Вплив Християнства на військо: історичний аспект і сучасність

Разом з утворенням незалежної держави виникла потреба пошуку нових основ духовно-морального і патріотичного виховання, які б враховували весь попередній досвід і християнські основи культури українського народу протягом століть, а також уможливлювали подальший розвиток українського суспільства і його Збройних Сил на основі християнської моралі.

Суспільство все частіше звертає свій погляд до Церкви Христової з надією одержати від неї допомогу у вирішенні проблем, що хвилюють український народ і які входять до компетенції християнського служіння. Відокремлення Церкви від держави не означає відокремлення Церкви від суспільства, його духовного і культурного життя. Як зазначив у своїй доповіді "Українська Армія і Церква" святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, держава повинна бачити у Церкві рівноправного учасника перебудови суспільства, в тому числі Збройних Сил.1 Сфера діяльності Церкви в суспільстві - духовно-моральне і патріотичне виховання.

Не нав'язуючи нікому свого світогляду, Церква може допомагати людям зрозуміти ті життєві обставини, у яких вони опинилися в результаті викоренення протягом багатьох десятиліть християнської релігії та культури. Разом з культурно-просвітницькими силами України Церква повинна брати участь у відродженні 'національної свідомості, загублених духовних традицій та культурних здобутків, які протягом нашої багатовікової історії складали безцінне народне багатство і сьогодні потребують всебічного вивчення і використання в житті суспільства і Збройних Сил України.

Особливого значення в цьому процесі набуває вивчення здобутків попереднього розвитку військової культури, її зв'язку з християнською культурою, впливу Православної Церкви на формування патріотичних цілей та духу Збройних Сил.

Чому протягом багатовікової історії Церква брала активну участь у моральному і духовному житті аврмії і воїна? Тому що віруючий воїн - це, перш за все, християнин. Все, чому навчає Церква і чого вона вимагає від віруючих, усе це зобов'язує віруючих воїнів, позитивно впливає на всю їхню діяльність і формує певний тип військової культури. При цьому слід мати на увазі, що військова ситуація особлива за своєю специфікою і природою. Військове життя ставить перед воїном суто військові завдання, і християнські чесноти в цьому житті стають ще виразнішими і сильнішими. Кожен християнин є громадянином своєї держави і як такий керується патріотичними почуттями щодо своєї Батьківщини.

Він зобов'язаний вищому керівництву свого народу, підтримує морально, фізично і матеріально свою державу. Патріотична вірність цивільної людини обмежується піклуванням про добрий стан своєї держави в політичному, економічному, культурному та духовному житті. Патріотизм воїна вимагає від нього більшого. Воїн повинен бути готовим, в разі потреби, покласти на жертовник Батьківщини своє життя.

Враховуючи це, Церква постійно молиться за військо.2 Людина-патріот чинить це не з зовнішнього примусу, а із внутрішнього почуття - з любові до своєї Батьківщини. Отже, для того, щоб виховати таке високе внутрішнє почуття, розвинути в собі патріотичні переконання у правоті своєї боротьби, треба всебічно розвивати військову культуру, дбати про виховання еліти. Формування військової культури повинно бути пов'язаним з християнськими нормами життя, оскільки для воїна-християнина неможливе роз'єднання його військових професійних обов'язків і християнських переконань. Але існує внутрішній конфлікт - між професійними обов'язками воїна та його християнськими переконаннями.

Церква дає відповідь на це питання і тим самим сприяє подоланню проблеми. Найбільший з пророків, Іван Хреститель, ясно говорить, що воїн не повинен виходити за межі своїх військових обов'язків і зловживати силою, яку йому довіряє держава. Церква знає багато воїнів, які за своє праведне життя були зараховані до святих. Святе Письмо закликає людство до миру, але в ньому немає прямого засудження війни.3 Сам Господь Ісус Христос і Його апостоли ніколи не засуджували воїнів. Навпаки, віру капернаумського воїна-сотника Ісус Христос ставив за приклад для інших людей (Мт. 8,5-10). Нам відомо навернення до християнства Корнилія-сотника. З цього приводу ап. Петро казав, що Господь не дивиться на особу, але "в кожнім народі приємний Йому, хто боїться Його і чинить правду"(Діян. 10,35). Отже, слуги війни не засуджуються за їхню військову професію, а, навпаки, схвалюються за особисту праведність і прагнення до правди. Православна Церква вшановує пам'ять святих воїнів, які уславилися особливою ревністю у вірі в Господа Ісуса Христа. Над усіма ангельськими чинами поставлений Господом святий Архистратиг Михаїл, який скинув з неба сатану разом з іншими пропащими духами.4 Православна Церква шанує пам'ять св.великомученика Юрія (Георгія) Побідоносця, який за часів імператора Діоклетіана за свою мужність і відвагу одержав вищий військовий ранг у царському війську, але за християнську віру прийняв страшні терпіння і мученицьку смерть (6 травня н.ст./23 квітня ст.ст. ЗОЗр.н.е.).5

