Раз уже так сталося, що ти потрапив на портал, то мотай на ус! Не гоже по Січі без хорошого провідника блукати, радимо звернутися до Вогнелиса, він старий і бувалий. Його складно надурити, бачить все як є, а чого і не бачить, то те угадає! Гляди нижче за ним:
Про життя Богдана Хмельницького до 1647 року відомо дуже мало. Традиційний рік народження козацького гетьмана — 1595 — вирахувано за відомостями венеціанського посла Нікколо Сагредо, який у 1649 році писав у своєму рапорті до венеціанської сенйорії, що Хмельницькому 54 роки.[1]
М. Максимович висунув версію, що Богдан народився 27 грудня 1595 року, на свято Святого Федора Начертанного [2] та одержав ім'я Богдан, від народної форми церковного імені Теодор (Феодот)[Джерело?]. Однак ця версія не пояснювала друге ім'я Богдана Хмельницького, Зиновій [3].
К. Когтянцта та С. Плохій припустили, що першим, хресним іменем Хмельницького було Зиновій, тому 27 грудня не могло бути його днем народження[Джерело?]. С. Плохій висловив здогад, що Хмельницький міг народитися 2 листопада за юліанським календарем, коли у святцях фіксується ім'я Зиновій (до речі, єдине у православному церковному календарі) й бути хрещеним 10 листопада[4] у день святого Феодота. У зв'язку з цим священик міг дати хлопчикові перше ім'я, Зиновій, за іменем святого в день, коли той народився, і друге ім'я — Богдан (Фео-дот) — відповідно до дня хрещення[Джерело?]. Враховуючи, що ім'я Зиновій не було популярним серед українців, які прагнули уникати імен мучеників, до яких належав св. Зиновій, щоб дитина не мучилася у своєму житті, то Хмельницький й отримав друге ім'я Богдан, яким і користувався. Запропонована версія виглядає переконливою, але вона не пояснює причини святкування Богданом дня народження 27 грудня за юліанським календарем.
Відповідно, питання дати народження Богдана Хмельницького залишається відкритим і потребує подальшого вивчення.
Походження
Найбільш розповсюдженою є версія, що Богдан Хмельницький походив з українців дрібно-шляхетського роду (гербу «Абданк»[7]). Однак є й інші версії.
Батько Богдана, Михайло Хмельницький, був на службі у коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського, а потім у його зятя Яна Даниловича. 1620 року він брав участь у поході Жолкєвського на Молдавію й загинув у битві з татарами під Цецорою;
Матір Богдана була козачкою і, найімовірніше, звалася Агафією[8] Згодом після смерті чоловіка вона одружилася зі шляхтичем і «королівським жовніром» Василем Ставецьким, який пережив її й під... Читати далі »
Іван Виговський народився на початку XVII ст. на Київщині. Він походив з старовинної української православної шляхти, родове гніздо якої було у Вигові, що на Овруччині в Київському воєводстві. Дане відгалуження роду називалося Лучичі (рід)-Виговські, оскільки було пов'язане ще й з Лучичами. Підпис І.Виговського
Батько I.Виговського
Батько майбутнього гетьмана Остап (Остафій) Виговський служив у київського митрополита Петра Могили — видатного церковного і культурного діяча України та Молдавії, джерела вказують, що О. Виговський мав у своїй власності містечко Гоголів на землях сучасної Полтавщини, де, можливо, й народився майбутній генеральний писар і гетьман. Остап Виговський підтримував міцні зв'язки з Адамом Киселем, котрий активно боровся в першій половині XVII ст. проти дискримінації православної церкви. Пізніше, в роки Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. О. Виговський осяде в Києві, де стане намісником Київського замку. Він мав чотирьох дорослих синів (Іван, Данило, Костянтин, Федір) та двох дочок. Після поразки І. Виговського й ліквідації Москвою української незалежності до Сибіру було відправлено більшість його родичів. Остап Виговський мав двох братів - козацького полковника Василя Виговського і сотника Самійла Виговського.
Роки навчання
Про молоді літа майбутнього гетьмана майже нічого невідомо. Він дістав добру освіту, ймовірно в Києво-Братському колегіумі, чудово володів крім рідної української мови ще й церковнослов'янською, польською, латинською, непогано знав російську мову, був вмілим каліграфом. Згідно із Самійлом Величком Виговський був «вивчений вільним наукам, славився за дотепного і вправного у писарських справах». Не випадково він пізніше виступав як покровитель вище згаданого колегіуму, підкреслював своє знайомство з Феодосієм Софоновичем — ректором Києво-Могилянського колегіуму в 1653-1655 рр., ігуменом Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у 1655-1672 рр., письменником, теологом та істориком. Не було випадковістю й те, що в ході розвитку українсько-російських відносин саме Виговському на його прохання патріарх Никон надсилав книги, а також священні посудини і ризи. З листа Виговського до Никона від 22 серпня 1653 р.... Читати далі »
Молоді роки Петро Конашевич Сагайдачний народився 1570 року в селі Кульчицях Перемишильскої землі Руського воєводства (нині Самбірського району Львівської області) у шляхетській православній родині. Свій рід виводив з дрібної шляхти Попелів-Конашевичів. Навчався у Острозькій школі на Волині разом із Мелетієм Смотрицьким, автором знаменитої «Граматики». Після випуску, Сагайдачний переїхав до Львова, а потім до Києва, де працював домашнім вчителем, а також помічником київського судді Яна Аксака.
Головні походи Людина нестримної, кипучої енергії, патріот своєї землі, він пішов на Запорозьку Січ. Освічений, талановитий і хоробрий Сагайдачний незабаром зайняв помітне місце серед козацької старшини. Він очолював відважні морські походи козаків на Стамбул, Трапезунд, Синоп. Розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою на «чайках» — швидкохідних човнах. З 1600 року він керував майже всіма значними походами, що набули загальноєвропейського значення. Особливої слави заслужив у народі після взяття 1616 року неприступної турецької фортеці в Кафі. У результаті походу був знищений турецький флот, а з неволі визволено тисячі полонених. Сагайдачний і угодовська старшина, сподіваючись заслужити у польсько-шляхетського уряду розширення в першу чергу власних прав та прав заможного козацтва, завербувавши частину козаків, узяли участь у поході польського королевича Владислава 1618 року на Москву. С., вирятував звідти королевича, запрошеного частиною московського боярства в часи Смути на російський престол, на якому йому не вдалося утвердитися. Після цього походу втратив довіру низового козацтва і був скинутий з гетьманства, але його заслуги не залишилися непоміченими в Польщі і Сагайдачний очолив реєстрових козаків. У 1621 році Сагайдачному випала нагода знову зявитися на політичній арені. 15-17.VI.1621 р. в Сухій Діброві (урочище між Білою Церквою і Ржищевом) відбулася загальна рада реєстрового і нереєстрового козацтва, на якій вони прийняли пропозицію польського сейму взяти участь у війні проти турків. Рада доручила гетьману нереєстрового козацтва Неродичу Бородавці командування 40-тисячним козацьким військом. Після ради козацьке військо вирушило в похід на Молдавію. Скориставшись важким становищем козацької армії спровокованої польською стороною Сагайдачний солодкими обіцянками переманув на свій бік к... Читати далі »
Спроби організації реєстрового козацтва сягають 1524 року, у якому Великий князь литовський і король польші Жиґмонт І доручив Семенові Полозовичу і Криштофові Кмитичу організувати козацький відділ на державну службу. Через брак фінансів цей проект не реалізовано. Подібна доля зустріла пропозицію черкаського старости Остафія Дашковича у 1533, а також заходи Жиґмонта І 1541.
Коли українські старости намагалися організувати козацькі відділи головним чином для боротьби проти татар, польські королі вважали, що створення урядових козацьких формацій допоможе контролювати козацькі рухи й стримувати протитатарські акції козаччини.
