Лук'ян Чорнинський — гетьман запорізького козацтва в 1578 та 1586.

Цьому, на жаль, дуже маловідомому, гетьманові українські козаки довіряли булаву двічі: в 1578 та в 1586 роках. Але в обох випадках він гетьманував недовго. Тож чи варто дивуватися, що з популярністю в козацькому літописі йому не пощастило. Хоча в обох випадках він ставав гетьманом у дуже напружені для козацтва часи. Але всім відомо що Лук'ян був сильним та відважним гетьманом, тільки його подвиги, його історія не потрапила в історію України, тільки певні деталі. 

 

Іван Підкова-гетьман запорозького козацтва (1533 — 16 червня 1578 )

Історична постать Івана Підкови є надзвичайно популярною серед українського народу і сьогодні. Пам’ятник цьому відомому флотоводцю й організатору українського козацтва у перші роки незалежності нашої держави встановлено на місці його страти у Львові.

За переказами сучасників, Іван Підкова походить з роду молдавських господарів і, за деякими свідченнями, був братом господаря Івони, вбитого турками за спробу скинути турецьке ярмо.

 

Павло Бут ( ? —  9 квітня 1638) — гетьман Війська Запорозького Низового, керівник повстання 1637 року. 

Місце та рік народження невідомі. Згадується в серпні 1630 р., відколи брав участь у козацькій раді на Масловому ставі, невдовзі повертається у Чигиринський полк, де служить сотником.

Яків Шах — запорозький низовий гетьман другої половини XVI ст., побратим Івана Підкови, з яким ходив походом на Молдавію (1577), в 1576–1577 роках розгромив на Дніпрі татарського посла, який повертався з Москви. Шах не лякаючись кари, яку поніс Підкова, вирішив помститись за Гетьмана Підкову: напасти на Волощину.

Князь Богдан Ружинський( ?, Ружин — 1576, Аслам-Кермен) — низовий запорозький гетьман (1575–1576).

Народився в Ружині (Сквирського повіту, місто лежало при впадіні р. Тетерів в р. Прип'ять), «муж серця великого», Папроцький називає його популярним козацьким вождем, який був відомий запорозьким козакам під іменем гетьман Богданко. Існує думка істориків, що князі Ружинські походять від Коріятовичів

Самійло Кішка (Кушка, Кошка) (1530 (?) — 1602 (1620)) — шляхтич брацлавський з роду Кошичів або Кошків. Хоч був малий, але запорожці його любили. Козацький отаман, старший війська Запорозького (1574 — 1575, 1599 — 1602). Керував козацьким військом в Інфляндській кампанії, низкою морських походів: на Ґезлев, Ізмаїл, Очаків, Аккерман.

Близько 1517 — 1563/1564 

Українсько-литовський магнат на Волині, князь гербу Корибут з династії Гедиміновичів. Козацький ватажок, гетьман. Урядник Королівства Польського (староста канівський і черкаський). Власник маєтків у містечку Вишнівець Крем'янецького повіту. Збудований ним замок на острові Мала Хортиця вважається прототипом Запорозької Січі.
Дмитро Вишневецький був старшим з 4-х синів князя Івана Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни

 

Восени 1595 р. у складі запорозького загону на чолі з Г. Лободою здобув Київ і продовжував боротьбу проти поляків у Білорусі.

На початку 1596 р. Шаула повернувся з Білорусі на Правобережну Україну.

В березні 1596 р. повстанці скинули Григорія Лободу, зрозумівши, що він уникає з’єднання з військом С. Наливайка, і обрали гетьманом М. Шаулу.

У травні 1596 р. під Білою Церквою загін Шаули приєднався до повстанців.

У битві з польськими військами в урочищі Солониця біля Лубен Шаула був тяжко поранений, підступно схоплений 7 червня 1596 р. зрадниками й виданий Станіславу Жолкевському; згодом страчений у Варшаві.

ДЖЕРЕЛА:
Енциклопедія українознавства. У 10 т. / Гол. ред. В. Кубійович. Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954−1989; Малий словник історії України / Відпов. ред. В. Смолій. К., Либідь, 1997; Історія України: Енциклопедичний довідник. К., Генеза, 2008.

Тихін Байбуза прийняв гетьманську булаву реєстру з рук Христофора Нечковського. Погоджуючись на це, вія чудово розумів, що має лише один спосіб втриматись на гетьманському " престолі" — зробити козаків іще слухнянішими в очах польського уряду. Та козаки - принаймні значна частина їх - усе ще прагнули помститися цьому урядові. На що вони покладалися? На військову силу, що її скликав під свої прапори Федір Полоус, на те, що їм пощастить підняти український народ на визвольне повстання.

Тихін Байбуза тримався іншого. Він не вірив, що таке повстання можливе, і прагнув націлити козацтво передусім на боротьбу з татарами і турками. Під час походу Полоуса до Дністра, він, під тиском частини козацтва, мусив приєднатися до нього. Але саме цей похід ще раз, і тепер уже остаточно, переконав гетьмана: народ до повстання неготовий, а Полоус - постать не тієї слави, щоб надихнути українців на визвольну війну проти Польщі. Втім, Байбуза такої війни і не прагнув.

Щоб переорієнтувати в цьому напрямку своїх реєстровиків, Байбуза повів їх у похід на Перекоп. Там, десь поблизу урочища Терен-Ориш, він розбив татарську орду, погромив кілька улусів, поруйнував оборонні вежі і з беззаперечною перемогою повернувся на Запоріжжя.

Здавалося, початок примиренню з поляками та активізації антиординської боротьби покладено. Але два гетьмани, очевидно, співіснувати не могли. Бо, скільки б часу не був поруч з Байбузою гетьман Полоус та його антипольськи настроєне військо, стільки реєстровики, не слухаючи гетьмана Байбузи, поривалися б у похід проти поляків. Тим більше, що Полоус уже вдався до рішучих дій: захопив човни, козацьку скарбницю і склад з продовольством. Байбуза не втерпів: спробував силою зброї повернути все назад. Не вдалося. А Полоус тим часом узявся до іншого. До чого саме?
Вистеживши, коли до реєстровиків наблизиться загін з продовольством і грішми, що його спорядив великий князь Литовський, полоусівці напали на нього, перебили і все добро забрали собі.
Отак і воювалися між собою гетьмани - на втіху і полякам, і татарам, і туркам. Звичайно, можна закинути Тихонові Байбузі, що він поводився по-зрадницькому. Що нападав на нереєстрових козаків, своїх побратимів. Але ж і не-реєстровики нападали. Тому буде набагато мудріше сказати, що гетьман Тихін Байбуза в даному разі став жертвою політичної ситуації, що склалася на той час, як на Запоріжжі, так і в усій Речі Посполитій.

Михайло Степанович Ханенко (близько 1620—1680), козацький військовий діяч, згодом гетьман Правобережної України (1669 — 74), син запорозького козака Степана, родоначальник роду Ханенків.

З 1656 полковник уманський, прихильник пропольської орієнтації, підтримував Юрія Хмельницького і Павла Тетерю.


За підтримки частини козаків, кримського хана та польської влади, Xаненко намагався 1668 року усунути гетьмана Петра Дорошенка і на його місце поставити Петра Суховія. У липні 1669 р. у боротьбі проти Дорошенка Суховій зазнав поразки, а його козаки трьох правобережних полків на раді в Умані проголосили гетьманом Xаненка.

Xаненко продовжував боротьбу проти П. Дорошенка, зазнавши поразки у битві під Стеблевом (29. 10. 1669). У своїй політиці він спирався на Польщу і 2. 9. 1670 уклав з польськими делеґатами договір в Острозі, на основі якого Польща визнала Xаненка гетьманом Правобережжя, а він погоджувався на підданство польської королеві на умовах автономії лише для козацької верстви.