полковник: Галаган (сам колишній запорожець) і Яковлев. Запорожці, що спались, бігли на турецьку територію і заснували нову Січ на місці нинішнього міста Алешки.

1.3 ПОЛТАВА

Карл же рушив на південь на з’єднання з запорожцями і по шляху хотів узяти Полтаву. Коли це йому відразу не удалося, він почав (на початку травня) облогу цього міста, що продовжувалася безуспішно півтора місяця і закінчилася відомою Полтавською битвою (27 червня) з підоспілими військами Петра, що складалися, як з росіян, так і з вірних козацьких полків, з якими був і, повернутий з посилання, полковник Палій.
Шведи били розбиті наголову. Карл XII і Мазепа з залишками війська бігли на захід до Дніпра, кинувши всі обози й артилерію. Але в Переволочни їх наздогнали Меншиков і козаки, і примусили усе військо, що залишилося, до капітуляції. Врятувалися тільки Карл і Мазепа, що переправилися через Дніпро першими, так невеликий шведсько-козачий загін. Далі бігли вони на територію Туреччини, у Бендери, де і затрималися тривалий час.

1.4 СМЕРТЬ МАЗЕПЫ

Тут незабаром Мазепа вмер і був урочисто похований у сусідньому монастирі. "Труну його, поставлена на сани, везли 6 пара білих коней, а за труною йшли засмучені його однодумці” — описує його похорон "Літописець”.

1.5 АПОСТОЛ. РІШУЧІ ПУНКТИ

Улітку 1727 року таємний радник Наумов одержав наказ виїхати в Малу Росію й організувати вибори нового гетьмана. Попереднім на цю посаду був намічений полковник Данило Апостол. Кандидатура ця була дуже співчутливо прийнята старшиною, тому що Апостол користувався загальною повагою і за свою хоробрість у боях, і за свою чесність у суспільних справах.
1 жовтня 1727 року він був одноголосно обраний гетьманом, що з’їхався для цього в Глухові старшиною, і Наумов урочисто вручив йому знаки гетьманського достоїнства. І в той же день Апостол був приведений до присяги, як пише Літописець: "при громі гармат і безугавних вигуків народу”.

Також може зацікавити: