Козацьке військо до середини XVII ст.
Козацький сайт
Український козацький портал


Код тицялки
Підказка Куди підемо?
Головна сторінка Допомогти сайту Завантаження Гетьмани та кошові Книжки про козаків Козацькі приказки Вірші про козаків Звичаї козаків Походи козаків Козацький форум Легенди Козацькі легенди Словник Козацький словник Козацькі ігри на PC Настрій під устрій Козацьке аудіо Козацька галерея Фільми про козаків Кухня козаків Козацькі випроби Чат козаків Книга згадок Написати Кошовому Додати матеріял

Січова рада:
Чи потрібно запровадити смертну кару?
Всього відповідей: 834

Для блукаючих
Раз уже так сталося, що ти потрапив на портал, то мотай на ус! Не гоже по Січі без хорошого провідника блукати, радимо звернутися до Вогнелиса, він старий і бувалий. Його складно надурити, бачить все як є, а чого і не бачить, то те угадає! Гляди нижче за ним:
Вогнелис

Сувій однодумців


Книгобачення. Український видавничий портал.

Рідне

Наша тицялка:
Український козацький портал



Головна » 2009 » Січень » 10 » Козацьке військо до середини XVII ст.
20:01

Козацьке військо до середини XVII ст.


Черкас Б.В., Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.

Наприкінці XV ст. українські землі, передусім та їх частина, що примикала до Великого степу, опинилися на кількасот років у досить специфічному становищі через постійну небезпеку нападу з боку Кримського ханату та Оттоманської Порти. Причому не йшлося про якісь поодинокі вторгнення - це була системна стратегія, спрямована на спустошення якомога ширшого ареалу територій степу та лісостепу задля розширення зони кочів’їв. Причина цього полягала в тому, що Крим не мав можливостей утримувати захоплені території за допомогою постійні гарнізонів. До того ж ця стратегія живилася ще й економічним фактором - захопленням ясиру, внаслідок чого більшість населення на турецькому і кримському прикордонні тією чи іншою мірою матеріально залежала від здобичі. Отже, склалася ситуація, за якої мир на кордоні був неможливий. Тогочасне становище найточніше характеризує скарга 1545 р. волинської шляхти про те, що є мир з татарами чи немає, вони все одно на коні.

Козацьке військо розвивалося в специфічних умовах. З одного боку -це Великий кордон, де не було мирного життя, де кожної хвилини козак мав бути готовий до нападу кочівника. З іншого, відсутність власної держави і, нерідко, ворожість влади Речі Посполитої до козацтва унеможливлювали стабільне забезпечення всім необхідним, ускладнювали створення постійної госпітальної служби та ін. Все це вплинуло на вольові та професійні якості українського вояка, стимулювало його віру у власні сили і в міць товариства.

В умовах постійного очікування небезпеки народжувався новий тип вояка-універсального, витривалого, готового до швидкої зміни обстановки і, що не менш важливо, такого, що сприймав свою військову діяльність скрізь призму боротьби Христа з Півмісяцем. Поступово виробилися як стратегія, так і тактика козацького війська. Основу військової воєнної діяльності козацтва на кордоні становили: 1) захист України від вторгнення турецько-татарських військ; 2) напади на території Османської Імперії та її васалів; 3) визвольна боротьба українського народу.

Первинною структурою козацького війська була ватага. Вже з кінця XV ст. козаки фігурують у загонах прикордонних урядників і королівських військ. Про перші походи козаків джерела згадують побіжно. Перша згадка про окремі козацькі загони з власними ватажками на чолі припадає на 1533 р. З розвитком козаччини збільшувалася і кількість загонів та ватаг, поступово змінювалася й ускладнювалася їхня внутрішня організація. Вже в 60-х рр. XVI ст., під час Лівонської війни, литовський уряд набирає окремі козацькі роти, сотні й хоругви, які, своєю чергою, поділялися на десятки. З виникненням Запорозької Січі з'являються більші за розміром тактичні одиниці - полки. Наприкінці XVI ст. сформувалася чітка структура війська запорожців. Верховним воєначальником був гетьман, далі йшли полковники, сотники і десятники. Всі посади були виборними. Маючи, на перший погляд, нечисельний старшинський склад (в нідерландському війську, наприклад, у роті зі 100 чоловік 28 становили командний і спеціальний склад), козаки мали інші внутрішні важелі управління і нагляду за порядком під час бою - а саме апарат товаришів. Товариш - старий козак, ветеран - виступав кістяком десятку, був опорою для молодих і менш досвідчених вояків. Це давало можливість уникати зайвих під час бою команд і збільшувало відповідно мобільність пересічного вояка.

Паралельно із запорожцями з 80-х рр. XVI ст. розвивається реєстрове козацтво. Специфікою його воєнної організації було те, що полково-сотенний поділ тут виконував не лише тактичну, а й адміністративну функцію. Остаточне усталення реєстрового війська відбулося у 1624 р., коли його було поділено на 6 полків. На відміну від реєстрового війська, у запорожців кількість і чисельність полків та сотень ніколи не була сталою. Чисельність українського козацтва зростала протягом всього XVI ст., однак усе ж не встигала за поголосками, які сучасники поширювали по Європі. Показовим прикладом є дипломатична місія Еріха Лясоти. Він розраховував навербувати принаймні 20 тис. вояків, а реальні мобілізаційні можливості козацтва коливалися в межах 6 тис. У XVI ст. найбільші козацькі армії не перевищували 2-3 тис. чоловік. У першій чверті XVII ст. внаслідок низки внутрішніх і зовнішніх чинників збільшується чисельність козацького війська. Наприклад, під Хотин Сагайдачний приводить 42-тисячне військо - найбільший військо вий контингент козацької доби до Національної революції.

Відомо, що військова дисципліна є необхідним інструментом існування будь-якого війська. Не було винятком і козацтво. Зважаючи на те, що будь-який непослух щодо наказу, погане виконання службових обов'язків, низький моральний стан кожного окремого вояка можуть мати важкі наслідки для всього війська, козацтво на війні підпорядковувалося досить жорстким законам. Найпоширенішими покараннями були смерть та побиття киями. Однак було б неправильно зводити козацьку дисципліну тільки до карності. Чимале значення для козацького війська мала ідеологія, суть якої зводилася до того, що козацтво є оборонцем християнської віри від невірних . Під час війн із поляками до релігійних лозунгів на захист православ'я додалася ще й національна ідея - звільнення Русі. Таке ідеологічне підґрунтя було серйозною опорою для дисципліни і порядку у війську. Підсумовуючи питання дисципліни, можна визначити три основні, так би мовити, кити, на які вона спиралася: карність, ідеологія й осуд товариства.

Переходячи до розгляду козацької піхоти, кінноти, артилерії і флоту, слід одразу зауважити, що українське козацьке військо не мало окремих родів військ. Козак був універсальним вояком, тож правильно буде вести мову про спосіб бою. Це не заперечує факту існування серед козаків фахівців з якогось окремого виду бою чи взагалі ведення війни (на суші чи воді). Проте такі особливі якості окремих вояків тільки зміцнювали багатогранність і універсальність війська в цілому.

Козацтво виникло й розвивалося в тому регіоні, де з давніх часів панував вершник. Татари, турки, поляки, росіяни - всі ці народи мали чисельну і потужну кінноту. Козацтво в силу своєї нечисельності й економічних чинників не мало такої можливості, тож змушене було виробляти власні бойові прийоми. Успіх у бою досягався або за допомогою раптової атаки, або щільного рушничо-артилерійського вогню. За такого підходу до перемоги піхота становила ударну силу козацького війська. Головною особливістю козацтва була відсутність поділу вояків залежно від зброї - стрілецької чи холодної. В Європі частка вояків, озброєних суто холодною зброєю (копійники, латники, алебардники тощо), становила від 2/3 на початку XVI ст. до половини у першій половині XVII ст. До Тридцятирічної війни (1618-1648 рр.) піхотинці-стрільці (аркебузири, мушкетери) були допоміжними частинами, що забезпечували наступ латників. Саме їхній удар у поєднанні з важкою кіннотою вирішував долю

битви. Задля взаємодії та координації дій стрільців і латників у Європі були змушені розробляти складні бойові порядки. Крім того, армії формували з найманців різних національностей, що, зрештою, призвело до появи муштри. Фактично вояк перетворювався на бездумний гвинтик досить складної і неповороткої військової машини - на цьому ґрунтувалися іспанські, нідерландські та шведські бойові порядки .

Щодо козацтва, то питання визначення його бойових порядків залишається складним. Джерела, що описують козацьку піхоту під час бою, звертають увагу на її вогневу міць. Вогнепальну зброю потрібно було досить довго заряджати, тому військові розробляли різноманітні прийоми, аби організувати і прискорити цю процедуру. В XVI ст. у Європі стрільці шикувалися в 10 рядів, у XVII ст. стрій зменшився до 6-ти. Загальним було те, що кожна дія рядового регулювалася командою старшого. Це давало можливість вести стрільбу організовано, проте її якість залишалася низькою. До того ж загибель командного складу спричиняла руйнування строю. Козацтво, котре цінувало самостійність вояка в межах його підрозділу, не потребувало розроблення такої щільної, як у сусідів, системи команд і чітко визначеного шикування. Внаслідок цього глибина строю залежала від швидкості заряджання кожного окремого вояка. А оскільки кожен козак у справі заряджання і прицілювання мав змогу діяти самостійно і не відволікався на старшину, то і швидкість та якість його стрільби була досить високою. Напевно, кількість шеренг не була сталою, а залежала від уміння бійців. У битві на Куруківському озері козацька піхота шикувалася взагалі в 2 шеренги. Ще одним способом виведення максимальної кількості стрільців на постріл було те, що козаки, окрім загальноєвропейських способів стрільби стоячи і з коліна, часто вели вогонь лежачи. Оскільки технічний рівень 20 тогочасної вогнепальної зброї не давав змоги навіть козакам на рівних битися з масою кінноти на відкритому місці, то українська піхота намагалася нав'язати противникові бій або на важкодоступній місцевості, або прикривалася укріпленнями. У XVI та в першій половині XVII ст. козацтво, хоча в меншій кількості, ніж рушниці, використовувало луки. Цей, на перший погляд, анахронізм мав практичне значення. Адже лук стріляв набагато швидше за рушницю, тож один лучник міг доволі ефективно прикрити десяток козацьких стрільців під час заряджання вогнепальної зброї.