Військо реєстрових козаків було створене універсалом короля Сигізмунда ІІ Авґуста 2 червня 1572, коли було доручено коронному гетьманові Ю. Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді зустрічаємо назву реєстрові козаки на противагу нереєстровим козакам, які були поставлені у напівлегальне становище.Реєстрових козаків звільнено від юрисдикції локальних урядів і піддано владі «козацького старшого» (перший «старший» — шляхтич Ян Бадовський). За Стефана Баторія реєстр збільшено до 600 козаків і козацьким старшим призначено черкеського старосту Михайла Вишневецького. Привілеї реєстрових козаків.Реєстрові козаки одержали додаткові привілеї: звільнення від податків, право землеволодіння, самоуправління з назначеною старшиною; вони мали свій прапор, літаври й інші інсіґнії. Реєстрові козаки одержували платню грішми й одягом; їм передано на власність містечко Трахтемирів з Зарубським монастирем для розміщення арсеналу і військового шпиталю (див. Трахтемирівський монастир). Реєстрові козаки дістали офіційну назву Запоріжського або Низового війська, чим уряд хотів підкреслити, що справжнє Запоріжське військо — Запорізька Січ юридично для нього не існує.
Розробка і визначення шляхів подальшого розвитку України великою мірою ґрунтуються на історичному досвіді народу, на теорії і практиці визвольного руху, засадничих настановах видатних громадських і політичних діячів, представників вітчизняної науки та культури. На книжкових полицях багатьох бібліотек сьогодні можна зустріти цікаву книгу — «Видатні постаті в історії України ІХ — ХІХ ст.» (К., «Вища школа», 2002 р.). В ній подано історично достовірні, неупереджені нариси про видатних синів та дочок України з часів Київської Русі до кінця ХІХ століття. Кожний нарис відображає певні тенденції загального історико-культурного процесу, відтворює колорит тієї чи іншої епохи. Державні діячі і мислителі, полководці і літератори, ватажки народних виступів і представники духовенства, про яких йдеться у збірнику, любили свою Батьківщину і свій народ, прагнули бачити його щасливим, хоча далеко не кожному з них удалося втілити свої задуми у життя.
Книгу підготував колектив авторів: В. Гусєв, В. Дрожжин, Ю Калінцев, О. Сокирко, В. Червінський.
Пропонуємо увазі читачів нарис про Івана Сірка.
Іван Дмитрович Сірко — особлива постать в історії України.
Рік його народження невідомий. Дослідники одностайні в тому, що родом він був із селища Мерефи (нині містечко поблизу Харкова), походив із давнього козацького роду. Отримати освіту йому не довелося. Все своє життя Іван Сірко провів на війні: у походах проти Туреччини, Криму, Речі Посполитої. Був суворим і нещадним до ворогів, але відзначався великодушністю до переможених, не жадав для себе здобичі, завжди був для козаків прикладом самовідданості, відваги, хоробрості та винахідливості.
Упродовж 35 років (1645 — 1680) тривала активна діяльність Івана Сірка в Україні і на Запорожжі. Слава його набула розголосу у Польщі, Франції, Литві, Кримському ханстві, Туреччині, Молдові, Росії, особливо серед донського козацтва. За цей час він брав участь принаймні у 55 великих битвах і завжди, крім трьох-чотирьох випадків, виходив переможцем. Було ще безліч дрібних сутичок з татарськими загонами. Козацький отаман мірявся силою і з польськими хоругвами, які також змушував відступати.
Іван Сірко — учасник визвольної війни й утворення козацької республіки в Україні. Подільські козаки обрали досвідченого й відважного земляка вінницьким (кальницьким) полковником (1658 — 1660 рр.). Під час обрання гетьманом України Юрія Хмельницького полковник Сірко брав участь у Переяславській Р... Читати далі »
Незадоволеність новими порядками викликала Яїцьке козаче повстання 1772 року і участь яїцьких козаків в Селянській війні 1773—1775. Повстання 1772 року, на відміну від Пугачовського, мало відоме. Глуха згадка про нього зустрічається в «Капітановій дочці» Пушкіна, коли при першій зустрічі Петруши Грінева з самозванцем, той в придорожньому трактирі обговорює з господарем таємною мовою поразку козаків. У січні 1772 року в Яїцьке містечко прибувають генерал-майор фон Траубенберг і капітан гвардії Дурново із загоном. Розбираючи різні тяжби і провини, фон Траубенберг без роздуму піддає прочуханці козаків, не звиклих до такого поводження з собою. Зрозуміло, що гнів вилився в бунт, загін урядових військ, що прийшов, і сам фон Траубенберг буквально були порубані на шматки, а заразом дісталося і військовому отаманові Тамбовцеву, що намагався захистити генерала.[1].