Серед інших воїнів-християн, яких було причислено до лику святих, можна назвати мчч. Савву Стратілата і з ним 70-ти воїнів, яких катували за християнську віру і стратили за імператора Авреліана (270-275) у 272 р.н.е. (День пам'яті 7 травня/24 квітня).6 Також святий мч.Іоан Воїн, який, попри його заслуги перед імператором Юліаном Відступником як воєначальника, терпів страждання і муки за відмову знищити християн в одній з областей Римської імперії і був страчений. Хоробрий воїн не зміг піти проти християнського сумління і тому святий Іоан воїн шанується народом(День пам'яті ЗОлипня /12серпня).7 Святий мученик Лонгин-сотник, римський воїн, який відбував службу в Іудеї під командуванням Понтія Пілата, вшановується Церквою за те, що під час смертних страждань Спасителя і останніх хвилин земного життя Ісуса Христа, там, на Голгофі, увірував у нього, сказавши: "Воістину, Він був Син Божий" (Мт. 27,54). Після розп'яття Христа Лонгин стояв на варті біля Гробу Господнього і побачив Світле Христове Воскресіння. Лонгин і два його соратники прийняли мученичну кончину за віру в Каппадокії - святі мученики були обезглавлені (День пам'яті 16/29 жовтня).8

Все наведене, а також багато інших прикладів з християнської агіографії дозволяє стверджувати, що на підставі істинного розуміння віри Христової можливе поєднання обов'язків воїна та християнина. В Україні воїн ніколи не був жорстоким агресором, навпаки, всіляко підтримувалась традиція готувати дисциплінованих, духовно вихованих оборонців своєї держави, спокою та добробуту рідного народу.

Численні свідчення про військову звитягу та подвиги воїнів княжої доби в Україні містять староукраїнські літописи та матеріальні пам'ятки. Після хрещення Київської Русі св. рівноапостольним князем Володимиром у 988 р. з'являються українські воїни-святі. Серед них особливою пошаною користується св. благовірний князь Мстислав Хоробрий, правнук князя Володимира Мономаха, який був прозваний Хоробрим за мужність і шляхетність під час військових походів. Разом з тим, він відзначався побожністю і добротою, дбав про духовенство, церкви й монастирі, був патріотом української землі і разом з братами боронив Київ від нападів (День пам'яті 14/27 червня).9

Саме в цей період отримує розвиток інститут військових священиків. Започаткована у Візантійській імперії і продовжена в Київській Русі традиція опіки православними священиками воїнів-християн, отримала новий розвиток за період княжої доби. Православне духовенство несло пастирське служіння у війську і тим сприяло збереженню православної віри, піднесенню військової та загальної культури.

Козацька доба, починаючи з XV століття, знаменувала собою новий етап у розвитку військової організації українських Збройних Сил і відповідно якісно новий етап у розвитку військової культури, яка міцно спиралась на православну віру і Церкву. Українське козацтво до Хмельниччини, доби відродження Української держави та до кінця існування Січі у 1775 році мало своєю заступницею Покрову Божої Матері, про що свідчать численні ікони і храми на Запоріжжі. При військових частинах були похідні каплички, в яких відбувалося богослужіння.

Серед особливих відзнак козацького війська обов'язково були присутні хоругви. У військовий похід козацьке військо також обов'язково брало з собою військових священиків і похідну Церкву. Пораненими воїнами опікувалися церковні братства, притулок для інвалідів був у першій половині XVII століття в м. Трахтемирові.10

Особливе значення для Запорізької Січі мав Київський межигірський монастир (Межигірський Спас). Звідтіля щороку присилали їм ченців ієромонахів до Покровської Церкви на Запоріжжі та монастиря на річці Самарі. Багато запорожців під старість приймали постриг у цьому монастирі. Поступово число Церков на Запоріжжі збільшилося до 14, не рахуючи похідних. Духовенство до них обиралося щороку у вересні, коли з Київського межигірського монастиря приїздили на Січ ченці, з яких і вибирали. Січова Покровська та інші Церкви Запоріжжя були дуже багаті великими пожертвами - на Церкву, на спомин душі запоріжців.11