З легкої руки Боплана склалася думка про невисокі бойові якості козацької кінноти. Однак аналіз битв, де брали участь козацькі вершники, наштовхує на протилежні висновки. Козацтво, в своїй більшості, не мало економічних можливостей щодо утримання великої кількості бойових коней. Якщо в Речі Посполитій шляхта на війні використовувала коней, які коштували від 200 до 1500 злотих, то козацький бахмат цінувався у 2-4 злотих. До того ж бойову тварину мало придбати, її ще треба утримувати. А козакам доводилося воювати на тих конях, на яких вони працювали в господарстві. До того ж табуни запорожців часто захоплювали кримці. Красномовним свідченням того, в якому стані іноді перебував кінний склад запорожців, є бій під Лубнами у 1638 р. Тоді Я. Острянин, аби зупинити наступ польської кінноти, наказав випрягти з возів, коней (!) і, посадивши на них вояків, кинув їх у бій. Розглядаючи козацьку кінноту, треба одразу зазначити, що за своїм типом вона належала до легкої з відповідними завданнями - розвідка, переслідування, рейди, флангові атаки, заманювання до пасток тощо. І з цими завданнями, як свідчить історія, вона впоралася належним чином. Повертаючись до подій під Лубнами, потрібно зауважити, що козакам вдалося затримати поляків на кілька годин (!). Визначеного місця в бойових порядках війська кіннота не мала, її висока рухливість давала змогу маневрувати нею під час бою. При атаці на ворога застосовувалася лава. Як писав сучасник, «в грізні лави бойові лицарів шикує».


Атака часто супроводжувалася гучним криком з метою налякати ворога і підбадьорити себе. Якщо кіннота не могла самостійно перемогти противника, вона відступала під захист піхоти, виводячи ворога під її вогонь. Загалом, козацькій кінноті були притаманні швидкість, витривалість, агресивність, багатофункціональність (тобто вищезгадана універсальність козака). Ці якості достойно оцінили відомі полководці Європи, зокрема, Густав Адольф, Валленштейн та ін. Вони буквально не шкодували грошей і сил, аби залучити на свою службу якнайбільше козаків. Та й однією з причин поразки повстань 1637-1638 рр. була наявність у польському війську козацької кінноти реєстровиків.

Про місце артилерії у війську свідчить той факт, що гармати належали до військового скарбу. Лясота зазначає, що козаки погоджувалися вирушити в далекий похід тільки за наявності артилерії. Гармат у козацькому війську було небагато, зазвичай 20-30. Під час стрільби використовували кулі, картеч, запалювальні снаряди тощо. Сучасники вказували, що козацтво, маючи добру артилерію, має і вправних гармашів.

Родзинкою козацтва були його здібності в саперній справі. Козак володів шанцевим інструментом не гірше, ніж зброєю. Вміння швидко та якісно побудувати потужні укріплення було для козацтва, з огляду на переважання сили ворога, питанням життя і смерті. В перші десятиріччя існування козацтва його укріплення майже не відрізнялися від фортифікацій українських прикордонних міст - вали, дерев'яні башти і стіни (заборола чи частокіл). Однак у справі вдосконалення козацтво ніколи не зупинялося. Вже на Солониці 1596 р. бачимо потужну систему валів і ровів, нездоланних для польського війська. А у 1638 р. рівень козацької фортифікації настільки вразив польських інженерів, що вони не приховували свого захоплення.

Табір і козацтво сучасники сприймали як одне ціле. Сам по собі табір як укріплення з возів відомий ще з давніх часів. Він був на озброєнні всіх українських сусідів - поляків, турків, росіян, татар тощо. Шевальє писав про зручність степу для функціонування табору на противагу важкодоступному ланшафту Європи. Унікальність же козацького табору саме і полягала в його багатофункціональності, мобільності, живучісті та, відповідно, ефективності.

Наприкінці XV ст. кримський хан Манглі-Гірей І скаржився на українських соляників, які вільно приходили на його землі. 1522 р. Мухаммед-Гірей І вже називає їх козаками . Сучасники описували їхні валки у вигляді великих таборів.