У травні 1772 року оренбурзький генерал-губернатор Рейнсдорп споряджає каральну експедицію для придушення бунту. Генерал Фрейман розсіяв козаків, очолюваних майбутніми пугачевськимі генералами І. Пономаревим, І. Ульяновим, І. Зарубіним-Чикою, і 6 червня 1772 року зайняв Яїцьке містечко. Потім послідували страти і покарання, призвідників, яких зуміли схопити, четвертували, іншим рвали ніздрі, відрізували мови і вуха, клеймили лоби. Василій Перов «Суд Пугачева»
Край в ту пору був глухим, тому багатьом вдалося сховатися в степу на віддалених хуторах. Послідував указ Катерини II — «Сім високим велінням забороняється до майбутнього нашого указу сходитися в круги по колишньому звичаю». У Яїцькому містечку, у фортеці Михайло-Архангельського собору розмістили постійний гарнізон на чолі з комендантом підполковником Симоновим і капітаном Криловим, отцем майбутнього байкаря Івана Андрійовича Крилова.
Початок повстання в 1773 році було по суті продовженням попереднього, оскільки репресіями царський уряд лише загнав незадоволеність углиб і при першому ж приводі воно знов вирвалося назовні, тепер уже вилившись в трирічну війну, де до козаків приєдналися скривджені «інородці» — башкіри, казахи, і величезна мужицька Росія. Слух про те, що в землях війська ховається «цар Петр Федорович», не убитий своєю «дружиною» (Катерина II), а виживший і потребувавший допомоги для повернення на престол, бродив по Яїку з весни 1773 року. Більшість тих, що знали збіглого ... Читати далі »
Запоріжжя, запорізький край вважаються колискою гідного подиву явища XV - XVII ст. в Європі - зародження, процвітання і загибелі козацтва, що увійшло в історію під назвою "Запорозького".
Спеціалісти досі не зійшлися на єдиній думці, звідки виникло слово "козак", хоча ще в старовинних билинах так називали руського богатиря Іллю Муромця. Козаки - це вільні люди. Вони йшли від панів, від утисків у дикі степи Наддніпрянщини, збираючись у ватаги за дніпровськими порогами. Звідси і пішла назва - запорожці.
На той час південні й східні окраїни України обжиті майже не були. Тут пролягав незримий кордон із войовничим татаро-монгольським ханством. Козаки - чи хотіли вони того, чи ні - змушені були ставати воїнами, захисниками окраїнних земель, займаючись одночасно мисливством, рибальством, хліборобством.
Із часом на Запорожжі, враховуючи постійне неспокійне оточення, почали виникати козацькі фортеці - Січі. За переказами, першу з них князь Дмитро Вишневецький побудував у 1550 році на острові Мала Хортиця, що розташований у руслі Старого Дніпра. Січ являла собою укріплення, усередині якого стояли церква, господарські будівлі і житлові приміщення - курені.
Історики налічують вісім Січей: Томаківську, Базавлуцьку, Микитинську, Чортомлицьку, Кам'янську, Олешківську, Нову і Задунайську. В різні часи вони розташовувалися в різних місцях України і проіснували майже два з половиною століття. Остання - Задунайська Січ розпалася в 1823 році.
Неприборкана вольниця, козацтво в політичну і військову силу українського народу почало перетворюватись у другій половині XVI століття, досягши свого розквіту за часів славних отаманів Петра Сагайдачного та Івана Сірка.