Наявність Церков і розвиток церковного життя на Запоріжжі не могли не сприяти і розвиткові культури - як військової, так і загальної. При Січовій Церкві була школа, де козаки-"молодики" вчилися грамоті і церковного співу. Період козацької доби залишив по собі велику кількість творів церковного мистецтва, особливо за часів гетьмана Івана Мазепи (1687-1709), коли найбільшого розвитку набув стиль козацького бароко. Фундаторами церков була переважно козацька старшина і, передусім, сам Гетьман Мазепа, який тільки в Києві фундував шість будівель, серед яких найкращими вважаються Миколаївський військовий собор на Печерську (1690р.) і Братська Церква на Подолі (1695р.) (Обидві зруйновані за радянських часів).

Козацька доба знаменувала собою розквіт і військового і церковного мистецтва водночас. Окрім визначних архітектурних та мистецьких пам'яток, в цей період відбувається розвиток українського церковного малярства, зокрема іконописання. На іконах зображують риси українського побуту, постаті гетьманів, старшин, козаків, фундаторів Церков, офіродавців12. Але пізніше, наприкінці XVII століття відбувається підпорядкування Української Церкви під зверхність Московського Патріархату. Цей процес розпочався актом 1686 року і під державним тиском закінчився на початку XIX століття.

Вродовж XIX - на початку XX століття всередині духовенства серед інших сформувались верстви військово-морського духовенства, які посідали окреме місце в Церкві з огляду на їхнє матеріальне забезпечення та суспільний статус. Військово-морське духовенство, створене за ініціативою російського імператора Петра І, мало забезпечити духовну опіку та регулярне церковне служіння в армії та на флоті. До речі, перша згадка про стягнення з парафії особливого грошового збору на утримання полкових священиків і флотських ієромонахів датована 1706 роком. Разом із занепадом української державності багато українців служили в російській армії і були військовими священиками13.

У 20-х роках XIX століття військовий статут 1716 року та статут морської служби 1720 року були доповнені докладним описом обов'язків священиків на випадок військових дій. За російської імператриці Катерини II починається будування спеціальних Церков для гвардійських полків. В цей період військове духовенство було підлеглим архієрею тієї єпархії, де знаходилася військова частина.

У 1797 році російський імператор Павло І призначив фельд-обер-священика протоієрея П.Я. Озерецьковського (1758-1807) здійснювати нагляд над усім військовим та флотським духовенством і закріпив це у Військовому Статуті 1797 р. П.Я. Озерецьковський став членом Св. Синоду, був нагороджений митрою і був призначений головним обер-священиком Російської армії та флоту у 1800 р. В свою чергу Озерецьковський представив Павлу І проект утворення особливої військової семінарії, яка б готувала священиків для армії. Цей план було втілено в життя вже Олександром І у 1801 р14. Крім того Озерецьковський домігся для військового духовенства регулярного фінансового забезпечення з нарахуванням пенсії після 20 років служби, що значно підвищило рівень утримання військового духовенства.

Протягом XIX століття відбулися певні зміни у назві та статусі керівника церковними справами військового та флотського духовенства. Олександр І призначив другого обер-священика для Головного штабу його величності та гвардії, який з 1844 р. носив звання обер-священика Головного штабу гвардії та гренадерів. У 1840 р. був призначений обер-священик Особливого Кавказького корпусу, якому були підпорядковані Церкви козацьких лінійних військ на Північному Кавказі. З 1858 р. звання "обер-священик" було замінене на "головний священик", а у 1890 р. на "протопресвітер військово-морського духовенства" і мав при собі духовне правління на зразок духовної консисторії. Йому були підпорядковані всі полкові церкви, церкви у фортецях, військових шпиталях та навчальних закладах, за виключенням Сибіру, де через великі відстані спілкування було утруднене і тому керівництво здійснювали місцеві архієреї. Багато церков військового відомтсва були одночасно і парафіяльними церквами. Особливо це було відчутно в Україні, де ще жила пам'ять про козацьку добу і рівень побожності населення був надзвичайно високим. Військове духовенство здійснювало треби для населення. Під час походів духовенство супроводжувало свої частини і здійснювало богослужіння в особливих наметах, які були пересувними церквами з усіма необхіднимим для богослужіння речами. На полі бою священик полегшував страждання поранених, а також здійснював підготовку для помираючих - причащав, а потім відспівував померлих15.