По своїй суті військовий табір є багатофункціональною інженерною спорудою, оскільки це засіб і пересування, і перевезення зброї, амуніції, їжі тощо, і надійне місце відпочинку, і необхідний захист під час бою. Якщо римські легіонери на кожній стоянці будували земляні укріплення, то козацтву достатньо було оточити себе возами і з'єднати їх мотузками та ланцюгами. Головним же призначенням возів було прикриття піших стрільців від атак колійників і кінноти. В Європі для захисту стрільців, окрім латників, намагалися також застосовувати переносні рогатки. В турецькому війську, в якому переважала кіннота, яничари все-таки перед боєм будували дерев'яно-земляні укріплення. А в Московській державі стрільці захищалися переносними щитами, так званими «гуляй-городами». Головний недолік цих засобів полягав у їх громіздкості. Щоправда, пересувні вози в Європі також вважали досить незручними. Однак, звісно, не використання возів як таких принесло славу козацькому війську (як уже зазначено, це було досить поширене явище), а його уміння маневрувати табором і його міцність. Ще Боплан писав, що 500 татар не наважуються атакувати 50-60 козаків, якщо ті йдуть під захистом табору, а 100 козаків за табором можуть відбитися і від тисячі поляків. Під час бою, особливо проти озброєних турків, козаки лягали під вози і стріляли лежачи. За потреби вози засипали землею або взагалі вкопували в ґрунт. Якщо ворогу вдавалося розірвати лінію возів, то, козаки зазвичай кидали частину їх напризволяще, а решту замикали в новий табір.

Також слід згадати, що табір під час воєн, особливо з поляками і турками, як правило, рухався важкодоступною місцевістю. Причому часто виникали парадоксальні ситуації, коли ворожі кіннота і піхота повільніше пересувалися болотами та ярами, ніж козацький табір. Це передусім свідчить про високу координацію і взаємодію козаків та їх тактичних одиниць загалом.

Під час захоплення ворожих фортець козацтво застосовувало як штурм, так і облогу. В першому випадку намагалися підійти непомітно до ворожих укріплень і навальною атакою, не зважаючи на первинні, іноді доволі великі, втрати, ввірватися всередину. При облозі оточували фортецю земляними укріпленнями, робили підкопи, намагалися підпалити за допомогою артилерії. Якщо ворог очікував на атаку, то козаки наближалися, прикриваючися переносними дерев'яними щитами, плетеними фашинами, а то й просто возами, на стіни залазили за допомогою драбин. Показовим прикладом вміння козаків захоплювати фортеці може слугувати похід Сагайдачного на Москву в 1618р.

Із самого свого виникнення козацтво нерозривно пов'язане з річками. Одна з перших згадок про козацтво повідомляє про захоплення ними татарського корабля на Дніпрі. Використання човнів під час походів на кримські улуси було таким частим і ефективним, що вже у 1510 р. хан задумав модернізувати Очаківську фортецю, перегородити Дніпро ланцюгами, а малі річки засипати камінням. У 1524 р. правитель Великого князівства Литовського і Польського королівства Сигізмунд І, під впливом успішних дій маленької козацької флотилії на Дніпрі проти 40-тисячного татарського війська, пропонує оселити 1-2 тис. козаків на островах, аби вони на човнах воювали з кримцями. Протягом XVI ст. збільшувалися масштаби діяльності козацьких річкових флотилій. Вони пересувають війська і вантажі, перекривають переправи, атакують ворожі суда в пониззі Дніпра і захоплюють фортеці. З другої половини XVI ст. козацтво все частіше з'являється в Чорному морі. Спочатку від його нападів потерпають міста Північного Причорномор'я, але незабаром ударів козацького флоту зазнають усі турецькі чорноморські міста, у тому числі османська столиця.

До морських походів, як свідчить Боплан, козаки готувалися централізовано, спочатку збирали припаси, зброю, будматеріали. Після обрання на раді старшини козацтво ділилося на екіпажі, кожен з яких будував свій човен. Щодо останніх, то французький інженер подає опис великого судна на 50-70 вояків і 4-6 малих гармат. Човен мав пояс з очерету, що виконував роль поплавця, захищав борти від хвиль, а під час бою - екіпаж від куль і стріл. Щоправда, було б неправильно вважати цей варіант «основним» кораблем козаків кінця XV - першої половини XVII ст. Аналіз джерел свідчить, що на озброєнні козацтва були і менші човни на 20-30 осіб. Напевно, величина човна залежала від мети плавання - суто річкове і прибереж не чи морське. Окрім того, мали вдосконалювати і сам човен, оскільки швидко розвивалася вогнепальна зброя. Змінювалися також масштаби й умови битв. Якщо у XV-XVI ст. козаки билися з турецькими кораблями в дніпровських плавнях, то вже в XVII ст. чайкам доводиться зустрічатися з турецькими ескадрами у відкритому морі. В плавнях козаки нападали зазвичай із засідки, ховаючись в очереті, в морі - намагалися наблизитися до ворога непомітно вночі або проти сонця. Якщо такої можливості не було, атакували подібно до кінної лави. Під час атаки частина вояків сідала за весла, а частина вела стрільбу. Як і на суші, козаки максимально використовували рушнично-артилерійський вогонь проти живої сили противника. Наблизившись до ворожого судна, козаки брали його на абордаж. Захопивши турецькі галери і вітрильники, запорожці часто використовували їх для подальших морських походів, а перед поверненням знищували. Загалом, морські виправи козаків є унікальним явищем в історії. Чорне море було «турецьким» морем. Вийти в нього козаки могли тільки через кілька річок, гирла яких контролювали турецькі фортеці з потужною артилерією. Вздовж берегів кочували татари, а на виході часто чатували османські ескадри. Пробившись на початку походу крізь ці перепони, козаки опинялися немов у заткнутій посудині, крізь шийку якої треба було ще повернутися назад. Будь-яка поломка човна становила смертельну небезпеку, оскільки безпечного берега, куди б можна було спокійно пристати, не існувало. Такі умови загартовували козацтво загалом і його флотоводців зокрема.