Історія козацтва - це постійні війни: з турецьким султаном, кримським ханом, шляхетською Польщею. Вміння козаків воювати вражало Європу, і багато хто з монархів не відмовлявся від послуг запорожців, у тому числі й російські царі.
На Січі постійно проживало не так багато козаків: сімейні оселялися на хуторах і в містечках, але у випадку небезпеки протягом кількох днів на службу збиралося величезне військо, рівних якому не було в Європі.
Козаки ніколи не знали панщини, кріпацтва, були вільними людьми, єдиним обов'язком яких вважався захист південних кордонів. Потреба в них для імперії відпала, коли Росія вийшла до берегів Чорного моря і "гніздо самовілля", як називала запорозьке козацт... Читати далі »
З часом на добру здобич козаків стали зазіхати королівські старости. Їх уже не влаштовувала десятина і вони почали вимагати більшу частину козацьких прибутків. Це спонукало козаків просуватися далі на південь, до Дніпровських порогів, так званого дніпровського низу.
Польські і литовські пани збагнули, що через таке оселення козаків від них вислизає здобич і почали організовувати походи на низових козаків та силою відбирати прибутки. Для організованої боротьби як з татарами, так і з шляхтою, що панувала на Україні у 16 столітті українське козацтво утворило свій центр — Запорозьку Січ, що була столицею значною мірою незалежної військової республіки.
У 17 столітті козацтво запорозьке, реєстрове, городове вже утворило провідну верству українського народу і склало основу української держави, що постала 1648 року з початком Визвольної війни під проводом гетьмана України Богдана Хмельницького.
Козацький адміністративно-військовий устрій був поширений на значну частину України.
3 козацької старшини утворилася нова українська аристократія.
Новий устрій проіснував на українських землях до кінця 18 століття, а військові козацькі формування — до 1-ї половини 19 століття.
XV—XVII ст. в Європі — період розвитку, розквіту і занепаду Священної Римської Імперії і Католицької Церкви. Це було досить складне політичне утворення, до складу якого в ті часи входили землі таких сучасних країн як Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Сербія, Чехія, Німеччина, Австрія, Швейцарія, Голландія, Франція. Також її вплив поширювався на землі сучасних Великобританії, Польші, Білорусі, Литви і Латвії. Річ Посполита тих часів була сателітом Священної Римської Імперії (релігійний і культурний вплив католицької церкви і Риму, економічні і династичні зв'язки). Саме землі сучасної України були прикордонною територією для цієї Римської Імперії.
В XV—XVII ст. у зв'язку з удосконаленням методів землеробства степові області України стають придатними для ведення землеробства (до цього землеробство було переважно в лісовій зоні). Шляхта Речі Посполитої починає вимагати привілеї на землю у степових областях України. Утворюються величезні панські маєтки, які вирощують зерно для експорту в Європу. Люди, які проживають на цих землях передаються шляхті разом із землею (земля чогось варта лише тоді, коли її є кому обробляти). Людей це не влаштовує і велика кількість їх іде далі в степи, куди з часом також можуть прийти пани. Саме ці люди і поповнюють склад козаків.
Гніт змушував українців тікати з освоєних місць на південь, у вільні степи, які у народі називали Диким Полем. Тут не було ні селищ, ні міст, та ніякої влади. Щоб не загинути від голоду чи не стати жертвами хижаків чи татар, втікачі озброювались та гуртувались у самоврядні громади. Їх зброєю були списи, луки, сокири та шаблі.
Гуртуючись, вільні люди влаштовували тимчасове житло, вели спільне господарство: збирали мед диких бджіл, вичиняли шкури, в'ялили м'ясо та рибу. На початку зими втікачі крадькома поверталися до своїх домівок.
Важливе значення у формуванні українського козацтва має розвиток міжнародної работоргівлі і кріпостного ладу починаючи з XIV ст. Українці, місцеве населення тодішньої України, або як тоді її називали Південно-Західної Русі потрапило в жахливе становище. Причиною цього став розвиток міжнародної рабовласницько-феодальної системи... Читати далі »