У 1890 р. у Російській імперії почав виходити друком спеціальний журнал "Вісник військово-морського духовенства", де окрім наказів і розпоряджень друкувалися статті релігійного змісту, матеріали для пастирської роботи з солдатами, тощо.

Серед інших українці відзначалися своєю освіченістю і тому є багато українських імен серед обер-ієромонахів, полкових і флотських ієромонахів і священиків. ч

З відомих нам імен українських ієрархів, що до висвячення в єпископи займали становища обер-ієромонахів чи ієромонахів в Російській армії і флоті були Лаврентій Горка, Маркел Родишевський, Варлаам Вонатович, Варлаам Леницький, Іларіон Рогалевський, Гавриїл Бужинський, Інокентій Кульчицький, Рафаїл Заборовський, Арсеній Мацієвич. З визначних архімандритів на тих становищах були Стефан Прибилович, Феофіл Кролик, Єрофей Прилуцький, Йоасаф Маєвський, Пилип Рабушинський, Каріон Голубовський, Аркадій Левицький, Пафнутій Биковський та ін. З вибухом революції 1917 року і виникненням радянської держави було зруйновано саму систему релігійного військового виховання і винищено військову еліту, яка хоч і була носієм російської імперської ідеології, але все-таки була вихована в православній традиції і зберігала кращі традиції військової культури попередньої доби. На місце військових священиків і ієромонахів з'являються політруки, на яких поклали відповідальність за військово-патріотичне виховання, в тому числі і атеїстичну пропаганду. Таким чином, понад 70 років патріотичне виховання армії було повністю відокремлене від християнської віри і мало на меті виховання радянського воїна як невіруючого.

Не заперечуючи певних досягнень у патріотичному вихованні радянської армії і здобутих нею перемог, слід зазначити, що саме через антицерковне, антирелігійне спрямування військової ідеології було втрачено великі здобутки у досягненнях військової культури попередніх століть, відрізано саму можливість її використання. Тому не в останню чергу духовна криза і ідеологічний вакуум утворилися саме в галузі існування військової культури після розпаду СРСР у 1991 році.

Натомість, у визвольних змаганнях XX століття у війську України, яке в різні періоди протистояло радянській армії завжди були священики. Це військове духовенство доби Центральної Ради, яке об'єдналося з метою скликання Всеукраїнського Собору у Всеукраїнську Православну Церковну Раду /ВПЦР/ у грудні 1917 р. на чолі з священиком Олександром Маричевим, і діяльність Головного отамана військ Директорії УНР Симона Петлюри у справі втілення ідеї автокефалії Української Церкви, це і діяльність священиків в Західноукраїнській народній республіці /ЗУНР/ у 1918р., зокрема, в Українській Галицькій Армії /УГА/, які загинули разом з іншими полоненими за колючим дротом польських таборів та у більшовицькому полоні протягом 1919 р17. У 40-50-ті pp. під час боротьби військ Української Повстанської Армії /УПА/ з німецькими та московськими загарбниками поряд з українськими повстанцями були греко-католицькі та православні священики, які духовно підтримували вояків і в свята, і в будні, вселяли віру в Божу справедливість і в перемогу над ворогами.

Як бачимо християнська традиція України протягом століть досить суттєво впливала на військо та була серйозним чинником формування військової культури, християнського світогляду оборонців Батьківщини і має тривалі традиції взаємовпливу між Церквою та армією в різні часи історії країни. Відродження сьогодні військової християнської традиції стикається з багатьма проблемами, пов'язаними як із специфікою існування армії в незалежній Українській державі, так і з становищем Православної Церкви в країні, яка прямує до створення єдиної Помісної Православної Церкви.

В українського народу армія завжди користувалася особливою повагою та любов'ю і тому нині ця структура потребує особливої турботи як держави, так і Церкви. Соціальні негаразди в суспільстві, занепад суспільної культури та моралі призвели до низького морального стану особового складу, зростання злочинності та самогубства. З метою покращання ситуації у березні 1996 р. відділом військово-соціологічних досліджень Наукового центру Київського військово-гуманітарного інституту було проведено дослідження ситуації щодо наявності віруючих у гарнізонах Збройних Сил України. З метою вивчення ситуації було скликано дві конференції за участю армії і Церкви:"Армія і духовність: свобода совісті та віровизнання" (1995р.). і "Християнська любов та військовий обов'язок" (1997 p.).