Козак використовував одночасно як стрілецьку, так і холодну зброю. Щодо першої, то домінували рушниці, види яких змінювалися залежно від їх технічного розвитку - ручниці, аркебузи, мушкети, яничарки тощо. Часто застосовували гаківниці, а в кінноті - ще й пістолі. З-посеред луків козацтво надавало перевагу турецькому типу. В холодній зброї домінували шабля, спис і бойова коса, хоча були поширені й ножі, кинджали, келепи, аркани, перначі, булави тощо. Останні, окрім практичного застосування, виконували ще й роль символу влади у старшини. В артилерії використовувалися залізні, бронзові та мідні гармати, зазвичай малих калібрів, а також, імовірно, мортири і гаубиці. Найпоширенішим способом забезпечення зброєю були купівля і захоплення у ворога.

Тактика козацького війська відштовхувалася від оборони. При зустрічі з ворогом козацтво оточувало себе возами, будувало земляні укріплення. Обираючи місцевість для бою, перевагу надавали важкодоступній - ярам, пагорбам, лісам тощо. Важливою була наявність поряд води. Під час бою козацтво намагалося обезкровити ворога щільним вогнем, а потім у слушний момент контратакувати. При веденні вогню застосовувалися різноманітні маневри і хитрощі. С. Окольський описав, як у боях на Старці козаки за допомогою таких фортелів підпускали кінноту і впритул розстрілювали її. За денних контратак головна роль належала кінноті. Дуже часто козацтво діяло вночі - саме під прикриттям темряви козацька піхота непомітно підходила під ворожі позиції й відчайдушне атакувала.

Стратегічні думки, ідеї, плани української старшини через брак документальних свідчень з'ясувати важко. Можна лише, спираючись на події, визначити загальні концепції.

Як уже було зазначено, в основі воєнної діяльності козацтва були три складові, кожна з яких мала свої стратегічні особливості. У разі вторгнення турецько-татарських військ козацтво намагалося за допомогою розвідки визначити час і напрям їх походу. Якщо це вдавалося, то козацькі полки і сотні виходили на перехоплення, аби запобігти вторгненню. Якщо противник все ж оминав прикордонні чати, що було не так уже й важко в умовах величезного степу, то козаки, розсипавшись на багато загонів і спираючись на укріплені поселення українського прикордоння, переслідували ворожі чамбули. Якщо ж противник відступав, козаки рушали за ним у степ, намагаючись знайти його головний кіш.

Дієвішою у сенсі послаблення або й взагалі унеможливлення вторгнення була організація превентивних походів проти Османської імперії та її васалів. Оскільки Порта мала великі мілітарні можливості, з якими козацтву було важко змагатися, то успіху досягали завдяки раптовому нападу і швидкості. Щодо походів на південь, то стратегічну мету від початку диктували як політичні, так і економічні чинники. Перші зони нападів козацтва до середини XVI ст.- це передусім пониззя Дніпра з уфортифікованими містами Очаків та Іслам. Метою їхніх виправ були перекриття євразійського сухопутного і морського шляхів, погром улусів кримців, контроль над видобутком солі та максимальне послаблення влади татар над регіоном, який де-юре належав Великому князівству Литовському. Поступово зона козацької активності розширилася й охопила весь чорноморський басейн та частину Балкан.

Про значення антиосманської діяльності козацтва свідчить той факт, що до появи й розвитку української козаччини багатотисячні війська Криму та османів проникали вглиб земель Великого князівства Литовського і Корони польської, загрожуючи навіть їхнім столицям. Річ же Посполита такої загрози вже не відчувала, оскільки цю важку і криваву війну козацтво відсунуло на кордон.

При ознайомленні з козацькою воєнною історією впадає у вічі різноманітність прийомів, що їх використовували українські полководці. Це випливало з внутрішньої структури козацтва - відносна демократичність у сприйнятті й обміні воєнними ідеями, особиста відповідальність старшини перед товариством за якість проведення операцій (досягнути перемоги за максимально низьких втрат). Саме покарання керівництва через страту чи видачу ворогу, чим нерідко дорікали козацтву історики, є найвищим рівнем військової моралі та дисципліни. Власне, тому козацьке військо, попри надважкі умови існування, спромоглося не тільки вижити, а й розвинутися, виходячи часом зі, здавалося б, безвихідних ситуацій.

Битва на р. Кам 'янка (1589)

Наприкінці червня 1589 р. Кримська орда на чолі з ханом Газі-Гіреєм II наблизилася до українських земель у складі Корони Польської й атакувала їх. Уже 18 серпня загони татар з'явилися поблизу Львова. Головний кіш кримців розташувався поблизу Тернополя. Кримські чамбули протягом майже двох місяців пустошили Руське воєводство (Галичину) і Поділля. Населення та окремі жовнірські роти чинили опір. Особливо запеклі бої відбулися під Буськом, Галичем, Дунаєвом і Баворовом. Неспроможність центральної влади організувати надійну оборону або хоча б скоординувати дії прикордонних загонів жовнірів і шляхти прирекла українські землі на плюндрування та нищення.

На момент вторгнення кримців більшість вояків Війська Запорозького перебувала в уходах. Коли дійшла звістка про напад Кримської орди, на Запорожжі було проведено мобілізацію, і козацьке військо рушило па захід із метою перехопити татар під час їх відступу з України. Дорогою до козацьких полків приєдналися загони черкаського і переяславського підстарост, берестейського воєводича Горностая і кількох значних шляхтичів.

Війська супротивників зустрілися на річці Кам'янка за дві милі від молдавського міста Сороки. Козацьке військо, скориставшись із того, що татарам невідомо про його наближення, зненацька атакувало найближчий татарський кіш, що налічував 6 тис. чоловік. Успіху запорозької атаки сприяла ніч і те, що основне кримське військо перебувало за горою. Під час бою противник утратив 2700 вояків, у тому числі одного царевича і кількох представників знаті.

Хан швидко оговтався від першої невдачі, підтягнув усі чамбули, оточив українців і навальною атакою спробував їх знищити. За свідченням учасників битви, ворог «до нас потопом пішов, чого ми перед тим У битвах ніколи не бачили, такої потужності і сміливості того не приятеля Хреста Божого...». Основою оборони запорожців слугував табір. Українське командування, помітивши, що Газі-Гірей захопився штурмом і розтягнув власні бойові порядки, контратакувало ворога, завдавши основного удару в напрямку ханської ставки. Як наслідок під ханом було вбито коня, а його самого поранено в ногу, загинуло чимало мурз, і татарське військо, кинувши більшість полонених, відступило. Загальні втрати кримців становили 9 тис. осіб. Загинуло багато знаті, в тому числі двоюрідний брат Газі-Гірея і його підскарбій.

До стратегічного переслідування не вдалися, оскільки запорожці отримали інформацію про рух вгору Дністром 40-тисячного турецького війська.

Оборонні бої Війська Запорозького у травні 1586 р.

У травні 1586 р. Кримська орда, імовірно, на чолі з ханом, підійшла до Дніпра в районі Таванської переправи з метою переправитися через річку і вторгнутися на Україну. Через розлив у районі переправи стояла висока вода, і хан був змушений рушити лівим берегом вгору по Дніпру. Козацька сторожа, заздалегідь виставлена на Тавані, вчасно помітила ворога і попередила запорозького гетьмана Богдана Микошинського. Це дало змогу українському полководцеві швидко підтягнути і сконцентрувати всі наявні сили на Таволжанському острові. Місце було обрано не випадково, оскільки саме тут розташовувалася переправа, до якої, як очікували, прямувало кримське військо. Останнє, підійшовши саме туди, де на нього чатували козаки, почало на човнах перепливати Дніпро. Можливо, українські вояки навмисно залишили на лівому березі плавні засоби, аби підштовхнути противника до переправи, під час якої кримське військо було найбільш вразливим. Під час переправи татар атакувала запорозька флотилія, внаслідок чого кримці втратили З тис. осіб і багато амуніції.

Зустрівши опір, хан не полишив надії перейти на правий берег в іншому місці. Вочевидь, розраховуючи на рухливість свого війська, він пішов далі вгору по Дніпру. Козаки рухалися паралельно протилежним берегом. Напевно, частина запорожців пересувалася кіньми, а частина - човнами. Крім того, Микошинський попередив про рух кримців інших козацьких старшин та гетьманів кварцяного війська. Врешті, хан був змушений відступити. Згідно з дослідженнями С. Леп'явка, це перший відомий випадок, коли козаки зупинили татарську орду на підступах до України.

Захоплення міста Юргіїв у грудні 1593 р.

У двадцятих числах грудня 1593 р. 3-тисячне запорозьке військо, очолюване Григорієм Лободою, напало на турецьке місто Юргіїв. Час і місце нападу було обрано не випадково. Юргіїв був складовим містом, а 24 грудня в ньому відбувся великий ярмарок. Лобода, зважаючи на те, що в цю пору року степ пустішав, рушив прямо з Січі. С. Жолкевський писав: «... не з волості, але з пустель, з самого Низу, кілька тисяч козаків... вийшло і там пустелями ідучи...».

Турки нападу не чекали. Поки османи збирали сили, козаки протягом 3-х днів встигли не тільки спалити місто, а й понищити околиці «на кільканадцять миль в окрузі». Турки, білгородські татари і молдавани, намагаючись перехопити українців, гналися за ними до Сорок, але козаки на початку січня 1594 р. успішно відійшли на Поділля. Не можна не погодитися з думкою С. Леп'явка, що «зимовий рейд козаків на конях через причорноморські. морські степи був складним у виконанні і свідчив про прекрасну підготовку його учасників».

Захоплення Білгорода у березні 1594 р.

На початку 1594 р. Військо Запорозьке у рамках антиосманського союзу зі Священною Римською імперією організувало і здійснило напад на турецьке місто Білгород, що контролювало гирло Дністра. Воєнну акцію очолив Григорій Лобода. Брак човнів змусив його вирушити в похід з обмеженим військовим контингентом. За різними даними, козацьке військо налічувало від однієї до двох тисяч осіб (Лясота і Струсь повідомляють про тисячу козаків на сорока човнах, Жолкевський - про 1300 на 45 човнах, а Язловецький - про 2 тис., не вказуючи при цьому кількості човнів).

Козацька розвідка через полонених татар дізналася, що «в Білгороді зібралося багато війська, кінноти і піших яничар, звідки... вони повинні були вдертися в угорську землю». Лобода міг розраховувати лише на раптовість, адже турки не очікували, що козаки на своїх човнах спроможні вийти в море в цю «небезпечну пору року», коли на Дніпрі ще навіть не зійшла вся крига. Запорожці, підійшовши вночі, зненацька атакували Білгород. Поки в місцевому замку били на сполох і готували відсіч, українські вояки захопили місто. Оскільки часу було обмаль, запорожці підпалили будівлі й зі світанком так само швидко відійшли.

Білоцерківська битва 1596р.

Битва відбулася в рамках каральної кампанії польського уряду ]59б р- проти повсталих козаків. Коронне військо на чолі з польним гетьманом Станіславом Жолкевським у першій половині квітня (за згадками, 3220 гусар, 1338 панцирних козаків, 800 чоловік найманої піхоти, 1244 вибранців, всього 6602 вояків і не менша кількість озброєних слуг) наздогнало за милю від Білої Церкви поблизу урочища Гострий Камінь козаків, що відступали (кілька тисяч і більше 20 гармат) на чолі з С, Наливайком і М. Шаулою. Козаки рухалися табором у п'ять рядів возів. Жолкевський вагався, чи починати атаку, з огляду на табір і сильну артилерію козаків. Однак побоюючись, що повстанці під покровом ночі можуть вислизнути від нього, польний гетьман перейшов у наступ.

Користуючись перевагою в швидкості, поляки оточили козацький табір, вдарили з усіх боків, намагаючись розірвати вози. Проте козаки зустріли атакуючих щільним вогнем. Козацька піхота стріляла лежачи під возами, потужно діяла артилерія повстанців: «Козаки добре боронилися гарматами». Врешті-решт Жолкевський був змушений відступити. Обидва противники зазнали відчутних втрат. Поляки припинили переслідування і відступили до Білої Церкви, тож козаки змогли переправитися через Дніпро поблизу Трипілля .

Московський похід Петра Сагайдачного 1618р.

1618 р. українське козацтво взяло участь у черговій польсько-московській війні. Навесні коронне військо Речі Посполитої на чолі з королевичем Владиславом підійшло до м. Вязьма і розкинуло табір, очікуючи підходу підкріплень. Проте ані вояків, ані грошей не надійшло, тож і більшість жовнірів залишила табір. Аби врятувати королевича і виправити ситуацію, польський уряд звернувся по допомогу до Війська Запорозького. Після переговорів українське командування під керівництвом гетьмана Петра Сагайдачного розробило план майбутнього походу. Оскільки за донесеннями козацької розвідки більшість московських військ було націлено на смоленський напрям, то Сагайдачний відкинув польський план, який передбачав рух козаків від Смоленська до Вязьми, натомість обравши шлях від Путивля прямо на Москву. Задля збереження таємниці гетьман не повідомив польську сторону про свій план. Крім того, було проведено операцію з відвернення уваги московських воєвод від південного кордону (в травні 1618 р. в районі Калуги діяв 4-тисячний козацький загін).

У середині червня Сагайдачний закінчив збирати 20-тисячне військо і розпочав похід. Протягом кількох тижнів українці захопили Путивль, Рильськ, Курськ, Лівни, Єлець. Під останнім до Сагайдачного приєднався загін, посланий у травні під Калугу. Дорогою він захопив міста Лебедин, Скопин, Ряжськ. Водночас спроби Владислава (військо якого збільшилося до 25 тис.) захопити Можайськ не дали результатів.

Поповнивши власні сили й визначивши через посланців місце зустрічі українського та польського військ у Тушині, український полководець продовжив похід. Було захоплено Шацьк, однак під Михайловим козаки зазнали першої невдачі. Запорозький авангард у 1 тис. чоловік на чолі з полковником Милостивим мав уночі захопити місто. Однак цей план зірвався, і Сагайдачний був змушений перейти до звичної облоги. Через десять днів Михайлів було захоплено. В районі Серпухова запорожці зустрілися з московським військом Д. Пожарського. Проте російські ратники за першої сутички з козаками розбіглися. Потому проти запорожців виступив новий воєвода Г. Волконський. Він намагався перешкодити гетьманові переправитися через Оку поблизу Коломни. Однак Сагайдачний швидко оминув місто і перейшов Оку вище, здолавши при цьому московський опір. Вирушивши Коширським шляхом, запорожці вже 17 вересня були в Бронницях поблизу Донського монастиря. Росіяни спробували розгромити Скоропадського, виславши проти нього військо на чолі з Бутурліним. Однак український полководець несподівано атакував московські полки на марші й ущент їх розбив. Після цього Сагайдачний перейшов до Тушино, де 20 вересня з'єднався з Владиславом. Тим часом окремі загони козаків захопили міста Ярославль, Переяславль, Романів, Каширу і Касимів.

Протягом трьох місяців козаки подолали понад 1200 км (поляки в цей час пройшли 250 км, без серйозного опору, і не взяли жодної фортеці). Згідно з дослідженнями Гуржія і Корнієнка, українські полки рухалися з середньою швидкістю 15— 20 км на добу, в 6-8 разів швидше, ніж поляки, у 2-3 рази - ніж європейці.

Бій під м. Іов у 1636 р.

У травні 1636 р. 4-тисячний кінний корпус українських козаків на чолі з Носковським захопив м. Іов на території Люксембургу і розбив поряд з ним свій табір. Французький генерал граф де Суассон спробував розгромити козаків. Зібравши по 1200 кінноти (стільки ж слуг) й піхоти (в тому числі 800 швейцарців), де Суассон рушив у напрямку Іова, намагаючись використати фактор раптовості, тим більше, що його відділяли від козацького табору річка і пагорб. Однак козаки здалеку помітили ворога. Аби розвідати сили французів, виграти час для збору вояків і вивести ворога під фланговий удар основних сил, козацьке керівництво вдалося до тактики хвильових атак із наступною удаваною втечею. Спочатку 300 козаків енергійно атакували французький авангард із 200 вояків і так само швидко відступили. Пізніше козаки повторили напад більшими силами. Французькі вояки, вважаючи, що перемога у їхніх руках, кинулися в атаку. Перебігши через річку, вони вклинилися в бойові порядки козаків. Оскільки пагорб за спиною запорожців значно ускладнював відступ козацького загону, то розпочався запеклий бій.

Козацьке командування, скориставшись із того, що французи втяглися в бій, а пагорб закриває від них козацький тил, непомітно зосередило на флангах резерви. Як пізніше зазначав Суассон, козаки всіма силами контратакували його. Французькі вояки не витримали чергового навального наступу козаків і втекли через річку, причому частина їх, судячи з усього, була притиснута до болота, де зазнала відчутних втрат.





Автор: vitalya


Введіть скриньку:

Також може зацікавити:

Категорія: Історична нотатка | Переглядів: 1786 | | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
avatar
Пошук

Ваш сховок
Привіт, Мандрівник!



Пcевдо:
Пароль:


Чим зайнятись?
Реєстрація
Реєстрація на сайті

Останнє з ради

1. ЧИ СПРАВДІ МОЖНА ЗАР...

2. Прислів'я та при...

3. Вірш про КОЗАКІВ, ко...

4. Пошук гуморесок

5. Улюблена гра


Народне слово:
Московські чернетки

Грецькі вісточки

Османський ярмарок

Персоналії:
Отаман Вишневецький
Дмитро Вишневецький
Северин Наливайко біографія
Северин Наливайко
історія Самійшла Кішки
Самійло
Кішка
Петро Сагайдачний
Петро Конашевич
біографія Івана Богуна
Іван
Богун
Оповідь про Івана Мазепу
Іван Мазепа
розповідь про Івана Сірка
Іван
Сірко
мова про Івана Виговського
Іван
Виговський
Зображення Палія
Семен
Палій
розповідь про діяння Полуботка
Павло
Полуботок
Картинка Розумовського
Кирило
Розумовський
Дорошенко гетьман
Петро
Дорошенко
Богдан Зиновій Хмельницький
Богдан
Хмельницький
Іван Скоропадський
Іван
Скороп...
пилип орлик та конституція
Пилип
Орлик
Юрій Хмельницький
Юрій
Хмельни...

Статистика


Всього онлайн: 2
Вільних мандрівників: 2
Низових користувачів: 0

Сьогодні були:




Мапа сайту
I love Google! Я люблю Google! Kocham Google! Ich liebe Google!