Але справжньої співпраці між Церквою та Збройними силами поки що немає. Не дивлячись на певні проблеми, сьогодні існує реальна можливість закласти серйозний фундамент для створення нового типу військової культури в Україні, її Збройних Силах. На думку дослідників існують достатні підстави для поглиблення взаємодії між Церквою і армією, для переходу від епізодичних зустрічей керівного складу армії з представниками церковного керівництва до систематичного спілкування та обміном досвіду виховної роботи18.

З'явилися реальні передумови, щоб закласти у фундамент підготовки офіцерів нової генерації для Збройних Сил України ґрунтовні знання християнського вчення, позитивне моральне ставлення до святинь віри, прагнення до самовдосконалення за допомогою християнських ідеалів. Тому до структури навчання у військових навчальних закладах потрібно включити перспективні напрями, зокрема релігійну етику, релігійне мистецтво і культуру, передусім малярство, іконопис, архітектуру, літературу, соціально-психологічні та педагогічні аспекти впливу релігії та віри на формування духовного життя суспільства та особистості, історію військово-патріотичної роботи Церкви в армії1 .

Українська Православна Церква Київського Патріархату докладає багато зусиль для того, щоб посилити і прискорити процес християнського виховання у Збройних Силах України. Наприклад, візитації Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета у 1998 р. включили в себе відвідання військових осередків в різних куточках єпархій України, зокрема, відвідини батьківщини голови ОУН, національного героя і патріота Степана Бандери -с.Старий Угринів в Івано-Франківській єпархії (11-16 червня 1998р.)20. Під час візитації до Дніпропетровської та Запорізької єпархій Святійший Патріарх відвідав землю козацької слави, де в с.Жовтоолександрівка збудовано монумент на честь 350-ліття битви гетьмана Б. Хмельницького з польською армією, відслужив панахиду по загиблих козаках в присутності сучасних представників українського козацтва на чолі з Володимиром Мулявою, а також навідався до могили кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка, де в своїй промові нагадав про необхідності відродження козацьких традицій (26-30 червня 1998 p.).

У Запоріжжі Святійший Патріарх освятив канцелярію відродженого Запорізького козацтва і взяв участь у покладанні квітів до меморіалу. Під час відвідин Хмельницької єпархії (18-21 липня 1998р.) Святійший Патріар Філарет зустрічався з керівництвом Академії прикордонних військ України ім. Б. Хмельницького, яка готує висококваліфікованих фахівців-прикордонників21.

Цей перелік можна було б продовжити. Одним з останніх заходів у справі піднесення духовно-патріотичного виховання Збройних Сил України слід назвати рішення Св. Синоду УПЦ Київського Патріархату від 15 грудня 1999 р. під головуванням Св. Патріарха Філарета (журнал номер 17), коли на пропозицію головуючого Святійшого Патріарха Філарета було прийнято ухвалу про відкриття відділу духовно-патріотичного виховання в Збройних Силах України і призначення його головою проректора КДА і С УПЦ Київського Патріархату протоієрея Димитрія Садов'яка22.

Згідно прийнятої Синодом ухвали 4 квітня 2000 р. в приміщенні КДА і С відкрилися 3-місячні курси для офіцерів, що займаються виховною роботою в Збройних Силах України. На ці курси направили своїх представників Міністерство оборони, Міністерство внутрішніх справ, Комітет прикордонних військ, Митна служба України. Слухачам курсів викладали Святе Писання Старого і Нового Завітів, християнське віровчення, християнську етику, історію християнської Церкви, історію Української Православної Церкви, православне богослужіння та християнське мистецтво23.

Насамкінець варто було б зупинитися на рекомендаціях по можливому розвитку процесу взаємодії Церкви та армії у справі піднесення духовно-патріотичного виховання та розвитку військової культури:
1. Мають бути створені правові основи для участі Церкви в духовно-патріотичному вихованні у Збройних Силах.
2. Задоволення релігійних потреб солдат і офіцерів, 'участь духовенства у моральному і патріотичному вихованні повинні набути постійного характеру.
3. Духовно-патріотичне виховання має здійснюватися за програмою, яка виключала би релігійну ворожнечу, пропагувала б найкращі здобутки християнської і військової культури.
4. При дотриманні законного права військовослужбовців на свободу совісті і віросповідання, слід все-таки пам'ятати, що Збройні Сили України не є простором для місіонерської діяльності, військові священики повинні провадити виховання з урахуванням вікових традицій українського народу.

Армія і Церква повинні докласти всіх зусиль, щоб духовний, моральний і культурний добробут українських воїнів був гарантований і забезпечений.

Також може зацікавити: